Метрополія Східної Словаччини – Кошиці – очікує наступного року значно більше відвідувачів, ніж досі, в тому числі й з України. Віддалене від українського кордону десь на 100 кілометрів, словацьке місто, побратим Ужгорода, Кошиці упродовж 2013 року володітиме почесним титулом європейської культурної столиці. Щоправда, в місті потрібно ще завершити «дрібні ремонти». Кошичани сподіваються, що їхнє місто стане магнітом не лише для гостей із Заходу, а також і Сходу. Що означає титул «культурна столиця Європейського Союзу» і чим цікаві для українців Кoшиці в контексті історії?
Цей почесний титул надає містам Європейський Союз від 1985 року. Після 2004 року, коли до ЄС увійшла ціла низька посткомуністичних держав, традицію було змінено так, що титул отримують на один рік два міста – одне із Західної, а інше – зі Східної Європи. Обов’язок міст, носіїв почесного титулу, – представити громадянам Європи свою історію, різноманітність, а головне, культуру міста, регіону чи навіть усієї країни. Як правило, ці міста протягом року є в центрі уваги Європи, вони сподіваються на більшу, ніж зазвичай, кількість туристів і завдяки цьому додаткові прибутки.
Отже, 2013 року почесний титул «європейська культурна столиця» матимуть французьке місто Марсель та словацьке Кошиці.
Для реконструкції історичних пам’яток міста, підготовки цілої низки культурних урочистостей ЄС виділив східнословацькій метрополії 60 мільйонів євро. Цікаво, як кошичани використають ці гроші, щоб належно причепурити своє місто.
Вдячним і навіть критичним спостерігачем цього можуть стати також гості з України, які планують відвідати наступного року Кошиці. Їм може стати корисною інформація про деякі факти з історії міста, що вказують на зв’язки з Україною.
Роль в історії міста одруженого священика
На увагу заслуговує вже навіть перша письмова згадка про існування Кошиць з 1230 року. Цікава вона тим, що сповіщає про місцевого священика Григорія, який був одруженим. Його церковний шлюб офіційно підтверджений печаткою і підписом ягерського єпископа Клетоса. Прізвище єпископа грецьке й українською мовою перекладається словом «покликаний».
Син священика Григорія – Симон – продав у кошицькому хотарі шмат землі невідомому нам Петрові, синові Павла. Цей договір про продаж-купівлю і є першою письмовою згадкою про поселення під назвою Кошиці (Villa Kasa).
Отже, місцевий ієрей Григорій був одруженим. Це може свідчити про те, що він був священиком східного обряду. Бо в той час, (1230 рік) у Римо-католицькій церкві в Угорщині вже понад 120 років духовним отцям перед ієрейськими свяченнями було заборонено одружуватися.
Тим часом собор східної церкви у Забовчу (в Угорщині) 1092 року підтвердив права одруженого духовенства східного обряду. У зв’язку з цим варто сказати, що в перших століттях королівства Угорщини серед його населення дуже поширеною була церква східного обряду. Її віруючими були переважно русини (українці), які заселяли терени Притиснянського краю вже до приходу в Панонію мадярів. Східну церкву дуже поважав перший король Угорщини Стефан. Первісно він був хрещений у східному обряді, але згодом, під впливом і тиском німецьких та італійських місіонерів і своєї дружини, німкені Гізелі, був перехрещений в латинському обряді і став гарячим прихильником Римо-католицької церкви.
Деякі історики вважають, що, зокрема, у північно-східних регіонах Угорського королівства законів про неодружених священиків у Латинській церкві не дуже-то дотримувалися, тому навряд чи можливо буде точно з’ясувати, якого обряду – східного чи західного – був кошицький священик Григорій.
Первісне поселення, що згодом розвинулося у місто в середині 13-го століття, складалося з кількох частин. Одна з них називалася Верхні Кошиці. Згідно з письмовим документом, із 1261 року власниками цієї частини Кошиць, як пише історик Броніслав Варсік, були: Гавел, син Андрія та Володимир (Lodomerius), син Миколи (Mykola). Останні два імені вказують на східнослов’янське (руське) походження цих осіб.
Якщо 1230 року в селі Кошиці був священик, то слід припускати, що існував там і храм. Словацький історик Ондрей Галага пише, що покровителем первісної церкви був святий Миколай. Стояла вона, ймовірно, в частині Кошиць під назвою Микова. Відомо, що єпископа східної церкви св. Миколая, як свого покровителя, в середньовіччі дуже шанували купці, зокрема в Галичині.
Торгівля Кошиць із Галичиною
Кошиці зустрічали руських купців уже давно. У міських документах, в яких мовиться про торгівлю, найчастіше використовується зворот Russia. Під цією назвою розуміли тоді в Центральній Європі лише Галицьку Русь. Східноукраїнську територію знали тоді під політичним поняттям Литва. Частіше, ніж Русь, у кошицьких документах трапляється слово «Галичанин». З галичанами приїжджали на кошицький ярмарок також вірмени, тому їхню етнічну назву писали в Кошицях у русинській (українській) формі Irmenis – вірмени.
Історики вважають, що райони Кошицької котловини вже з часів великого переселення народів у 4-5 століттях заселили слов’яни. Напрям переселення народів був, як правило, зі Сходу на Захід.
Варто також нагадати, що в Руському літописі під 996 роком мовиться про зустрічний пункт русько-польсько-угорських кордонів на схід від міста Пряшева – Castrum salis, або Соляний замок. Нині це вже частина Пряшева під назвою Солівар. Звичайно, це були не етнічні, а політичні кордони. Через Карпатські перевали вже в сиву давнину вели торговельні шляхи. Тому, мабуть, не випадково, що від 1347 року торгівлю з Руссю та Польщею на території Угорського королівства монополізувало собі місто Кошиці. Воно отримало королівські привілеї зберігати у себе «на складах» товар, що їх привозили з Русі та Польщі і посередництвом своїх купців продавати його в інших містах Угорщини.
Руські сліди в околиці Кошиць
У минулому в Угорщині існувало 17 топонімів із угорською назвою oroszi, тобто русини, виникнення яких датується з-перед 13-го століття. П’ять таких топонімів є в районі Східної Словаччини, у колишній Абовській жупі, в околиці Кошиць.
Це, наприклад, село, яке й нині називається Русков. Воно постало у Сланських горах під перевалом на шляху, що веде на Схід і поєднує Кошиці з Ужгородом. Перша письмова згадка про село походить від 1221 року (Villa Ruzka). Виникло воно, пише історик Варсік, десь на межі 11-12 століть. Першими поселенцями була руська сторожа на службі в угорських королів. У зв’язку з цим варто додати, що північні відроги Сланського хребта (на північний схід від Кошиць та Пряшева) ще в 1285 році в угорських латиномовних документах записані як Alpes Ruthenie – Русинські Альпи.
Біля сучасних Кошиць є штучне водоймище – Ružinská priehrada. Письмові документи від 1387 року свідчать, що на її місці було село. Латинською мовою село позначене як villa Russen. Відтак 1427 року – Rusyn, а 1718 року – Rusin. У ХХ столітті два села – Великий і Малий Русин – були затоплені, на їхньому місці і створене водоймище.
Варто також сказати й про село неподалік Кошиць під назвою Rozhanovce. Його первісна назва в 1332–1337 роках була Ruskon. Біля цього села 1312 року відбулася вирішальна битва між послідовниками угорського короля Карла Роберта, що представляли табір Латинської церкви, та прихильниками Східної церкви (і слов’ян) в Угорщині, представниками олігархії Омодеїв з роду Аба. Остаточну перемогу здобув король Карл Роберт. Словацькі історики назву села Розгановце виводять від дієслова «розганяти».
Як свідчить документ, ще 1361 року власники цього села активно торгували з русинами з-поза Карпат. На їхнє прохання угорський король заборонив своїм службовцям брати мито від руських купців із Галичини.
Повернімося до Кошиць. У березні 1402 року папа Боніфатій ХІ оприлюднив буллу з нагоди будівництва кошицького храму святої Єлисавети. Це найбільший римо-католицький храм у нинішній Словаччині. Папа заохочував тоді складати пожертви на будівництво храму і принагідно заявив, що на місце будівництва храму, де начебто творяться чудеса, день-у-день приходить також велика кількість «невіруючих» – «волохів та русинів», і там вони навертаються на католицьку віру, тобто приймають латинський обряд.
Термін «русини» пояснень не потребує. А «волохи» – це в переважній більшості також русини, що займалися випасом овець. «Волох», як це у 18-му столітті довів угорський учений Швандтнер, означало професію.
Ці згадки про давнє минуле свідчать про те, що європейська культурна столиця 2013 року – східнословацьке місто Кошиці – історично було тісно пов’язане також з Україною, з русинами, які були мешканцями цього міста і його околиць.
Іван Гвать – дослідник, публіцист
Цей почесний титул надає містам Європейський Союз від 1985 року. Після 2004 року, коли до ЄС увійшла ціла низька посткомуністичних держав, традицію було змінено так, що титул отримують на один рік два міста – одне із Західної, а інше – зі Східної Європи. Обов’язок міст, носіїв почесного титулу, – представити громадянам Європи свою історію, різноманітність, а головне, культуру міста, регіону чи навіть усієї країни. Як правило, ці міста протягом року є в центрі уваги Європи, вони сподіваються на більшу, ніж зазвичай, кількість туристів і завдяки цьому додаткові прибутки.
Отже, 2013 року почесний титул «європейська культурна столиця» матимуть французьке місто Марсель та словацьке Кошиці.
Для реконструкції історичних пам’яток міста, підготовки цілої низки культурних урочистостей ЄС виділив східнословацькій метрополії 60 мільйонів євро. Цікаво, як кошичани використають ці гроші, щоб належно причепурити своє місто.
Вдячним і навіть критичним спостерігачем цього можуть стати також гості з України, які планують відвідати наступного року Кошиці. Їм може стати корисною інформація про деякі факти з історії міста, що вказують на зв’язки з Україною.
Роль в історії міста одруженого священика
На увагу заслуговує вже навіть перша письмова згадка про існування Кошиць з 1230 року. Цікава вона тим, що сповіщає про місцевого священика Григорія, який був одруженим. Його церковний шлюб офіційно підтверджений печаткою і підписом ягерського єпископа Клетоса. Прізвище єпископа грецьке й українською мовою перекладається словом «покликаний».
Син священика Григорія – Симон – продав у кошицькому хотарі шмат землі невідомому нам Петрові, синові Павла. Цей договір про продаж-купівлю і є першою письмовою згадкою про поселення під назвою Кошиці (Villa Kasa).
Отже, місцевий ієрей Григорій був одруженим. Це може свідчити про те, що він був священиком східного обряду. Бо в той час, (1230 рік) у Римо-католицькій церкві в Угорщині вже понад 120 років духовним отцям перед ієрейськими свяченнями було заборонено одружуватися.
Тим часом собор східної церкви у Забовчу (в Угорщині) 1092 року підтвердив права одруженого духовенства східного обряду. У зв’язку з цим варто сказати, що в перших століттях королівства Угорщини серед його населення дуже поширеною була церква східного обряду. Її віруючими були переважно русини (українці), які заселяли терени Притиснянського краю вже до приходу в Панонію мадярів. Східну церкву дуже поважав перший король Угорщини Стефан. Первісно він був хрещений у східному обряді, але згодом, під впливом і тиском німецьких та італійських місіонерів і своєї дружини, німкені Гізелі, був перехрещений в латинському обряді і став гарячим прихильником Римо-католицької церкви.
Деякі історики вважають, що, зокрема, у північно-східних регіонах Угорського королівства законів про неодружених священиків у Латинській церкві не дуже-то дотримувалися, тому навряд чи можливо буде точно з’ясувати, якого обряду – східного чи західного – був кошицький священик Григорій.
Первісне поселення, що згодом розвинулося у місто в середині 13-го століття, складалося з кількох частин. Одна з них називалася Верхні Кошиці. Згідно з письмовим документом, із 1261 року власниками цієї частини Кошиць, як пише історик Броніслав Варсік, були: Гавел, син Андрія та Володимир (Lodomerius), син Миколи (Mykola). Останні два імені вказують на східнослов’янське (руське) походження цих осіб.
Якщо 1230 року в селі Кошиці був священик, то слід припускати, що існував там і храм. Словацький історик Ондрей Галага пише, що покровителем первісної церкви був святий Миколай. Стояла вона, ймовірно, в частині Кошиць під назвою Микова. Відомо, що єпископа східної церкви св. Миколая, як свого покровителя, в середньовіччі дуже шанували купці, зокрема в Галичині.
Торгівля Кошиць із Галичиною
Кошиці зустрічали руських купців уже давно. У міських документах, в яких мовиться про торгівлю, найчастіше використовується зворот Russia. Під цією назвою розуміли тоді в Центральній Європі лише Галицьку Русь. Східноукраїнську територію знали тоді під політичним поняттям Литва. Частіше, ніж Русь, у кошицьких документах трапляється слово «Галичанин». З галичанами приїжджали на кошицький ярмарок також вірмени, тому їхню етнічну назву писали в Кошицях у русинській (українській) формі Irmenis – вірмени.
Історики вважають, що райони Кошицької котловини вже з часів великого переселення народів у 4-5 століттях заселили слов’яни. Напрям переселення народів був, як правило, зі Сходу на Захід.
Варто також нагадати, що в Руському літописі під 996 роком мовиться про зустрічний пункт русько-польсько-угорських кордонів на схід від міста Пряшева – Castrum salis, або Соляний замок. Нині це вже частина Пряшева під назвою Солівар. Звичайно, це були не етнічні, а політичні кордони. Через Карпатські перевали вже в сиву давнину вели торговельні шляхи. Тому, мабуть, не випадково, що від 1347 року торгівлю з Руссю та Польщею на території Угорського королівства монополізувало собі місто Кошиці. Воно отримало королівські привілеї зберігати у себе «на складах» товар, що їх привозили з Русі та Польщі і посередництвом своїх купців продавати його в інших містах Угорщини.
Руські сліди в околиці Кошиць
У минулому в Угорщині існувало 17 топонімів із угорською назвою oroszi, тобто русини, виникнення яких датується з-перед 13-го століття. П’ять таких топонімів є в районі Східної Словаччини, у колишній Абовській жупі, в околиці Кошиць.
Це, наприклад, село, яке й нині називається Русков. Воно постало у Сланських горах під перевалом на шляху, що веде на Схід і поєднує Кошиці з Ужгородом. Перша письмова згадка про село походить від 1221 року (Villa Ruzka). Виникло воно, пише історик Варсік, десь на межі 11-12 століть. Першими поселенцями була руська сторожа на службі в угорських королів. У зв’язку з цим варто додати, що північні відроги Сланського хребта (на північний схід від Кошиць та Пряшева) ще в 1285 році в угорських латиномовних документах записані як Alpes Ruthenie – Русинські Альпи.
Біля сучасних Кошиць є штучне водоймище – Ružinská priehrada. Письмові документи від 1387 року свідчать, що на її місці було село. Латинською мовою село позначене як villa Russen. Відтак 1427 року – Rusyn, а 1718 року – Rusin. У ХХ столітті два села – Великий і Малий Русин – були затоплені, на їхньому місці і створене водоймище.
Варто також сказати й про село неподалік Кошиць під назвою Rozhanovce. Його первісна назва в 1332–1337 роках була Ruskon. Біля цього села 1312 року відбулася вирішальна битва між послідовниками угорського короля Карла Роберта, що представляли табір Латинської церкви, та прихильниками Східної церкви (і слов’ян) в Угорщині, представниками олігархії Омодеїв з роду Аба. Остаточну перемогу здобув король Карл Роберт. Словацькі історики назву села Розгановце виводять від дієслова «розганяти».
Як свідчить документ, ще 1361 року власники цього села активно торгували з русинами з-поза Карпат. На їхнє прохання угорський король заборонив своїм службовцям брати мито від руських купців із Галичини.
Повернімося до Кошиць. У березні 1402 року папа Боніфатій ХІ оприлюднив буллу з нагоди будівництва кошицького храму святої Єлисавети. Це найбільший римо-католицький храм у нинішній Словаччині. Папа заохочував тоді складати пожертви на будівництво храму і принагідно заявив, що на місце будівництва храму, де начебто творяться чудеса, день-у-день приходить також велика кількість «невіруючих» – «волохів та русинів», і там вони навертаються на католицьку віру, тобто приймають латинський обряд.
Термін «русини» пояснень не потребує. А «волохи» – це в переважній більшості також русини, що займалися випасом овець. «Волох», як це у 18-му столітті довів угорський учений Швандтнер, означало професію.
Ці згадки про давнє минуле свідчать про те, що європейська культурна столиця 2013 року – східнословацьке місто Кошиці – історично було тісно пов’язане також з Україною, з русинами, які були мешканцями цього міста і його околиць.
Іван Гвать – дослідник, публіцист