У 1932 році Любов Гармаш було всього чотири роки. Втім, страшні епізоди штучно створеного Голодомору на Полтавщині, звідки жінка родом, вона добре пам’ятає і зараз. Уже 53 роки жінка живе в Черкасах. Своїми спогадами 84-річна Любов Гармаш поділилася з Радіо Свобода.
Your browser doesn’t support HTML5
Любов Гармаш
Ми жили у селі Попівка, а тоді чогось переїхали у село Кирило-Ганнівка, яке за 17 кілометрів. Видно ж тут було зовсім-зовсім погано. У Кирило-Ганнівці був якийсь знайомий дядько, який мене на руках носив. І я запам’ятала дуже страшну картину: поле, а на полі мишей – одна на іншій. Не можна було на землю стати, тому цей дядько носив мене.
Брати у мене були – один старший на дев’ять років за мене, інший на сім. То вони у річечці ловили в’юнів. А ті в’юни – як гадюки. Їсти ж не було чого, то ми їх і їли. І траву всіляку з дерев зривали та їли, із берестка «кашку» зривали. Дома були бур’яни всякі, то із бур’янів варили.
І ще пам’ятаю хатку – я не знаю чи купили її, чи позичили. Бідність страшна була і вікно було завішане маминим платком. А в саму хату не можна було стати ногами, тому що там було стільки бліх, що вся земляна долівка була вкрита цими блохами.
Із братом двоюрідним, який на рік молодший за мене, ми ходили за колосками. Він маленький хлопчик, а я ж себе не бачила – ну чотири роки мені було. І не встигли ми ще зібрати, ще вилупати цю зернинку та з’їсти її, як підлетів об’їждчик із нагайкою і почав лупити нас. І він нас побив цей об’їждчик за ці незібрані, а може зібраний один там колосочок. Та їх і не дуже було вже, бо їх і ночами збирали, і навпомацки збирали – усі ж голодні були.
Приходили, усе вигрібали з дому мітлою. Усе – нічого не зоставалося! У нас сусідка була – ми її Клавдою називали. У неї зять був міліціонером. Один раз мама, не знаю де, роздобула чверточку олії. А я ж маленька була, я спала, то вона її сховала мені під подушку. І вони полазили, вже нічого було взяти. Я ж спала, то вони не полізли під мою подушку. Тоді мама розказала цій сусідці, що Люба спала, а під подушкою схована була чверточка олії. Тут же – тільки вона їй сказали – прийшли шукати цю олію.
Мама мене брала із собою в Полтаву і возила у Торгсин (торговий синдикат). У неї ще, мабуть, на самому початку були сережки, то вона їх туди віддавала. Не тільки сережки – і ложки… Яка там у мами одежинка була: чи плаття, чи спідничка, чи платки – а платки тоді модні були, то вона все відвозила. Все, що було, все відвезли у Торгсин і продали для того, щоб така сім’я – п’ять осіб – витримала.
У тата ноги опухли. А скільки я бачила мертвих людей: прямо на дорогах. Але найстрашніше було інше. Через наше село проходила дорога на базар. І люди із сіл зранку ішли на базар, а верталися безсилі. А скраю над цією дорогою жив дядько, ми його називали Оксанинкою. І у нього був льох – великий льох. Ці люди верталися з базару, безсилі були, то не могли іти додому, і в нього просилися ночувати. І він їх затягав у льох, різав, рубав і їв цих людей.
