Розумна країна, навіть у серйозно хворому стані, буде повертатися до світу своєю здорової стороною. Так заведено, і називається це цивілізованою поведінкою. Є й інші назви, але сенс тут один: недоліки компенсуються досягненнями. Скільки вже років увесь світ критикує і нападає на Росію через певні політичні тенденції, які спостерігаються там! Скільки років у Європейській та світовій пресі з’являються карикатури на Путіна і Медведєва! І при цьому ніхто зі світових політиків не дозволяє собі образливих публічних заяв у бік Російської Федерації. Бояться? Це теж. Але ж Росія не закривається, не огороджує себе залізною завісою. Навпаки. Вона намагається купити увесь світ. Гаразд, я ж не про економіку. Я про те, що Росію, як державу, не бояться звичайні американці, англійці, французи.
Навпаки, вони з цікавістю спостерігають за тим, що там відбувається, і спокійно продовжують цікавитися російською культурою. Чому? Та тому, що хтось у Росії давно зрозумів, що є велика російська культура і є окремо російська політика. Взяли і стали підтримувати російську культуру за кордоном так, що політика, в порівнянні з культурою, здалася чимось незначним і не дуже гідним обговорення.
І гримить уже багато років російська культура по всьому світу, гримить за бюджетний і спонсорський рахунок. Не залишилося жодної книжкової ярмарки у світі, де Росія ще не побувала почесним гостем, щоб представити свою літературу і повести дискусії з місцевою елітою на тему майбутнього, минулого і сьогодення Російської Федерації. У 2005 році Росія була почесним гостем Паризького книжкового ярмарку, а ось зовсім нещодавно почесним гостем цього ж ярмарку стала Москва. І знову три тижні всі медіа Франції обговорювали російську культуру.
Ви тільки не думайте, що я про це з якоюсь образою чи заздрістю пишу. Аж ніяк! Я просто радий, що розумію ситуацію і що в Росії, не дивлячись на всі складнощі нинішнього політичного процесу, є державні службовці, які знають ціну культурного іміджу країни.
Ну, а тепер повернемося до наших баранів. Тобто, опустимося на рідну українську землю. Ні! Ні слова критики! Критикувати і плакати – це наше все, але обидві ці дії, хоч і традиційні для нас, але ситуацію не змінюють. Ситуацію може змінити дія хоча б однієї людини. Але, слава Богу, у нас ще є ентузіасти, які не хочуть плакати і плакатись. І ось ці ентузіасти змогли за майже три роки довгих і непростих переговорів заразити своїм ентузіазмом французів, відомих на весь світ своїм дбайливим ставленням і до своєї культури, і до світової. І ось після поїздки українських видавців у Париж і зустрічей у Національному центрі книги з французькими видавцями і журналістами, після безлічі інших зустрічей і після відповідних поїздок французьких видавців та представників літературних фестивалів Франції в Україну, градус інтересу французької публіки до української культури піднявся до достатнього рівня, щоб у Франції відбулося свято української літератури. Тут неможливо перебільшити і допомогу посольства Франції в Україні, яке під час цього періоду, здавалось, більше опікувалось українською культурою, ніж власно французькою.
І ось пишу я ці рядки вже в літаку рейсу Париж-Київ. Добираємося ми додому в цей день різними рейсами, однак у всіх приблизно один і той самий настрій: втомлені і щасливі. Ще б пак – кілька виступів українських письменників у Парижі: Інститут східних мов, бібліотека і навіть Школа психоаналізу Зігмунда Фройда, перший в історії Страсбурга груповий виступ українських письменників у Раді Європи з дискусією і, до того ж, із дегустацією українських вин, і це завдяки постійному представництву України при Раді Європи. І, нарешті, чотири дні Фестивалю Європейських літератур, у цьому році присвяченого тільки Україні і українській літературі. Фотовиставка «Гуцули» фотографа Юрія Білака, виступи легендарного Тараса Компаніченка, майстер-класи живопису, малюнка, української кухні. І, найголовніше, виступи письменників, яких возили по регіону волонтери на малолітражках, мікроавтобусах і навіть лімузинах. До речі, в минулому році запрошеною країною фестивалю була Іспанія, а в наступному буде Італія.
Ну, а регіон Пуату-Шарант із населенням в 1 мільйон 800 тисяч осіб, як армія школярів, читав перекладені французькою книги українських письменників і просто книги про Україну. Сорок шість бібліотек регіону кілька місяців, без будь-яких грантів і вказівок згори, займалися популяризацією України та її культури. Деякі з пуату-шарантців так захопилися Україною, що замовляли собі для фестивалю по інтернету футболки з українською символікою. Такого ще не було ні в Європі, ні за її межами. Національна преса Франції стежила й висвітлювала фестиваль, і, що порадувало, навіть один український телеканал надіслав групу. Хоча паризький кореспондент найбільшого українського інформагентства не отримав дозволу від начальства з’їздити з Парижа в Коньяк (2 години на поїзді), щоб розповісти жителям України про це дивовижне свято. Його начальство сказало, що це «не настільки важливий привід для того, щоб про нього писати».
Що ж, нехай на тому фронті все триває, як було, нехай депутати і чиновники, які приїжджають займатися шопінгом у Парижі, стають «гідними новин героями». А українська культура, в тому числі і література, виживе і проб’ється сама. Звичайно, не зовсім сама, а з допомогою сторони-господаря і місцевих ентузіастів. Прощальний прийом у мера міста Коньяк запам’ятається всім присутнім надовго. І директор фестивалю в місті Коньяк Софі Жульєн, витираючи сльози, знайомила нас зі своїми друзями, одночасно домовляючись про наступну зустріч. Про зустріч у Києві, про зустріч у Парижі. Ми виїхали, але книжки, перекладені французькою залишилися, залишилися у вітринах книгарень і у вітринах бібліотек, і в серцях та думках читачів. І продовжать французькі читачі читати Юрка Андруховича, Любка Дереша, Марію Матіос та інших наших письменників, яким постійно доводиться стикатися з необхідністю – боротися з негативним іміджем своєї країни і доводити, що «не все так погано у нашому домі».
Андрій Курков – письменник, журналіст, кіносценарист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Навпаки, вони з цікавістю спостерігають за тим, що там відбувається, і спокійно продовжують цікавитися російською культурою. Чому? Та тому, що хтось у Росії давно зрозумів, що є велика російська культура і є окремо російська політика. Взяли і стали підтримувати російську культуру за кордоном так, що політика, в порівнянні з культурою, здалася чимось незначним і не дуже гідним обговорення.
І гримить уже багато років російська культура по всьому світу, гримить за бюджетний і спонсорський рахунок. Не залишилося жодної книжкової ярмарки у світі, де Росія ще не побувала почесним гостем, щоб представити свою літературу і повести дискусії з місцевою елітою на тему майбутнього, минулого і сьогодення Російської Федерації. У 2005 році Росія була почесним гостем Паризького книжкового ярмарку, а ось зовсім нещодавно почесним гостем цього ж ярмарку стала Москва. І знову три тижні всі медіа Франції обговорювали російську культуру.
Ви тільки не думайте, що я про це з якоюсь образою чи заздрістю пишу. Аж ніяк! Я просто радий, що розумію ситуацію і що в Росії, не дивлячись на всі складнощі нинішнього політичного процесу, є державні службовці, які знають ціну культурного іміджу країни.
Ну, а тепер повернемося до наших баранів. Тобто, опустимося на рідну українську землю. Ні! Ні слова критики! Критикувати і плакати – це наше все, але обидві ці дії, хоч і традиційні для нас, але ситуацію не змінюють. Ситуацію може змінити дія хоча б однієї людини. Але, слава Богу, у нас ще є ентузіасти, які не хочуть плакати і плакатись. І ось ці ентузіасти змогли за майже три роки довгих і непростих переговорів заразити своїм ентузіазмом французів, відомих на весь світ своїм дбайливим ставленням і до своєї культури, і до світової. І ось після поїздки українських видавців у Париж і зустрічей у Національному центрі книги з французькими видавцями і журналістами, після безлічі інших зустрічей і після відповідних поїздок французьких видавців та представників літературних фестивалів Франції в Україну, градус інтересу французької публіки до української культури піднявся до достатнього рівня, щоб у Франції відбулося свято української літератури. Тут неможливо перебільшити і допомогу посольства Франції в Україні, яке під час цього періоду, здавалось, більше опікувалось українською культурою, ніж власно французькою.
І ось пишу я ці рядки вже в літаку рейсу Париж-Київ. Добираємося ми додому в цей день різними рейсами, однак у всіх приблизно один і той самий настрій: втомлені і щасливі. Ще б пак – кілька виступів українських письменників у Парижі: Інститут східних мов, бібліотека і навіть Школа психоаналізу Зігмунда Фройда, перший в історії Страсбурга груповий виступ українських письменників у Раді Європи з дискусією і, до того ж, із дегустацією українських вин, і це завдяки постійному представництву України при Раді Європи. І, нарешті, чотири дні Фестивалю Європейських літератур, у цьому році присвяченого тільки Україні і українській літературі. Фотовиставка «Гуцули» фотографа Юрія Білака, виступи легендарного Тараса Компаніченка, майстер-класи живопису, малюнка, української кухні. І, найголовніше, виступи письменників, яких возили по регіону волонтери на малолітражках, мікроавтобусах і навіть лімузинах. До речі, в минулому році запрошеною країною фестивалю була Іспанія, а в наступному буде Італія.
Ну, а регіон Пуату-Шарант із населенням в 1 мільйон 800 тисяч осіб, як армія школярів, читав перекладені французькою книги українських письменників і просто книги про Україну. Сорок шість бібліотек регіону кілька місяців, без будь-яких грантів і вказівок згори, займалися популяризацією України та її культури. Деякі з пуату-шарантців так захопилися Україною, що замовляли собі для фестивалю по інтернету футболки з українською символікою. Такого ще не було ні в Європі, ні за її межами. Національна преса Франції стежила й висвітлювала фестиваль, і, що порадувало, навіть один український телеканал надіслав групу. Хоча паризький кореспондент найбільшого українського інформагентства не отримав дозволу від начальства з’їздити з Парижа в Коньяк (2 години на поїзді), щоб розповісти жителям України про це дивовижне свято. Його начальство сказало, що це «не настільки важливий привід для того, щоб про нього писати».
Що ж, нехай на тому фронті все триває, як було, нехай депутати і чиновники, які приїжджають займатися шопінгом у Парижі, стають «гідними новин героями». А українська культура, в тому числі і література, виживе і проб’ється сама. Звичайно, не зовсім сама, а з допомогою сторони-господаря і місцевих ентузіастів. Прощальний прийом у мера міста Коньяк запам’ятається всім присутнім надовго. І директор фестивалю в місті Коньяк Софі Жульєн, витираючи сльози, знайомила нас зі своїми друзями, одночасно домовляючись про наступну зустріч. Про зустріч у Києві, про зустріч у Парижі. Ми виїхали, але книжки, перекладені французькою залишилися, залишилися у вітринах книгарень і у вітринах бібліотек, і в серцях та думках читачів. І продовжать французькі читачі читати Юрка Андруховича, Любка Дереша, Марію Матіос та інших наших письменників, яким постійно доводиться стикатися з необхідністю – боротися з негативним іміджем своєї країни і доводити, що «не все так погано у нашому домі».
Андрій Курков – письменник, журналіст, кіносценарист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода