Акції солідарності трудящих 14 листопада проходили в багатьох країнах Європи. До вражених борговою кризою південних європейців – греків, іспанців, італійців – долучилися робітники з відносно стабільних країн, таких, як Бельгія та Франція, де не було оголошено страйки, але відбулися демонстрації у сотнях міст. Однак в Україні, де становище робітників набагато гірше, ніж в країнах Європейського Союзу, профспілки виявляються нездатними зорганізувати потужний протестний рух. У чому тут може бути справа, Радіо Свобода поцікавилося у британського журналіста Саймона Пірані, який у середині 1990-х років був редактором журналу профспілок вугільної промисловості, а пізніше став автором багатьох досліджень про енергетичний сектор України, а нині є дослідником Оксфордського інституту енергетики.
– Великі страйки, які ми бачимо нині в Європі, зокрема, великий страйк на Астурійському вугільному басейні в Іспанії, що тривають уже кілька місяців, організовані профспілковими структурами. Ці структури, звичайно, можуть бути повільні та бюрократичні. Вони, можливо, не реагують так швидко, як хотіли б їхні члени, на події, на падіння життєвого рівня робітників, але в Західній Європі є міцна традиція, яка тягнеться з другої половини 20-го століття, коли робітникам вдалося домогтися значно покращити свої умови життя саме завдяки організації у профспілки. Потужні профспілки, які у 1970-х роках були спроможні організувати великі страйки, насправді, змінили ситуацію.
Тому зараз, коли робітники в Західній Європі бачать такі безпрецедентні загрози для своїх життєвих стандартів, вони знову звертаються до своїх профспілок.
Але не йдеться лише про профспілки. Робітники також шукають нові способи вирішення своїх проблем. Наприклад, один із найбільших сталеливарних заводів у Європі, що в італійському місті Таранто, рішенням уряду мав бути закритий, через забруднення довкілля. Працівники заводу не лише підняли на боротьбу за свої робочі місця свою профспілку, але і створили комітет разом із мешканцями міста. Цей комітет заявив про те, що вони, звичайно, хочуть мати чисте повітря для своїх дітей, але вони не хочуть, щоб їх вбили безробіття і бідність, так само, як вони не хочуть, щоб вбивало отруєне повітря та пил.
– Але українські робітники на шахтах чи у промислових районах живуть у ще гірших умовах, тим не менше, жодна профспілка не спроможна вивести їх на страйк.
– Гадаю, що різниця між Україною та іншими країнами колишнього Радянського Союзу полягає в історичних причинах. Бо, як ваші слухачі добре знають, профспілки в Радянському Союзі були частиною урядової структури. Ці профспілки були створені не для боротьби з системою. Сміливці, які зважувалися на протест, протестували поза структурами профспілки. І в тих випадках, коли профспілки перестати відігравати роль, нав’язану їм радянською системою, робітники звертаються до них зараз в Україні. Але, на жаль, більшість профспілкових структур досі не змінилися.
– Протягом останніх десятиліть кількість робітників, охоплених профспілками, у Європі зменшувалася. Чи, на Вашу думку, в них уже не було такої потреби, головні проблеми робітників були вирішені?
– Так, дійсно, членів профспілок протягом останніх років ставало менше, але проблема тут була не стільки із застарілими структурами профспілок, скільки зі змінами, які відбулися у структурі робочої сили. У багатьох країнах Європи, зокрема в моїй рідній Британії, але також і у Франції, і в Іспанії, і в Німеччині, відбулася реструктуризація економіки. У 1970-х роках було багато робітників на таких підприємствах, як автомобільні заводи, шахти, сталеливарні підприємства, суднобудівні верфі, яких нині практично не залишилося. А зараз замість робітників ми маємо багато службовців, людей, які працюють в офісах та у сфері обслуговування. І вони також відчувають, що їхні права потребують організованого захисту. Тож зменшується кількість членів профспілок у старих галузях, але одночасно починає зростати їхня кількість у нових галузях економіки.
І вони вже стали досить потужними. Наприклад, минулого місяця вулицями Лондона пройшла велика 200-тисячна демонстрація працівників лікарень, вчителів та інших працівників сфери обслуговування, які потрапили під вплив великих скорочень бюджету.
– Профспілковий рух у Британії налічує не одне століття. Що зробило його силою, з якою влада і працедавці були змушені рахуватися?
– Вони починали з розбудови низових організацій. Для того, щоб збудувати солідарність між робітниками, потрібні були багато десятків років спільної боротьби.
І з мого досвіду поїздок в Україну, спілкування з моїми колегами в Україні, я бачу, що це – той шлях, яким пішли багато нових профспілкових організацій. Фактично, вони починають з початку, з вибудовування первинних організацій. Як приклад, можу навести Незалежну профспілку журналістів, яку кілька років тому організували колеги з України. Ця профспілка жодним чином не була пов’язана ані зі старими структурами, ані з політичними партіями, що особливо важливо в сучасній Україні, і ми з іншими британськими журналістами ділилися нашим досвідом організації журналістської профспілки в Британії.
Цей новий профспілковий рух охоплює не лише журналістів, він шириться і серед працівників харчової галузі, і серед продавців. Можливо, зараз робітничий рух і не виглядає дуже потужним, але я дуже оптимістично дивлюся на нього в Україні.
– Великі страйки, які ми бачимо нині в Європі, зокрема, великий страйк на Астурійському вугільному басейні в Іспанії, що тривають уже кілька місяців, організовані профспілковими структурами. Ці структури, звичайно, можуть бути повільні та бюрократичні. Вони, можливо, не реагують так швидко, як хотіли б їхні члени, на події, на падіння життєвого рівня робітників, але в Західній Європі є міцна традиція, яка тягнеться з другої половини 20-го століття, коли робітникам вдалося домогтися значно покращити свої умови життя саме завдяки організації у профспілки. Потужні профспілки, які у 1970-х роках були спроможні організувати великі страйки, насправді, змінили ситуацію.
Тому зараз, коли робітники в Західній Європі бачать такі безпрецедентні загрози для своїх життєвих стандартів, вони знову звертаються до своїх профспілок.
Але не йдеться лише про профспілки. Робітники також шукають нові способи вирішення своїх проблем. Наприклад, один із найбільших сталеливарних заводів у Європі, що в італійському місті Таранто, рішенням уряду мав бути закритий, через забруднення довкілля. Працівники заводу не лише підняли на боротьбу за свої робочі місця свою профспілку, але і створили комітет разом із мешканцями міста. Цей комітет заявив про те, що вони, звичайно, хочуть мати чисте повітря для своїх дітей, але вони не хочуть, щоб їх вбили безробіття і бідність, так само, як вони не хочуть, щоб вбивало отруєне повітря та пил.
– Але українські робітники на шахтах чи у промислових районах живуть у ще гірших умовах, тим не менше, жодна профспілка не спроможна вивести їх на страйк.
Профспілки в Радянському Союзі були частиною урядової структури. Більшість профспілкових структур досі не змінилися
– Гадаю, що різниця між Україною та іншими країнами колишнього Радянського Союзу полягає в історичних причинах. Бо, як ваші слухачі добре знають, профспілки в Радянському Союзі були частиною урядової структури. Ці профспілки були створені не для боротьби з системою. Сміливці, які зважувалися на протест, протестували поза структурами профспілки. І в тих випадках, коли профспілки перестати відігравати роль, нав’язану їм радянською системою, робітники звертаються до них зараз в Україні. Але, на жаль, більшість профспілкових структур досі не змінилися.
– Протягом останніх десятиліть кількість робітників, охоплених профспілками, у Європі зменшувалася. Чи, на Вашу думку, в них уже не було такої потреби, головні проблеми робітників були вирішені?
– Так, дійсно, членів профспілок протягом останніх років ставало менше, але проблема тут була не стільки із застарілими структурами профспілок, скільки зі змінами, які відбулися у структурі робочої сили. У багатьох країнах Європи, зокрема в моїй рідній Британії, але також і у Франції, і в Іспанії, і в Німеччині, відбулася реструктуризація економіки. У 1970-х роках було багато робітників на таких підприємствах, як автомобільні заводи, шахти, сталеливарні підприємства, суднобудівні верфі, яких нині практично не залишилося. А зараз замість робітників ми маємо багато службовців, людей, які працюють в офісах та у сфері обслуговування. І вони також відчувають, що їхні права потребують організованого захисту. Тож зменшується кількість членів профспілок у старих галузях, але одночасно починає зростати їхня кількість у нових галузях економіки.
І вони вже стали досить потужними. Наприклад, минулого місяця вулицями Лондона пройшла велика 200-тисячна демонстрація працівників лікарень, вчителів та інших працівників сфери обслуговування, які потрапили під вплив великих скорочень бюджету.
– Профспілковий рух у Британії налічує не одне століття. Що зробило його силою, з якою влада і працедавці були змушені рахуватися?
Можливо, зараз робітничий рух і не виглядає дуже потужним, але я дуже оптимістично дивлюся на нього в Україні
– Вони починали з розбудови низових організацій. Для того, щоб збудувати солідарність між робітниками, потрібні були багато десятків років спільної боротьби.
І з мого досвіду поїздок в Україну, спілкування з моїми колегами в Україні, я бачу, що це – той шлях, яким пішли багато нових профспілкових організацій. Фактично, вони починають з початку, з вибудовування первинних організацій. Як приклад, можу навести Незалежну профспілку журналістів, яку кілька років тому організували колеги з України. Ця профспілка жодним чином не була пов’язана ані зі старими структурами, ані з політичними партіями, що особливо важливо в сучасній Україні, і ми з іншими британськими журналістами ділилися нашим досвідом організації журналістської профспілки в Британії.
Цей новий профспілковий рух охоплює не лише журналістів, він шириться і серед працівників харчової галузі, і серед продавців. Можливо, зараз робітничий рух і не виглядає дуже потужним, але я дуже оптимістично дивлюся на нього в Україні.