Будинок попереднього ув’язнення – «Слово»

Харків – У Харкові біля будинку «Слово», де в 30-х роках мешкали письменники епохи так званого «розстріляного відродження», сьогодні вшановували пам’ять діячів української культури, страчених в урочищі Сандармох, що на півдні Карелії. На громадську акцію під назвою «Біль» зібралися актори, кобзарі, письменники, історики і священнослужителі. Не було тут лише представників офіційної влади. Одинадцять українських діячів-жителів «крематорію» – а таке прізвисько будинок отримав через трагічну славу – були розстріляні в урочищі Сандармох.

Житловий будинок по вулиці Культури, 9 – а тоді вона називалася вулицею Червоних письменників – звели наприкінці 20-х років минулого століття, спеціально для українських літераторів. Тож архітектор Митрофан Дашкевич навіть форму будинку продумав: буква С – перша літера у назві помешкання для письменників, «Слово».

Будинок «Слова», за задумом радянських ідеологів, що опікувалися умовами роботи письменницького цеху, мав стати чи не райським місцем у першій столиці України. Інтелігенція мала жити в ізольованих квартирах, з гарячою водою та телефоном – пізніше цей прилад зв’язку стане в нагоді спецслужбам для «прослушки». На шостому поверсі, як казали у своїх спогадах самі письменники, – два солярії зі скляним дахом.

Радянських творчих людей ніщо не мало відволікати, навіть клопоти по кухні, тож їдальня була спільною аж до голодних 1932–33 років. А ще у письменників був свій власний дитячий садок, пральня і бомбосховище.

Деякі члени кооперативу літераторів почали заселятися до недобудованих квартир ще у 1929 році – за рік до офіційного заселення. Про це розповідає харківський дослідник історії будинку «Слово» Ольга Резниченко.

«Вони насправді хотіли жити своєю комуною. Власне, вони спочатку створили ось цей кооператив, який очолював Остап Вишня. Письменники самі ж і брали участь у зведенні цього будинку, бо у багатьох взагалі не було ніяких помешкань», – розповідає літературознавець.

Будинок попереднього ув’язнення – «Слово»

«Намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи…»

За два роки життя літераторів обертається на жах. Тих письменників, які, на погляд радянської влади, не так «реалістично» змальовували нове робітниче життя, органи НКВС з будинку вивозили назавжди. За свідченнями Івана Багряного, який частенько ходив до друзів у цей будинок з вигодами, самі мешканці назвали його «крематорієм» або ж «будинком попереднього ув’язнення».

У дев’яностих роках Сергій Жадан, вражений трагедією, що розгорнулася в цьому будинку, починаючи з 1932 року, у вірші «Кінець української силабо-тоніки» влучно змальовує стан, в якому перебували Хвильовий, Підмогильний, Куліш, Курбас – й усі мешканці без винятку.

їх виводили
швидко заганяючи з вулиці
в нутрощі чорних автомобілів
так що деякий час вони ще дихали тим киснем
киснем будинку тамуючи його в шлунку
намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи
ні краплі істерики.

Уночі тут не спали – дослухалися. Божеволіли від звуків нічних кроків у коридорі, гуркоту «воронка», що під’їжджав до будинку за черговою письменницькою душею.

«В тридцяті роки той же Йогансен – а його арештували не найпершим, у 1937 році, а його друзів уже позабирали, – так от він зібрав собі валізу, й кожен дзвоник він очікував, наче прийшли за ним. Він вибігав за двері і був доведений до божевілля», – наводить документальні факти Ольга Резниченко.

Квартири розстріляних заселяли новими жертвами

Донька Миколи Дукина Наталя у своїх спогадах пише, що за кілька років репресували понад 70 мешканців-літераторів з 60 квартир. Одинадцять із них свій спочинок знайшли в урочищі Сандармох.

Співробітник літературного музею Ольга Черемська називає імена одинадцятьох: «Григорій Епік і Андрій Панів. Михайло Яловий і Олекса Слісаренко. Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Василь Вражливий та Антін Крушельницький, а також його син Остап. Валер’ян Поліщук і Микола Куліш». У їхні квартири заселялися нові письменники, й історія з репресіями знов і знов повторювалася – аж до 50-х років.

Попід вікнами, вже обрамленими у пластик, служить молебень отець Віктор Маринчак. Він молиться за тих, хто не вижив у добу розстріляного відродження, за вічну пам’ять письменників, що жили в будинку «Слово». А вони, як наголосив священик Української православної церкви Київського патріархату Віктор Маринчак, загинули через найцінніше, чим їх наділив Бог – за слово. Слово, що утверджувало українців як націю.

«Вони гинули тому, що були талановиті. І своїми талантами перевершували тих, хто тут утверджував чужу ментальність, чужу психологію. Вони стверджували рідне, що належить їхньому народові», – сказав у своєму зверненні до учасників громадської акції «Біль» священик Віктор Маринчак.