Уже сьогодні є чимало спроб уявити собі той шлях, яким Україна піде після парламентських виборів жовтня 2012 року. Здавалося б, яка різниця? Партія регіонів уже сьогодні має парламентську більшість, щоправда здобуту не на виборах, а в апаратних інтригах, унаслідок так званої тушканізації Верховної Ради. Звісно, регіоналам хотілося б чистого виграшу, щоб відкинути всі розмови про підкуп і купівлю депутатів безпосередньо в парламенті. Дуже спокушає шанс забезпечити собі конституційну більшість у 300 голосів, що дасть можливість безперешкодно переписувати (без усяких Конституційних асамблей невгамовного пенсіонера Леоніда Кравчука) Основний Закон на регіональний копил. І тоді ніхто вже легітимними, мирними засобами не зможе зупинити тотальну і тоталітарну сваволю.
Крім того, навіть відносна перемога на цих виборах (за рахунок головно мажоритарних округів) переконає регіоналів у абсолютний правильності їхньої політики і надихне на подальші «подвиги». Так, Захід може не визнати ці вибори легітимними, враховуючи, що влада обезголовила опозицію (Тимошенко, Луценко та інші політв’язні), демонстративно утискає під час виборчої кампанії опозиційні ЗМІ (телеканал ТВі), не дає рівних можливостей учасникам виборчих перегонів і таке інше. Проте режим регіоналів уже показав феноменальну байдужість до західної демократично-правозахисної риторики, що на нього практично не діє. З огляду на «кредитну історію» провідних політиків Партії регіонів, вони реагують лише на практичніші, вагоміші речі, ніж слова. На щастя для режиму в Києві Захід поводиться з ним як із пересічною європейською владою десь в Австрії чи Данії. Регіонали звикли, що крім «стурбованості» чи «засудження» нічого іншого з Брюсселя і Вашингтона їм не загрожує.
Тому невизнання цих виборів світовими політичними гравцями великого враження на них не справить. Зрештою, можна буде вказати на чудові відгуки про вибори в Україні з боку спостерігачів СНД чи окремо від Росії, Білорусі, Казахстану тощо. Отже Партія регіонів цілком спокійно буде діяти на цих виборах так, як вона діяла на місцевих у 2010 році. І навряд чи опозиція, що ніяк не хоче закінчити зі своєю внутрішньо-закритою від суспільства системою функціонування, формування, кандидатських списків, висування лідерів, зможе стати їм не заваді. Єдиним шансом – самооновленням і революцією в середині себе – вона не скористалася. Тому є надзвичайно слабкою, бо не подолала прірву між собою і широким загалом українців та залишається номенклатурною, бюрократичною, страшно боїться конкуренції і припливу свіжих сил. Хоча в демократичних країнах Заходу після поразок на виборах партійне керівництво оновлюється, а відповідальні за невдачу лідери оголошують свою відставку. В Україні це правило здебільшого не діє.
Не підступи влади насамперед (хоча ідеолог «Батьківщини» Олег Медведєв будь-яку критику на адресу опозиції оголошує «політичними технологіями влади»), а внутрішні хиби і хвороби унеможливлюють провідну роль опозиції в політичному житті нинішньої України і не дають опозиції очолити масовий опір.
Що почнеться 29 жовтня?
Якщо 28 жовтня пройде за сценарієм Партії регіонів, то почнеться послідовний і неухильний демонтаж громадянського (точніше його паростків) суспільства в Україні. За ці два з половиною роки, всупереч євроінтеграційній офіційній риториці, можна було зрозуміти, що західна модель політичного устрою викликає у «колективного Януковича» огиду. Натомість російсько-білоруська модель сприймається ним як близька і зрозуміла («по нутру своя», якщо скористатися виразом глави фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександра Єфремова). І на тлі цієї глибинної сутнісної єдності відходять на другий план і образи з боку Москви, і газова війна, і особисте приниження українського Президента російським. Адже Путін також глибоко зневажає демократію західного типу. Ідеалом Путіна, Януковича, Лукашенка є максимальна концентрація влади в руках «хазяїна», «бацьки», «національного лідера»...
Тому на Україну чекає такий же білорусько-російський шлях із маргіналізацією опозиції, усуненням бодай на щось здатних її лідерів (від ув’язнення до підкупу, залякування та вигнання за межі країни – спектр заходів тут доволі широкий), закриттям із різними претекстами демократичних і патріотичних ЗМІ, страшенний тиск на непідлеглі владі партії та громадські організації тощо.
Натомість буде створено кишенькову псевдоопозицію під цілковитим контролем чинної влади. Вона візьме на себе функцію керованих критиків режиму. Її представники відвідуватимуть Брюссель, Страсбург, Вашингтон і розповідатимуть про «окремі недоліки» в діяльності партії влади і особисто Віктора Януковича. Ця опозиція буде напрочуд «конструктивною», схильною більш жорстко критикувати залишки «непримиренної» опозиції, ніж владу...
Економісти кажуть про неминучий фінансово-промисловий крах, адже грошей в Україні немає, МВФ, зрозумівши, що крім імітації, ніяких реформ не буде, давати позики більше не хоче. Це призведе до страшенного і швидкого зубожіння абсолютної більшості населення, як за часів пізнього Шеварднадзе в Грузії, коли там не було електрики, опалення, водопостачання тощо.
А зубожіння спровокує зростання громадської люті і масові заворушення. Влада не зможе нічого запропонувати, крім репресій. Це означатиме, що ніякого легітимного некривавого виходу з глухого кута вже не буде. Російське втручання лише загострить ситуацію, зробивши її абсолютно непримиренною і, можливо, спровокувавши етнічну і конфесійну війну.
Примарні шанси
Якщо опозиція зуміє всупереч усьому якимсь чарівним чином заблокувати системні фальсифікації на виборах (а по даних найавторитетніших соціологічних фундацій опозиційні сили в сумі випереджають за своїми рейтингами регіоналів і комуністів), то апокаліптичний сценарій буде відвернуто, і країна отримає ще кілька років історичного часу. Маючи навіть мінімальну перевагу в парламенті і нейтралізувавши потенційних «тушок» у своїх лавах, демократичні сили зможуть блокувати найбільш шкідливі для України акції влади. До речі, ще одна «тушканізація» опозиції назавжди перекреслить ці опозиційні структури і спричинить політичну смерть таких лідерів, як Турчинов, Яценюк, Гриценко та інших. На цей раз їм цього вже ніхто не подарує, і цим ватажкам доведеться пригадати політичну долю Олександра Мороза. А далі опозиції все одно не уникнути докорінного внутрішнього переформатування. Інакше вона нічого не зможе зробити для України. У середині опозиційних партій, їхнього керівництва, у списках висуванців до парламенту має нарешті з’явитися здорова конкуренція. «Хороший хлопець», «родич самого пана Івана» – це не професія і не заслуга перед Україною. Треба очиститися від малоосвічених примітивних горлодерів, від дурнів, боягузів і провокаторів, від тих, хто плутає інтриганство з політикою, від дрібних «наполеончиків», від пристосуванців і кар’єристів. Від усіх, хто прийшовши замість бандитської, крадійкуватої влади, починає поводитися таким же самим чином, як і вона.
Адже саме такий моральний стан опозиції (вчорашньої влади) уможливив нинішню невтішну ситуацію України. В умовах авторитарної держави, що має все більше перспективи стати тоталітарною, шанси демократичних сил, що діють у правовому полі проти тих, хто не обмежує себе такими «дурницями», справді є не дуже великими. Але вони є. І тут вельми важливою виступає ідейна єдність тих, хто кидає виклик авторитаризму. Ось чому дуже небезпечні новітні ідеологеми «противсіхства», що запускаються безвідповідальними інтелектуалами в суспільну свідомість і сприяють зневірі і апатії виборців, їхньому небажанню брати участь у виборах. Адже вибори справді «чорно-білі»: за владу чи проти цієї влади.
Тому всі заяви про те, що між владою і опозицією нібито немає ніякої різниці, «всі вони однакові», об’єктивно працюють на Партію регіонів, як вони спрацювали на неї в січні 2010 року...
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Крім того, навіть відносна перемога на цих виборах (за рахунок головно мажоритарних округів) переконає регіоналів у абсолютний правильності їхньої політики і надихне на подальші «подвиги». Так, Захід може не визнати ці вибори легітимними, враховуючи, що влада обезголовила опозицію (Тимошенко, Луценко та інші політв’язні), демонстративно утискає під час виборчої кампанії опозиційні ЗМІ (телеканал ТВі), не дає рівних можливостей учасникам виборчих перегонів і таке інше. Проте режим регіоналів уже показав феноменальну байдужість до західної демократично-правозахисної риторики, що на нього практично не діє. З огляду на «кредитну історію» провідних політиків Партії регіонів, вони реагують лише на практичніші, вагоміші речі, ніж слова. На щастя для режиму в Києві Захід поводиться з ним як із пересічною європейською владою десь в Австрії чи Данії. Регіонали звикли, що крім «стурбованості» чи «засудження» нічого іншого з Брюсселя і Вашингтона їм не загрожує.
Тому невизнання цих виборів світовими політичними гравцями великого враження на них не справить. Зрештою, можна буде вказати на чудові відгуки про вибори в Україні з боку спостерігачів СНД чи окремо від Росії, Білорусі, Казахстану тощо. Отже Партія регіонів цілком спокійно буде діяти на цих виборах так, як вона діяла на місцевих у 2010 році. І навряд чи опозиція, що ніяк не хоче закінчити зі своєю внутрішньо-закритою від суспільства системою функціонування, формування, кандидатських списків, висування лідерів, зможе стати їм не заваді. Єдиним шансом – самооновленням і революцією в середині себе – вона не скористалася. Тому є надзвичайно слабкою, бо не подолала прірву між собою і широким загалом українців та залишається номенклатурною, бюрократичною, страшно боїться конкуренції і припливу свіжих сил. Хоча в демократичних країнах Заходу після поразок на виборах партійне керівництво оновлюється, а відповідальні за невдачу лідери оголошують свою відставку. В Україні це правило здебільшого не діє.
Не підступи влади насамперед (хоча ідеолог «Батьківщини» Олег Медведєв будь-яку критику на адресу опозиції оголошує «політичними технологіями влади»), а внутрішні хиби і хвороби унеможливлюють провідну роль опозиції в політичному житті нинішньої України і не дають опозиції очолити масовий опір.
Що почнеться 29 жовтня?
Якщо 28 жовтня пройде за сценарієм Партії регіонів, то почнеться послідовний і неухильний демонтаж громадянського (точніше його паростків) суспільства в Україні. За ці два з половиною роки, всупереч євроінтеграційній офіційній риториці, можна було зрозуміти, що західна модель політичного устрою викликає у «колективного Януковича» огиду. Натомість російсько-білоруська модель сприймається ним як близька і зрозуміла («по нутру своя», якщо скористатися виразом глави фракції Партії регіонів у Верховній Раді Олександра Єфремова). І на тлі цієї глибинної сутнісної єдності відходять на другий план і образи з боку Москви, і газова війна, і особисте приниження українського Президента російським. Адже Путін також глибоко зневажає демократію західного типу. Ідеалом Путіна, Януковича, Лукашенка є максимальна концентрація влади в руках «хазяїна», «бацьки», «національного лідера»...
Тому на Україну чекає такий же білорусько-російський шлях із маргіналізацією опозиції, усуненням бодай на щось здатних її лідерів (від ув’язнення до підкупу, залякування та вигнання за межі країни – спектр заходів тут доволі широкий), закриттям із різними претекстами демократичних і патріотичних ЗМІ, страшенний тиск на непідлеглі владі партії та громадські організації тощо.
Натомість буде створено кишенькову псевдоопозицію під цілковитим контролем чинної влади. Вона візьме на себе функцію керованих критиків режиму. Її представники відвідуватимуть Брюссель, Страсбург, Вашингтон і розповідатимуть про «окремі недоліки» в діяльності партії влади і особисто Віктора Януковича. Ця опозиція буде напрочуд «конструктивною», схильною більш жорстко критикувати залишки «непримиренної» опозиції, ніж владу...
Економісти кажуть про неминучий фінансово-промисловий крах, адже грошей в Україні немає, МВФ, зрозумівши, що крім імітації, ніяких реформ не буде, давати позики більше не хоче. Це призведе до страшенного і швидкого зубожіння абсолютної більшості населення, як за часів пізнього Шеварднадзе в Грузії, коли там не було електрики, опалення, водопостачання тощо.
А зубожіння спровокує зростання громадської люті і масові заворушення. Влада не зможе нічого запропонувати, крім репресій. Це означатиме, що ніякого легітимного некривавого виходу з глухого кута вже не буде. Російське втручання лише загострить ситуацію, зробивши її абсолютно непримиренною і, можливо, спровокувавши етнічну і конфесійну війну.
Примарні шанси
Якщо опозиція зуміє всупереч усьому якимсь чарівним чином заблокувати системні фальсифікації на виборах (а по даних найавторитетніших соціологічних фундацій опозиційні сили в сумі випереджають за своїми рейтингами регіоналів і комуністів), то апокаліптичний сценарій буде відвернуто, і країна отримає ще кілька років історичного часу. Маючи навіть мінімальну перевагу в парламенті і нейтралізувавши потенційних «тушок» у своїх лавах, демократичні сили зможуть блокувати найбільш шкідливі для України акції влади. До речі, ще одна «тушканізація» опозиції назавжди перекреслить ці опозиційні структури і спричинить політичну смерть таких лідерів, як Турчинов, Яценюк, Гриценко та інших. На цей раз їм цього вже ніхто не подарує, і цим ватажкам доведеться пригадати політичну долю Олександра Мороза. А далі опозиції все одно не уникнути докорінного внутрішнього переформатування. Інакше вона нічого не зможе зробити для України. У середині опозиційних партій, їхнього керівництва, у списках висуванців до парламенту має нарешті з’явитися здорова конкуренція. «Хороший хлопець», «родич самого пана Івана» – це не професія і не заслуга перед Україною. Треба очиститися від малоосвічених примітивних горлодерів, від дурнів, боягузів і провокаторів, від тих, хто плутає інтриганство з політикою, від дрібних «наполеончиків», від пристосуванців і кар’єристів. Від усіх, хто прийшовши замість бандитської, крадійкуватої влади, починає поводитися таким же самим чином, як і вона.
Адже саме такий моральний стан опозиції (вчорашньої влади) уможливив нинішню невтішну ситуацію України. В умовах авторитарної держави, що має все більше перспективи стати тоталітарною, шанси демократичних сил, що діють у правовому полі проти тих, хто не обмежує себе такими «дурницями», справді є не дуже великими. Але вони є. І тут вельми важливою виступає ідейна єдність тих, хто кидає виклик авторитаризму. Ось чому дуже небезпечні новітні ідеологеми «противсіхства», що запускаються безвідповідальними інтелектуалами в суспільну свідомість і сприяють зневірі і апатії виборців, їхньому небажанню брати участь у виборах. Адже вибори справді «чорно-білі»: за владу чи проти цієї влади.
Тому всі заяви про те, що між владою і опозицією нібито немає ніякої різниці, «всі вони однакові», об’єктивно працюють на Партію регіонів, як вони спрацювали на неї в січні 2010 року...
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода