Ми знаємо про карельське урочище Сандармох як про братську могилу української інтелігенції. Утім, Великий терор 1937-1938 років зачепив усі верстви. Не оминув і тих, хто свого часу сприяв становленню більшовицької влади. Мабуть, усі жертви терору викликають співчуття, проте далеко не всі вони симпатичні. Серед таких неоднозначних персонажів української історії – Омелян Волох (1886-1937).
Виходець із батрацької родини, уродженець Кубані, Волох змолоду вчився у харківській школі живопису. Брак коштів змушував підробляти на шахтах Донбасу або на сільгоспроботах. Іноді малював у Харкові магазинні вивіски.
Із початком Першої світової війни був покликаний до війська. Виявив себе здібним та сміливим солдатом, був кілька разів поранений, отримав два георгіївські хрести та офіцерські погони. Лютневу революцію 30-річний штабс-капітан Волох зустрів із захватом, долучився до політичної діяльності та українізації армії.
Підступний улюбленець Петлюри
Невдовзі він зблизився із Симоном Петлюрою, який став на чолі українського військового руху. Разом вони створювали Гайдамацький кіш Слобідської України, де Волох став командиром одного з куренів. У перебігу українсько-більшовицької війни вони були разом під час боїв за Лівобережжя, разом проривалися до Києва і штурмували «Арсенал»…
Не дивно, що коли наприкінці 1918-го почалося антигетьманське повстання, то Волох був серед тих, хто підтримав Директорію УНР. Однак на цей момент він дедалі більше симпатизує більшовикам. Треба визнати, що тоді подібні настрої були в багатьох українських діячів. Чимало повстанських «польових командирів» попервах перейшли на бік червоних. Зрештою, навіть перший голова Директорії УНР Володимир Винниченко намагався порозумітися з більшовиками.
«Про те, що Волоха треба усунути від армії, арештувати та віддати під суд, головний отаман навіть не хотів слухати, – згадував головний інспектор Армії УНР полковник Володимир Кедровський. – На мої та інші вимоги він неодмінно відповідав: «Я Волоха знаю. То добрий старий гайдамака, з яким я формував гайдамацькі частини ще в 1917 році. Він оригінальний, але добрий вояк, щирий українець і до мене ставиться з пошаною і повагою».
Тож, попри відверто ворожі дії, Волох виходив сухим із води і навіть знову отримував командні посади!
У грудні 1919-го армія УНР опинилися у дуже складному становищі – оточена ворогами і знесилена епідемією тифу. У цій скрутній ситуації командир гайдамацької бригади Волох «віддячив» Петлюрі тим, що знову підняв новий більшовицький заколот! Він спробував захопити самого Петлюру, щоб видати його більшовикам. Петлюрі вдалося вислизнути з рук заколотників, проте до рук Волоха потрапила казна УНР – 2 мільйони українських карбованців і 30 тисяч царських срібних рублів, а відтак він перейшов до червоних. Цей заколот та втрата коштів морально добили армію УНР, яка частково самодемобілізувалася (січові стрільці), а частково відступила на заняту поляками територію.
Колективізатор і «визволитель»
На відміну від Петлюри, більшовики не довіряли авантюрному отаманові й намагалися відсторонити його від командування. Тож, на початку 1920-го Волох знову намагався порозумітися з командуванням армії УНР. Але там його вже не хочуть бачити. Натомість «до своїх» переходить значна кількість гайдамаків. Відтак Волох остаточно стає на бік червоних, які відстороняють його від командування, але для заохочення приймають до ВКП(б).
У 1920-1930-х роках отаман-бунтівник перетворюється на більшовицького партфункціонера середньої ланки, причому поступово його переводять на дедалі менш значущі посади.
«У 1928–1930 роках Волох бере активну участь у кампанії хлібозаготівель та колективізації, силою зганяючи селян вступати до колгоспів, – пише історик Віктор Савченко. – Останнє місце роботи невдахи-отамана – голова бюро шоферської профспілки».
У травні 1933-го Волоха арештовують у сфабрикованій справі «Спілки визволення України», звинувативши у підготовці антирадянського повстання. Хоча на суді він свою провину категорично заперечував, все одно отримав 10 років таборів. Волох опиняється у Соловецькому таборі, де часто конфліктує з адміністрацією, порушує режим. Через це «дуже небезпечного контрреволюціонера» тримають в одиночній камері.
А 3 листопада 1937 року його за вироком ленінградського НКВС стратили в урочищі Сандармох. Як зазначає історик Віктор Савченко, «прах авантюриста Волоха змішується із прахом видатних діячів «українського відродження»: письменників, режисерів, акторів, художників».
Доля Омеляна Волоха – яскравий приклад того, як люди, які сприяють становленню системи терору, стають його жертвами.
Читайте більше тут:
Виходець із батрацької родини, уродженець Кубані, Волох змолоду вчився у харківській школі живопису. Брак коштів змушував підробляти на шахтах Донбасу або на сільгоспроботах. Іноді малював у Харкові магазинні вивіски.
Із початком Першої світової війни був покликаний до війська. Виявив себе здібним та сміливим солдатом, був кілька разів поранений, отримав два георгіївські хрести та офіцерські погони. Лютневу революцію 30-річний штабс-капітан Волох зустрів із захватом, долучився до політичної діяльності та українізації армії.
Підступний улюбленець Петлюри
Невдовзі він зблизився із Симоном Петлюрою, який став на чолі українського військового руху. Разом вони створювали Гайдамацький кіш Слобідської України, де Волох став командиром одного з куренів. У перебігу українсько-більшовицької війни вони були разом під час боїв за Лівобережжя, разом проривалися до Києва і штурмували «Арсенал»…
Не дивно, що коли наприкінці 1918-го почалося антигетьманське повстання, то Волох був серед тих, хто підтримав Директорію УНР. Однак на цей момент він дедалі більше симпатизує більшовикам. Треба визнати, що тоді подібні настрої були в багатьох українських діячів. Чимало повстанських «польових командирів» попервах перейшли на бік червоних. Зрештою, навіть перший голова Директорії УНР Володимир Винниченко намагався порозумітися з більшовиками.
Омелян Волох
У першій половині 1919-го Волох двічі підбивав українські війська на бунт і перехід на бік ворога. Когось іншого, безумовно, розстріляли б за такі витівки. Скажімо, полковника Петра Болбочана стратили за значно менші провини. Утім, верховний отаман УНР Петлюра, вочевидь, мав сентименти до людини, з якою ще нещодавно боронив Київ.«Про те, що Волоха треба усунути від армії, арештувати та віддати під суд, головний отаман навіть не хотів слухати, – згадував головний інспектор Армії УНР полковник Володимир Кедровський. – На мої та інші вимоги він неодмінно відповідав: «Я Волоха знаю. То добрий старий гайдамака, з яким я формував гайдамацькі частини ще в 1917 році. Він оригінальний, але добрий вояк, щирий українець і до мене ставиться з пошаною і повагою».
Тож, попри відверто ворожі дії, Волох виходив сухим із води і навіть знову отримував командні посади!
У грудні 1919-го армія УНР опинилися у дуже складному становищі – оточена ворогами і знесилена епідемією тифу. У цій скрутній ситуації командир гайдамацької бригади Волох «віддячив» Петлюрі тим, що знову підняв новий більшовицький заколот! Він спробував захопити самого Петлюру, щоб видати його більшовикам. Петлюрі вдалося вислизнути з рук заколотників, проте до рук Волоха потрапила казна УНР – 2 мільйони українських карбованців і 30 тисяч царських срібних рублів, а відтак він перейшов до червоних. Цей заколот та втрата коштів морально добили армію УНР, яка частково самодемобілізувалася (січові стрільці), а частково відступила на заняту поляками територію.
Колективізатор і «визволитель»
На відміну від Петлюри, більшовики не довіряли авантюрному отаманові й намагалися відсторонити його від командування. Тож, на початку 1920-го Волох знову намагався порозумітися з командуванням армії УНР. Але там його вже не хочуть бачити. Натомість «до своїх» переходить значна кількість гайдамаків. Відтак Волох остаточно стає на бік червоних, які відстороняють його від командування, але для заохочення приймають до ВКП(б).
У 1920-1930-х роках отаман-бунтівник перетворюється на більшовицького партфункціонера середньої ланки, причому поступово його переводять на дедалі менш значущі посади.
«У 1928–1930 роках Волох бере активну участь у кампанії хлібозаготівель та колективізації, силою зганяючи селян вступати до колгоспів, – пише історик Віктор Савченко. – Останнє місце роботи невдахи-отамана – голова бюро шоферської профспілки».
У травні 1933-го Волоха арештовують у сфабрикованій справі «Спілки визволення України», звинувативши у підготовці антирадянського повстання. Хоча на суді він свою провину категорично заперечував, все одно отримав 10 років таборів. Волох опиняється у Соловецькому таборі, де часто конфліктує з адміністрацією, порушує режим. Через це «дуже небезпечного контрреволюціонера» тримають в одиночній камері.
А 3 листопада 1937 року його за вироком ленінградського НКВС стратили в урочищі Сандармох. Як зазначає історик Віктор Савченко, «прах авантюриста Волоха змішується із прахом видатних діячів «українського відродження»: письменників, режисерів, акторів, художників».
Доля Омеляна Волоха – яскравий приклад того, як люди, які сприяють становленню системи терору, стають його жертвами.
Читайте більше тут: