Володимир Огризко
Днями в інтернеті, наче змовившись, двоє західних політологів: один американський (Джордж Фрідман), інший – німецький (Александр Рар), синхронно (саме напередодні приїзду Дмитра Медведєва до Києва) заговорили про крах надій на створення спільного європейського дому. Відомий своїми промосковськими поглядами Рар шкодує, що «ні Україна, ні Росія, ні Білорусь» не вступлять у спільну Європу.
Пробачте, а хто і коли чув, що дві останні країни у цьому списку хочуть у ту саму Європу? Наскільки мені відомо, Росія неодноразово і доволі голосно заявляла про те, що не збирається до ЄС, не кажучи вже про НАТО. Щодо Білорусі, то питання не стояло і не стоїть навіть у далекій теоретичній перспективі через відомі усьому світові «внутрішньополітичні досягнення» Мінська.
Виникає запитання про те, чи не хочуть у такий спосіб, штучно прив’язуючи Україну до таких країн, які, до речі, проголосили про намір утворити новий СРСР у вигляді Євразійського союзу, обґрунтувати безперспективність наших планів щодо ЄС?
Джордж Фрідман висловлюється ще категоричніше: не буде ЄС і НАТО вкупі з Україною. Чому? Ну, відповідь зрозуміла: щоб «не дражнити Росію».
Звичайно, за теперішніх політичних обставин в Україні розраховувати на наш прискорений поступ до ЄС не доводиться. Щоб повернутися на європейський шлях, треба, щонайменше, керуватися європейськими поняттями та цінностями. Цього у теперішньої влади якось не проглядається. Але є надія, що каталізатором може стати економічний інтерес. Та й влада ця не назавжди. Були в історії України й гірші часи.
Тому такі заяви західних політологів можна сприймати двоїсто: вони є свідченням або непрофесійності (у що доволі важко повірити, знаючи бекграунд обох) або причинно-наслідкової заданості (що було б дуже сумним фактом). Є ще й третє, не менш сумне, пояснення: це традиційний цинізм західної політики щодо тих країн, які поки що не стали частиною їхнього світу. У тому числі й щодо України. Досить погортати сторінки підручника навіть з недавньої європейської історії, щоб у цьому швидко переконатися.
Який висновок? Україна має ставати на ноги, насамперед економічно, мати чіткий проєвропейський вектор розвитку і… періодично створювати для західного світу певні, скажімо так, незручності. А не бути запопадливою на всі випадки життя і не дуже звертати увагу на, як пише Фрідман, «задорогі ризики та замалі ресурси». Коли потрібно, то перші зникають, а другі знаходяться.
Ось тоді і оцінки, а головні дії щодо України зміняться. І не стоятимемо ми у принизливій позі: «А чого побажаєте?»
Володимир Огризко – колишній міністр закордонних справ України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Днями в інтернеті, наче змовившись, двоє західних політологів: один американський (Джордж Фрідман), інший – німецький (Александр Рар), синхронно (саме напередодні приїзду Дмитра Медведєва до Києва) заговорили про крах надій на створення спільного європейського дому. Відомий своїми промосковськими поглядами Рар шкодує, що «ні Україна, ні Росія, ні Білорусь» не вступлять у спільну Європу.
Пробачте, а хто і коли чув, що дві останні країни у цьому списку хочуть у ту саму Європу? Наскільки мені відомо, Росія неодноразово і доволі голосно заявляла про те, що не збирається до ЄС, не кажучи вже про НАТО. Щодо Білорусі, то питання не стояло і не стоїть навіть у далекій теоретичній перспективі через відомі усьому світові «внутрішньополітичні досягнення» Мінська.
Виникає запитання про те, чи не хочуть у такий спосіб, штучно прив’язуючи Україну до таких країн, які, до речі, проголосили про намір утворити новий СРСР у вигляді Євразійського союзу, обґрунтувати безперспективність наших планів щодо ЄС?
Джордж Фрідман висловлюється ще категоричніше: не буде ЄС і НАТО вкупі з Україною. Чому? Ну, відповідь зрозуміла: щоб «не дражнити Росію».
Звичайно, за теперішніх політичних обставин в Україні розраховувати на наш прискорений поступ до ЄС не доводиться. Щоб повернутися на європейський шлях, треба, щонайменше, керуватися європейськими поняттями та цінностями. Цього у теперішньої влади якось не проглядається. Але є надія, що каталізатором може стати економічний інтерес. Та й влада ця не назавжди. Були в історії України й гірші часи.
Тому такі заяви західних політологів можна сприймати двоїсто: вони є свідченням або непрофесійності (у що доволі важко повірити, знаючи бекграунд обох) або причинно-наслідкової заданості (що було б дуже сумним фактом). Є ще й третє, не менш сумне, пояснення: це традиційний цинізм західної політики щодо тих країн, які поки що не стали частиною їхнього світу. У тому числі й щодо України. Досить погортати сторінки підручника навіть з недавньої європейської історії, щоб у цьому швидко переконатися.
Який висновок? Україна має ставати на ноги, насамперед економічно, мати чіткий проєвропейський вектор розвитку і… періодично створювати для західного світу певні, скажімо так, незручності. А не бути запопадливою на всі випадки життя і не дуже звертати увагу на, як пише Фрідман, «задорогі ризики та замалі ресурси». Коли потрібно, то перші зникають, а другі знаходяться.
Ось тоді і оцінки, а головні дії щодо України зміняться. І не стоятимемо ми у принизливій позі: «А чого побажаєте?»
Володимир Огризко – колишній міністр закордонних справ України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода