Якщо ввімкнути елементарні аналітичні здібності, стає ясно, як Божий день: щоразу, коли треба відвернути увагу медіа, а заразом і нас із вами від особливо великомасштабного нашого ж із вами розкуркулення (ви ж продовжуєте заправлятися розбавленим, але дорогим бензином і купувати їжу, в півтора рази дорожчу, ніж у Польщі), в суспільне болото політ-агрономами кидається спеціальний каталізатор. І починаються в болоті архетипні процеси. Іншими словами, запихаючи руку нам у кишеню, нам кидаються розповідати про атаки педофілів, хакерів, гомосексуалістів і... мову. Який невичерпний, універсальний, завжди дієвий засіб спекуляції! Та ще й напередодні виборів – як тут різко не перетворитися в поборника філології, дарма, що «не» з дієсловами не завжди окремо напише і замість «хатім» уперто казатиме «хочєм».
Електорат таким чином ділиться рівно навпіл. А якщо поза межами цього «навполу» ще десь бовтаються відсотків сорок тих, хто ще поки ні риба, ні мясо, то ось їх золотий шанс на самовизначення. Хай навіть на дуже тимчасове – головне, аби правильні галочки у виборчому бюлетені поставили. От, власне, на ці пасивні відсотки й полює Партія регіонів, закидаючи вудочки «спасєнія ат етіх нацианалістав».
Якось так дивним чином сталося, що політично активне населення головно проукраїнське. А у пасивного можна, як видається політтехнологам регіоналів, із легкістю викликати українофобію. І тут, як тільки їм пригрозять проклятим фашистом, котрий забере з телевізора їх улюблений російський серіал, відразу ж можна забути про все «покращення життя вже сьогодні», так щедро роздаване їх політичними лідерами. Лідери ж-бо захищають твоє фундаментальне право на язик, пєтросяна і баскова – то лідеру можна пробачити все: і твою мізерну пенсію, і його розкішні володіння, і твоїх дітей, що не отримують якісного (бо небезкоштовного) лікування, і його коханку, що не може впихати дупу у п’ять лєксусів одночасно, але дуже старається, і твої небезпечні для життя умови роботи в шахті, і його перекриття дороги для проїзду на його роботу, що полягає у вершінні доль мільйонів твоїх подібних.
Я вже мовчу про такі дрібниці, як усвідомлення того, що твій слуга народний жере на твої податки, має довічну розкішну пенсію з залишенням усього майна, мовчу про вирубання лісів, розбазарювання природних ресурсів, крадіжку земель, руйнацію пам’ятників архітектури, введення деградантських реформ у систему освіти і танці під балалаєчку Кремля. На це все можна просто не звертати уваги – аби лише не зникали з екранів телевізора настаящіє, расійскіє звьозди, що приїхали збивати чергове бабло з хохлів, судячи їх у їх талант-шоу чи ведучи шоу всіх інших калібрів. Ну так, в нас же нема ні факультетів журналістики, ні своїх телеведучих, ні акторів, ні музикантів. От у Метрополії – ото воно, ото настоящєє, ісконноє.
І хавають же. І живуть собі спокійно. А найостанніші з могікан купують українські книжки і читають хай нечисленні, але значно якісніші україномовні ресурси, ходять в кінотеатри на поки що незжерте Вітьою-молодшим дубльоване українською кіно, слухають з-поміж іншої якісної світової музики українську й добре розуміють, що мова, котра пережила всі валуєвські циркуляри, голодомори, геноциди інтелігенції й убивства культурних героїв, переживе й будь-який вошивий антиконституційний закон. Тільки от шкода, що українці Ліво- і Правобережної, замість того, аби повстати і битися проти спільного ворога, стоять зараз перед нав’язаною перспективою розколу й чухають голову, що ж його робити.
Мене завжди цікавила мотивація людей, питомих українців, що відмовляються розмовляти в Україні українською.
Відмазка №1: Я погано розмовляю українською, мені соромно її коверкати.
Благородно. Пуристи, що втрачають свідомість від кожного русизму й отримують інфаркт від слова «дупа» вас за таке похвалили б. Вони, поборники чистої, як сльоза, солов’їної мови, взагалі би 99% українців скотч на роти поприклеювали б. Мова – вона жива, вона постійно змінюється, нею ідеально говорити неможливо, і важливо лише одне: говорити нею. І думати. Якщо мені вдалось з геть чужою індонезійською, невже у когось може не вийти з рідною українською?! Не треба себе недооцінювати. Ви вже нею говорите – вона живе у вашій підсвідомості. Діставайте її – побачите, скільки енергії вивільниться. Спосіб перевірений.
Відмазка №2: У мєня так гаварілі в сємьє. Мая мама русская.
Ану давай поживи з такими закидами у США, відмовляючись вивчити англійську. Що, кажеш, виживеш? Ах ти ж точно... Таки виживеш. Але тільки в ґето, на Брайтон Біч. Питання: нащо було взагалі кудись переїздити, аби все життя таритися у магазині «Русскіє продукти» і рипіти: «Какую страну развалілі...»
Відмазка №3: Ну у нас же общяя історія!
Ага. Історія гноблення, колонізації, постійних військових зрад, підстав, репресій? Всім ностальгунам за «общєй історієй» раджу прогулятися в Меморіал жертвам Голодомору, просто бодай цитати Лєніна зі Сталіним і Ко почитати, якщо нервів не стане дивитись на фото.
Відмазка №4: Ета мьортвий язик. На ньом гаварят толька в кніжках і па тєлєвізару інагда.
Той, хто це стверджує, він або некромант, або блаженний. В нас такий був в університеті жевжикуватий викладач... конституційного права. Я відмовилась ходити на його лекції. А згодом карма спрацювала в вірний бік – з національного університету його звільнили. Ким він став? Помічником депутата, припускаю, а їм в наступному переродженні світять елітні щурячі нірки.
Добре, що дивним чином відмазка про те, що українська – мова селюків, трансформувалася в інший закид: «Ти шо, із етіх, із свідомих? Арістакратка, да?!» Оце я лишу без коментарів.
Ірена Карпа – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Електорат таким чином ділиться рівно навпіл. А якщо поза межами цього «навполу» ще десь бовтаються відсотків сорок тих, хто ще поки ні риба, ні мясо, то ось їх золотий шанс на самовизначення. Хай навіть на дуже тимчасове – головне, аби правильні галочки у виборчому бюлетені поставили. От, власне, на ці пасивні відсотки й полює Партія регіонів, закидаючи вудочки «спасєнія ат етіх нацианалістав».
Замальовка з протесту під Верховною Радою 24 травня (автор Лідія Мороз)
Якось так дивним чином сталося, що політично активне населення головно проукраїнське. А у пасивного можна, як видається політтехнологам регіоналів, із легкістю викликати українофобію. І тут, як тільки їм пригрозять проклятим фашистом, котрий забере з телевізора їх улюблений російський серіал, відразу ж можна забути про все «покращення життя вже сьогодні», так щедро роздаване їх політичними лідерами. Лідери ж-бо захищають твоє фундаментальне право на язик, пєтросяна і баскова – то лідеру можна пробачити все: і твою мізерну пенсію, і його розкішні володіння, і твоїх дітей, що не отримують якісного (бо небезкоштовного) лікування, і його коханку, що не може впихати дупу у п’ять лєксусів одночасно, але дуже старається, і твої небезпечні для життя умови роботи в шахті, і його перекриття дороги для проїзду на його роботу, що полягає у вершінні доль мільйонів твоїх подібних.
Я вже мовчу про такі дрібниці, як усвідомлення того, що твій слуга народний жере на твої податки, має довічну розкішну пенсію з залишенням усього майна, мовчу про вирубання лісів, розбазарювання природних ресурсів, крадіжку земель, руйнацію пам’ятників архітектури, введення деградантських реформ у систему освіти і танці під балалаєчку Кремля. На це все можна просто не звертати уваги – аби лише не зникали з екранів телевізора настаящіє, расійскіє звьозди, що приїхали збивати чергове бабло з хохлів, судячи їх у їх талант-шоу чи ведучи шоу всіх інших калібрів. Ну так, в нас же нема ні факультетів журналістики, ні своїх телеведучих, ні акторів, ні музикантів. От у Метрополії – ото воно, ото настоящєє, ісконноє.
Замальовка з протесту (автор Лідія Мороз)
Інопланетянин, потрапивши до України з її дискурсом останніх (і не тільки) днів про небезпеку, що чигає на російську мову, розреготався б гомеричним реготом. Включив телевізор? Там кіно російською з мікроскопічними субтитрами. Пішов у кіоск за глянцевим журналом? Одна франшиза російською. А нащо старатися для мешканців колонії? Вони і так усе захавають.І хавають же. І живуть собі спокійно. А найостанніші з могікан купують українські книжки і читають хай нечисленні, але значно якісніші україномовні ресурси, ходять в кінотеатри на поки що незжерте Вітьою-молодшим дубльоване українською кіно, слухають з-поміж іншої якісної світової музики українську й добре розуміють, що мова, котра пережила всі валуєвські циркуляри, голодомори, геноциди інтелігенції й убивства культурних героїв, переживе й будь-який вошивий антиконституційний закон. Тільки от шкода, що українці Ліво- і Правобережної, замість того, аби повстати і битися проти спільного ворога, стоять зараз перед нав’язаною перспективою розколу й чухають голову, що ж його робити.
Замальовка з протесту (автор Лідія Мороз)
В ідеалі цю антинародну, антиукраїнську державу, державу-фікцію, треба ігнорувати. Давно, ще й до прикладу трагедії з Оксаною Макар, стало зрозуміло, що на жоден захист, жодне правосуддя тут сподіватись не можна. Закони працюють не для нас із вами. Того ми з вами мусимо працювати самі на себе. Саме тому я виходжу на протести – я захищаю своє право думати, я демонструю, що разом, активно, ми народ, а пасивно – то просто біомаса, я звикла бути собою і можу з легкістю показати іншим, що це не так уже й страшно – не прогинатися.Мене завжди цікавила мотивація людей, питомих українців, що відмовляються розмовляти в Україні українською.
Відмазка №1: Я погано розмовляю українською, мені соромно її коверкати.
Благородно. Пуристи, що втрачають свідомість від кожного русизму й отримують інфаркт від слова «дупа» вас за таке похвалили б. Вони, поборники чистої, як сльоза, солов’їної мови, взагалі би 99% українців скотч на роти поприклеювали б. Мова – вона жива, вона постійно змінюється, нею ідеально говорити неможливо, і важливо лише одне: говорити нею. І думати. Якщо мені вдалось з геть чужою індонезійською, невже у когось може не вийти з рідною українською?! Не треба себе недооцінювати. Ви вже нею говорите – вона живе у вашій підсвідомості. Діставайте її – побачите, скільки енергії вивільниться. Спосіб перевірений.
Відмазка №2: У мєня так гаварілі в сємьє. Мая мама русская.
Ану давай поживи з такими закидами у США, відмовляючись вивчити англійську. Що, кажеш, виживеш? Ах ти ж точно... Таки виживеш. Але тільки в ґето, на Брайтон Біч. Питання: нащо було взагалі кудись переїздити, аби все життя таритися у магазині «Русскіє продукти» і рипіти: «Какую страну развалілі...»
Відмазка №3: Ну у нас же общяя історія!
Ага. Історія гноблення, колонізації, постійних військових зрад, підстав, репресій? Всім ностальгунам за «общєй історієй» раджу прогулятися в Меморіал жертвам Голодомору, просто бодай цитати Лєніна зі Сталіним і Ко почитати, якщо нервів не стане дивитись на фото.
Відмазка №4: Ета мьортвий язик. На ньом гаварят толька в кніжках і па тєлєвізару інагда.
Той, хто це стверджує, він або некромант, або блаженний. В нас такий був в університеті жевжикуватий викладач... конституційного права. Я відмовилась ходити на його лекції. А згодом карма спрацювала в вірний бік – з національного університету його звільнили. Ким він став? Помічником депутата, припускаю, а їм в наступному переродженні світять елітні щурячі нірки.
Добре, що дивним чином відмазка про те, що українська – мова селюків, трансформувалася в інший закид: «Ти шо, із етіх, із свідомих? Арістакратка, да?!» Оце я лишу без коментарів.
Ірена Карпа – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода