Ніхто достеменно не знає часу заснування цієї обителі. Відомо лише, що майже півтисячі років тому якраз навпроти Києво-Печерського чоловічого монастиря вже стояв Вознесенський жіночий монастир. Таке близьке сусідство обумовлював древній звичай. «При кожному мужеському монастирі був і жіночий монастир. Щоб літні подружжя, котрі присвячують останні роки свого життя служінню Богу, жили хоча й в окремих келіях, але не віддалених одна від одної. Так при древньому Софійському монастирі був жіночий монастир Святої Ірини, при Михайлівському – Богоявленський, при Печерській Лаврі – Вознесенський», пояснював краєзнавець Лаврентій Похилевич.
Склад черниць Вознесенського монастиря був виключно аристократичний. «Багато князівен, воєводжанок, шляхтянок та інших різного стану та кондиції святобливих законниць жило тут замкнено», – писав про жіночу обитель лаврський монах Афанасій Кальнофойський.
Формат монастирської замкненості передбачав відмову від мирського життя, чернечий послух в роботі та штудіювання низки серйозних наук. При монастирі була школа. І всі монахині Вознесенського обителі «вміли читати і були ознайомлені з філософією та логікою», – пише у своїх спогадах про відвідання обителі Павло Алеппський.
Одне з монастирських правил передбачало категоричну заборону чоловікам заходити на територію обителі. Але Павло Алеппський був архідияконом, котрий супроводжував Антіохійського патріарха Макарія під час його відвідин України 1656 року.
Високоповажних заморських гостей запросила до обителі «на літургію і читання молитви відпущення гріхів» сама ігуменя. Все побачене спостережливий архідиякон не полінувався ретельно занотувати. І завдяки його записам відомо, що в ті часи у монастирі була «шестикупольна дерев’яна красива церква», чернечі келії та великий колодязь. Територію святої обителі щільно оточували мальовничі фруктові сади.
Архідиякон відзначив, що більшість монахинь знатного походження, а «ігуменя належить до сімейства самого польського короля». Алеппський не оминув запримітити вродливість Христових сестер, записавши у своєму щоденнику, що «лиця їхні, мов сонце», а вбрані вони у «чорні вовняні мантії до землі». Під час літургії «монахині співали і читали молитви приємним наспівом і ніжними голосами, які розривали серце і від яких текли сльози. Цей спів зворушував, брав за душу і був незрівнянно кращий за чоловічий спів…»
По завершенні літургії відбувся обряд відпущення гріхів. «Всі монахині припали до землі, патріарх прочитав над ними молитву і покропив святою водою». «По тому, – змальовує дійство Павло Алеппський, – монашки написали на великому аркуші паперу молитву відпущення гріхів для всіх черниць. Наш владика патріарх приклав до неї руку. По вірі їх».
Ще один давній свідок історії Вознесенського монастиря – французький інженер Боплан, який побував у Києві 1642 року. Всередину дівочої обителі йому, звісно, дорогу було заказано, але все ж дещицю інформації французу вдалося з’ясувати.
«Проживає там близько ста черниць, – пише Боплан у своєму «Описі України», – монахині займаються шитвом і гаптують на ошатних хустках прегарні вишивки… черниці мають право виходити з монастиря і звичайно йдуть на прогулянку до Києва, що за півмилі звідти. Носять вони чорний одяг, ходять лише парами…». Насамкінець Боплан, як істинний француз, не зміг не завважити, що він «між тими монахинями бачив надзвичайно вродливі обличчя, які рідко зустрінеш у самій Польщі».
Пора найвищого розквіту у Вознесенську обитель прийшла за ігуменства Марії- Магдалени, матері Івана Мазепи. Від 1683 року (ще до обрання її сина гетьманом) вона стала управляти монастирем. За Марії-Магдалени вимурували кам’яні Свято-Вознесенський собор, церкву Покрови Богородиці та дзвіницю. За її ігуменства монастир став головним центром літургійного гаптування, де вишивали найвідповідальніші та найкоштовніші замовлення, як для Києво-Печерської Лаври, так і для інших церков України.
Після Мазепинського повстання, за наказом Петра I, найстаріший жіночий монастир Києва скасували. Його черниць перевели до Київського Флорівського монастиря. Зведені коштом Мазепи кам’яні храми Вознесенського монастиря існували ще до кінця 18-го століття. Потім були розібрані. Нині на місці аристократичної дівочої обителі стоїть будівля старого Арсеналу.
Монастирське гаптування
Гаптувати – означає вишивати шовковими, вкритими тонким шаром золота чи срібла нитками. Це надзвичайно складне мистецтво, яке потребувало ювелірної вмілості та ангельського терпіння (виконання однієї роботи потребувало кілька місяців часу). Поєднати перше з другим найкраще вдавалося монастирським укладом життя.
Найбільший розквіт гаптування, як і всього українського мистецтва, відбувся в часи гетьманування Івана Мазепи. Мистецтвознавець Федір Ернст пояснював цей феномен «приходом нового типу меценатів – козацької старшини». Саме завдяки цьому українське мистецтво, як пише Ернст, зуміло «виробити і в архітектурі, в малярстві, і в гравюрі, і в прикладному мистецтві свою особливу фізіономію..». І тому «буйні, розкішні орнаменти Мазепинської доби з її фантастичними рослинами, квітами, плодами можна відразу відрізнити, як від попереднього часу, так і від пізнішого».
Шитво золотом і сріблом процвітало у багатьох жіночих обителях. Але майстерні Вознесенського уславились найбільше. Високоосвічені монахині аристократичного монастиря були водночас дизайнерами і майстринями найвищої кваліфікації. І тому образи і орнаменти з їхніх риз і плащаниць ставали взірцями для інших майстерень.
У Вознесенській обителі на замовлення Мазепи та козацької старшини (яка завжди і в усьому наслідувала свого патрона) виконували найвідповідальніші й найдорожчі роботи для церков та монастирів України і передовсім для Печерського монастиря.
До часу Другої світової війни у ризниці Успенського собору Києво-Печерської Лаври зберігалась унікальна колекція золототканих речей.
1942 року тисячолітній собор радянські мінери висадили у повітря. Після цього гаптовані ризи і плащаниці впродовж ще чотирьох років пролежали під руїнами храму. Коли 1946-го руйновище почали розбирати, частину золототканого скарбу науковцям вдалося врятувати. Нині його можна оглянути в експозиції заповідника Києво-Печерська Лавра.
Серед врятованих речей є кілька шедеврів, виконаних на замовлення Івана Мазепи. Всі вони впізнавані за наявністю гетьманського герба. Ще донедавна ці знаки були заліплені металевими накладками із зображенням російського двоглавого орла. Але нині Мазепинський герб демонструють вільно. Від колишніх заборон на деяких речах лишилися затертими лише ініціали «І. М. Г.», які, відповідно, означали Іван Мазепа Гетьман.
Ігуменя Марія Магдалена
Мати гетьмана Івана Мазепи походила зі старовинного шляхетського роду Мокієвських. У шлюбі з Адамом-Степаном Мазепою вона виховала двох дітей – сина Івана і дочку Олександру. По смерті чоловіка жінка стала спершу черницею під ім’ям Марія. А потім прийняла схиму як Магдалена. (Схима передбачає найвищий ступінь чернечого аскетизму у православній церкві).
Управляти Вознесенським монастирем Марія Магдалена почала від 1683 року. Це відбулося без протекції сина, позаяк гетьманську булаву Іван Мазепа отримав лише через чотири роки. Очолити в ті часи привілейований монастир, де постригалися дівчата з аристократичних родин, могла лише освічена, інтелігентна жінка і обов’язково шляхетського походження. Безумовно, такою і була Марія Магдалена.
«Вона була добре освічена, мала великий вплив на сина свого Івана», – пише історик Микола Аркас.
«Завдяки впливам матері Мазепа збудував у Києві такі величні кам’яні церкви», – стверджував історик Микола Закревський.
Письменник Богдан Лепкий називав ігуменю Магдалену для гетьмана «найвірнішим другом, учителькою і наставницею». «Ніхто не знав того, що вона. І нікого не слухав гетьман так покірно, як своєї доброї і мудрої матері», – зазначав Лепкий.
Ігуменя Магдалена владно і мудро керувала справами монастиря. Звичайно, що Мазепа надавав цій обителі велику фінансову підтримку. Але гетьманські гроші йшли не на облаштування VIP-келії для матері-ігумені чи закупівлю їй позолочених карет.
Коштом Мазепи і частково Марії Магдалени у монастирі було зведено нові кам’яні храми – Вознесенський і Покрови Богородиці. До одного з них гетьман подарував 30-пудовий (480 кілограмів) дзвін. Спеціальними універсалами Мазепа затверджував за монастирем села і великі земельні володіння. Козацькі полковники за прикладом гетьмана робили коштовні замовлення на гаптування церковних речей майстринями обителі.
Час управління Марії Магдалени всі історики називають «періодом найвищого розквіту древнього дівочого монастиря».
Ігуменя Магдалена померла 1707 року.
Після Мазепиного повстання Петро І численними циркулярами заборонив згадувати ім’я гетьмана, включно з усіма родичами й прибічниками. У зв’язку з цим «пречесну ігуменю» стало не богоугодним навіть поминати в церквах і монастирях. З цього приводу Микола Закревський у своєму «Описі Києва» за 1808 рік розповідає, що йому доводилось бачити у Видубицькому монастирі синодик (поминальну книгу). У розділі «поминання інокень, пише історик, був означений рід чесної інокені Магдалени. Але її фамільне ім’я «Мазепина» було старанно затерте чорнилом».
P.S. Місце поховання ігумені Марії Магдалени невідоме. Існують різні припущення, зокрема про те, що після переселення черниць Вознесенського монастиря до Флорівської обителі, прах шанованої ігумені також перепоховали там. Достовірних підтверджень цього немає.
Але. Автор статті особисто чула наступну історію. Це було років п’ятнадцять тому. До київського бюро Радіо Свобода (воно тоді містилось на вулиці Хмельницького) зайшла Надія Світлична. Вона працювала кореспондентом Свободи у Нью-Йорку. І до Києва приїхала у відпустку. Пані Надія була у чудовому настрої, бо зустрічалась зі своїми давніми київськими друзями, з якими вони відвідали Флорівський монастир на київському Подолі. «Старенька монахиня показала нам могилу матері Мазепи, – розповіла Надія Світлична, – ми були вражені надзвичайною енергетикою, яку всі відчули на тому місці».
До рубрики «Путівник святинями Києва»
Путівник святинями Києва: Троїцька церква
Парадокс, але сьогодні найбільшою небезпекою для Троїцької церкви може бути її передача церковникам далі
Склад черниць Вознесенського монастиря був виключно аристократичний. «Багато князівен, воєводжанок, шляхтянок та інших різного стану та кондиції святобливих законниць жило тут замкнено», – писав про жіночу обитель лаврський монах Афанасій Кальнофойський.
Формат монастирської замкненості передбачав відмову від мирського життя, чернечий послух в роботі та штудіювання низки серйозних наук. При монастирі була школа. І всі монахині Вознесенського обителі «вміли читати і були ознайомлені з філософією та логікою», – пише у своїх спогадах про відвідання обителі Павло Алеппський.
Одне з монастирських правил передбачало категоричну заборону чоловікам заходити на територію обителі. Але Павло Алеппський був архідияконом, котрий супроводжував Антіохійського патріарха Макарія під час його відвідин України 1656 року.
Високоповажних заморських гостей запросила до обителі «на літургію і читання молитви відпущення гріхів» сама ігуменя. Все побачене спостережливий архідиякон не полінувався ретельно занотувати. І завдяки його записам відомо, що в ті часи у монастирі була «шестикупольна дерев’яна красива церква», чернечі келії та великий колодязь. Територію святої обителі щільно оточували мальовничі фруктові сади.
Архідиякон відзначив, що більшість монахинь знатного походження, а «ігуменя належить до сімейства самого польського короля». Алеппський не оминув запримітити вродливість Христових сестер, записавши у своєму щоденнику, що «лиця їхні, мов сонце», а вбрані вони у «чорні вовняні мантії до землі». Під час літургії «монахині співали і читали молитви приємним наспівом і ніжними голосами, які розривали серце і від яких текли сльози. Цей спів зворушував, брав за душу і був незрівнянно кращий за чоловічий спів…»
По завершенні літургії відбувся обряд відпущення гріхів. «Всі монахині припали до землі, патріарх прочитав над ними молитву і покропив святою водою». «По тому, – змальовує дійство Павло Алеппський, – монашки написали на великому аркуші паперу молитву відпущення гріхів для всіх черниць. Наш владика патріарх приклав до неї руку. По вірі їх».
Ще один давній свідок історії Вознесенського монастиря – французький інженер Боплан, який побував у Києві 1642 року. Всередину дівочої обителі йому, звісно, дорогу було заказано, але все ж дещицю інформації французу вдалося з’ясувати.
Внутрішній двір старого Арсеналу, де містилися храми Вознесенського монастиря
«Проживає там близько ста черниць, – пише Боплан у своєму «Описі України», – монахині займаються шитвом і гаптують на ошатних хустках прегарні вишивки… черниці мають право виходити з монастиря і звичайно йдуть на прогулянку до Києва, що за півмилі звідти. Носять вони чорний одяг, ходять лише парами…». Насамкінець Боплан, як істинний француз, не зміг не завважити, що він «між тими монахинями бачив надзвичайно вродливі обличчя, які рідко зустрінеш у самій Польщі».
Пора найвищого розквіту у Вознесенську обитель прийшла за ігуменства Марії- Магдалени, матері Івана Мазепи. Від 1683 року (ще до обрання її сина гетьманом) вона стала управляти монастирем. За Марії-Магдалени вимурували кам’яні Свято-Вознесенський собор, церкву Покрови Богородиці та дзвіницю. За її ігуменства монастир став головним центром літургійного гаптування, де вишивали найвідповідальніші та найкоштовніші замовлення, як для Києво-Печерської Лаври, так і для інших церков України.
Після Мазепинського повстання, за наказом Петра I, найстаріший жіночий монастир Києва скасували. Його черниць перевели до Київського Флорівського монастиря. Зведені коштом Мазепи кам’яні храми Вознесенського монастиря існували ще до кінця 18-го століття. Потім були розібрані. Нині на місці аристократичної дівочої обителі стоїть будівля старого Арсеналу.
Пелена «Покрова Богородиці», виконана монахинями Вознесенського монастиря 1692 року. Гаптовані образи чоловіка і жінки у лівому нижньому куті пелени історики називають зображеннями Марії Магдалени та Івана Мазепи
Монастирське гаптування
Гаптувати – означає вишивати шовковими, вкритими тонким шаром золота чи срібла нитками. Це надзвичайно складне мистецтво, яке потребувало ювелірної вмілості та ангельського терпіння (виконання однієї роботи потребувало кілька місяців часу). Поєднати перше з другим найкраще вдавалося монастирським укладом життя.
Найбільший розквіт гаптування, як і всього українського мистецтва, відбувся в часи гетьманування Івана Мазепи. Мистецтвознавець Федір Ернст пояснював цей феномен «приходом нового типу меценатів – козацької старшини». Саме завдяки цьому українське мистецтво, як пише Ернст, зуміло «виробити і в архітектурі, в малярстві, і в гравюрі, і в прикладному мистецтві свою особливу фізіономію..». І тому «буйні, розкішні орнаменти Мазепинської доби з її фантастичними рослинами, квітами, плодами можна відразу відрізнити, як від попереднього часу, так і від пізнішого».
Шитво золотом і сріблом процвітало у багатьох жіночих обителях. Але майстерні Вознесенського уславились найбільше. Високоосвічені монахині аристократичного монастиря були водночас дизайнерами і майстринями найвищої кваліфікації. І тому образи і орнаменти з їхніх риз і плащаниць ставали взірцями для інших майстерень.
У Вознесенській обителі на замовлення Мазепи та козацької старшини (яка завжди і в усьому наслідувала свого патрона) виконували найвідповідальніші й найдорожчі роботи для церков та монастирів України і передовсім для Печерського монастиря.
До часу Другої світової війни у ризниці Успенського собору Києво-Печерської Лаври зберігалась унікальна колекція золототканих речей.
1942 року тисячолітній собор радянські мінери висадили у повітря. Після цього гаптовані ризи і плащаниці впродовж ще чотирьох років пролежали під руїнами храму. Коли 1946-го руйновище почали розбирати, частину золототканого скарбу науковцям вдалося врятувати. Нині його можна оглянути в експозиції заповідника Києво-Печерська Лавра.
Серед врятованих речей є кілька шедеврів, виконаних на замовлення Івана Мазепи. Всі вони впізнавані за наявністю гетьманського герба. Ще донедавна ці знаки були заліплені металевими накладками із зображенням російського двоглавого орла. Але нині Мазепинський герб демонструють вільно. Від колишніх заборон на деяких речах лишилися затертими лише ініціали «І. М. Г.», які, відповідно, означали Іван Мазепа Гетьман.
Ігуменя Марія Магдалена
Мати гетьмана Івана Мазепи походила зі старовинного шляхетського роду Мокієвських. У шлюбі з Адамом-Степаном Мазепою вона виховала двох дітей – сина Івана і дочку Олександру. По смерті чоловіка жінка стала спершу черницею під ім’ям Марія. А потім прийняла схиму як Магдалена. (Схима передбачає найвищий ступінь чернечого аскетизму у православній церкві).
Управляти Вознесенським монастирем Марія Магдалена почала від 1683 року. Це відбулося без протекції сина, позаяк гетьманську булаву Іван Мазепа отримав лише через чотири роки. Очолити в ті часи привілейований монастир, де постригалися дівчата з аристократичних родин, могла лише освічена, інтелігентна жінка і обов’язково шляхетського походження. Безумовно, такою і була Марія Магдалена.
«Вона була добре освічена, мала великий вплив на сина свого Івана», – пише історик Микола Аркас.
«Завдяки впливам матері Мазепа збудував у Києві такі величні кам’яні церкви», – стверджував історик Микола Закревський.
Письменник Богдан Лепкий називав ігуменю Магдалену для гетьмана «найвірнішим другом, учителькою і наставницею». «Ніхто не знав того, що вона. І нікого не слухав гетьман так покірно, як своєї доброї і мудрої матері», – зазначав Лепкий.
Ігуменя Магдалена владно і мудро керувала справами монастиря. Звичайно, що Мазепа надавав цій обителі велику фінансову підтримку. Але гетьманські гроші йшли не на облаштування VIP-келії для матері-ігумені чи закупівлю їй позолочених карет.
Коштом Мазепи і частково Марії Магдалени у монастирі було зведено нові кам’яні храми – Вознесенський і Покрови Богородиці. До одного з них гетьман подарував 30-пудовий (480 кілограмів) дзвін. Спеціальними універсалами Мазепа затверджував за монастирем села і великі земельні володіння. Козацькі полковники за прикладом гетьмана робили коштовні замовлення на гаптування церковних речей майстринями обителі.
Час управління Марії Магдалени всі історики називають «періодом найвищого розквіту древнього дівочого монастиря».
Ігуменя Магдалена померла 1707 року.
Після Мазепиного повстання Петро І численними циркулярами заборонив згадувати ім’я гетьмана, включно з усіма родичами й прибічниками. У зв’язку з цим «пречесну ігуменю» стало не богоугодним навіть поминати в церквах і монастирях. З цього приводу Микола Закревський у своєму «Описі Києва» за 1808 рік розповідає, що йому доводилось бачити у Видубицькому монастирі синодик (поминальну книгу). У розділі «поминання інокень, пише історик, був означений рід чесної інокені Магдалени. Але її фамільне ім’я «Мазепина» було старанно затерте чорнилом».
P.S. Місце поховання ігумені Марії Магдалени невідоме. Існують різні припущення, зокрема про те, що після переселення черниць Вознесенського монастиря до Флорівської обителі, прах шанованої ігумені також перепоховали там. Достовірних підтверджень цього немає.
Але. Автор статті особисто чула наступну історію. Це було років п’ятнадцять тому. До київського бюро Радіо Свобода (воно тоді містилось на вулиці Хмельницького) зайшла Надія Світлична. Вона працювала кореспондентом Свободи у Нью-Йорку. І до Києва приїхала у відпустку. Пані Надія була у чудовому настрої, бо зустрічалась зі своїми давніми київськими друзями, з якими вони відвідали Флорівський монастир на київському Подолі. «Старенька монахиня показала нам могилу матері Мазепи, – розповіла Надія Світлична, – ми були вражені надзвичайною енергетикою, яку всі відчули на тому місці».
До рубрики «Путівник святинями Києва»
Путівник святинями Києва: Троїцька церква
Парадокс, але сьогодні найбільшою небезпекою для Троїцької церкви може бути її передача церковникам далі