Українську владу можна привітати з черговою зовнішньополітичною перемогою: їй вдалося досягти вражаючого консенсусу з більшістю держав Європейського Союзу у питані позиціонування України у Європі. Точніше сказати: щодо Європи.
У Ялтинському саміті глав держав Центральної та Східної Європи, що, «з ініціативи Президента Віктора Януковича» і під його головуванням мав відбутися 11-12 травня, попередньо планували взяти участь перші особи 20 країн континенту, більшість з яких є членами ЄС. Втім, 16 із них відмовилися це зробити, мотивувавши відмову або раптово виниклою завантаженістю, або, і те переважно, – проблемами з дотриманням прав людини в Україні.
До Ялти зголошувалися приїхати лише президенти Литви, Молдови, Польщі та Словаччини. При цьому президент Литви Даля Грібаускайте висунула неодмінною умовою її участі в саміті зустріч із ув’язненою Юлією Тимошенко. Судячи із заяв литовської очільниці, цю умову українська сторона прийняла. Та наступного дня МЗС України вже оголосив про «перенесення саміту на невизначений термін через неможливість прибуття на нього більшості учасників». Чим це не консенсус? «Ви до нас не їдете, так ми вже і не запрошуємо». Отже, із Європою домовилися полюбовно. Формула консенсусу: «ізоляція за обопільною згодою сторін».
Президент Білорусі, і той таким успіхом похвалитися не в змозі. Від нього нещодавно лише посли країн ЄС поїхали, втім, згодом повернулися, а до нас 20 європейських президентів не приїхали. Перед чотирма з них Україна сама «гостинно» зачинила двері.
Цього дипломатичного здобутку українська влада досягла напередодні європейського футбольного чемпіонату, який проводить спільно з Польщею. Про бойкот тих його матчів, що пройдуть в Україні, заявляють не лише члени монарших родин, урядів та громадські діячі, а й пересічні вболівальники з країн Європи. Причини цього полягають далеко не лише у проблемі дотримання громадянських та людських прав кількох політичних в’язнів. Неприязнь до України формується на побутовому рівні: діями наших готельєрів, перевізників та рестораторів, які необґрунтовано піднімають ціни на свої, часто сумнівної якості, послуги; митників та міліціонерів, про здирництво яких наввипередки повідомляють інтернет-видання; окремих громадян – повій, грабіжників та жебраків, які не дають продиху «багатим іноземцям» в Україні.
Сукупність політичних та побутових чинників спричиняє високу ймовірність перенесення, принаймні фінальної гри Євро-2012, з Києва до Варшави або Кракова. Коли вже йти з Європи, то на всіх рівнях – від президентів до «окремих громадян». Це ще один, цього разу вже внутрішній, консенсус українців щодо європейців.
Сезон полювання
Втім, «скільки там тієї Європи?» У нашої влади замах крутіший! Нехай і Сполучені Штати не думають, що, коли ми добровільно вивезли зі власної території високозбагачений уран, позбавивши себе у такий спосіб бодай теоретичної можливості повернути статус ядерної держави і отримавши натомість поблажливе схвалення їхнього президента, то не «заллємо їм сала за шкуру», в тому ж болючому питанні прав людини.
Байдуже, що для України є критичними кредити МВФ, на ухвалення рішень щодо яких вплив США є визначальним. Не страшно, що українська тема дедалі голосніше звучить у дискусіях у перебігу президентської виборчої кампанії. Кандидати змагаються у тому, хто з них голосніше скаже про необхідність тиску на Україну в питаннях економічних свобод та прав людини. Гірше те, що американці володіють ексклюзивною інформацією про джерела статків та місця переховування грошей багатьох легальних та підпільних українських багатіїв, і мають змогу заморозити значну частку цих капіталів.
Відкриття осіннього мисливського сезону на українських кабанів зійдеться у часі з початком міжнародного полювання на «незаконні, з точки зору західних демократій», статки українських скоробагатьків. Ізоляція України на європейському напрямку дуже сприятиме цьому процесові – загоничів розставлено, червоні прапорці вивішено, лягаві (це про собак) напоготові, залишається підняти диких свиней з лігва. Іншими словами: треба привід для початку цькування.
Віднайдеться привід після 28-го жовтня. Вже за півроку до дня парламентських виборів зрозуміло, що існує достатньо підстав для того, щоб вони не були визнані легітимними в ЄС та США. Підстави такі: неможливість участі у виборах провідних опозиціонерів, позбавлення права проголосувати у мажоритарних округах громадян, які перебувають за кордоном, факти підкупу виборців та початок агітації задовго до офіційного старту кампанії, сумнівна об’єктивність у визначенні меж мажоритарних округів, превентивне застосування адміністративного ресурсу до телеканалів та інших ЗМІ… І це усе без врахування майбутніх обставин проведення самого голосування та способів встановлення його результатів.
За підсумками таких виборів, західні – європейський і американський – напрямки міжнародного співробітництва України виявляться заблокованими. Нашу країну оголосять недемократичною, з усіма наслідками для її політиків, бізнесменів, але перш за все для пересічних громадян – нормальних людей, себто.
Замкнути блокадне коло
Ну й нехай на Заході ми перетворимося на парію. На Сході, проте, в нас «усе в шоколаді», виробленому, звісно, на рошенівських фабриках. Хоча до Ялти європейські лідери не приїхали, наш Президент отримав запрошення на інший саміт – глав держав СНД у Москві. З огляду на символічний зміст цього заходу його було б доречніше провести у стародавній столиці Золотої Орди – Сараї. Колись туди, до ханів, руські князі їздили за ярликом на владарювання своїми князівствами. Звідти пішла традиція «збирання земель».
Повернувшись до Кремля, Володимир Путін у перший день свого президентства видав указ про засади зовнішньої політики. Нічого нового – знову землі збиратиме. Для цього усі засоби є придатними. Серед них енергошантаж, звісно, що на першому місці, але це занадто прямолінійно. Можна для різноманітності солідаризуватися із Заходом у турботі про українську демократію. Щодо «качанівської полонянки» обидва члени правлячого у Росії дуумвірату вже сказали про політичну вмотивованість її кримінального переслідування. Тепер черга доходить до легітимності майбутнього виборчого процесу. Малоймовірно, що Росія, зрештою, не визнає законності перемоги на виборах Партії регіонів та цілковито незалежних кандидатів у мажоритарних округах, які разом із комуністами утворять більшість у майбутньому парламенті, але спокуса попсувати нерви українській владі, загрожуючи їй усебічною ізоляцією, у Володимира Путіна буде значною.
А от президенту Білорусі можна і демократичну принциповість виявити. Візьме він, та й поставить під сумнів чесність із прозорістю українського виборчого процесу, мовляв, «не лише ви там у своїх європах про справедливість волевиявлення дбаєте». Сміху буде! Це майже так само, як відмова прибути на ялтинський саміт президента Албанії. Коли албанці вчать українців демократії, то чим гірші за них білоруси? До речі, пана Лукашенка до Ялти і не запрошували. Подейкують, що він на це вже й не образився, бо його традиційно не запрошують на багатосторонні міжнародні зустрічі, окрім хіба на посиденьки президентів СНД та до ООН.
Нинішня українська влада примудряється повторювати білоруський шлях до самоізоляції, але сусідці на це знадобилося майже 20 років, а нашим – лише два. З таким темпами ми певно випередимо ветерана самодержавного руху Олександра Григоровича.
Не слід було скасовувати зустрічі у Ялті, навіть за участі лише чотирьох президентів. Вона-бо давала шанс на підтримання діалогу з Європою. З нього можна було зробити спробу все ж порозумітися із сусідами по континенту. Скасування саміту є визнанням слабкості власної позиції. Це ляпас самому собі.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
У Ялтинському саміті глав держав Центральної та Східної Європи, що, «з ініціативи Президента Віктора Януковича» і під його головуванням мав відбутися 11-12 травня, попередньо планували взяти участь перші особи 20 країн континенту, більшість з яких є членами ЄС. Втім, 16 із них відмовилися це зробити, мотивувавши відмову або раптово виниклою завантаженістю, або, і те переважно, – проблемами з дотриманням прав людини в Україні.
До Ялти зголошувалися приїхати лише президенти Литви, Молдови, Польщі та Словаччини. При цьому президент Литви Даля Грібаускайте висунула неодмінною умовою її участі в саміті зустріч із ув’язненою Юлією Тимошенко. Судячи із заяв литовської очільниці, цю умову українська сторона прийняла. Та наступного дня МЗС України вже оголосив про «перенесення саміту на невизначений термін через неможливість прибуття на нього більшості учасників». Чим це не консенсус? «Ви до нас не їдете, так ми вже і не запрошуємо». Отже, із Європою домовилися полюбовно. Формула консенсусу: «ізоляція за обопільною згодою сторін».
Президент Білорусі, і той таким успіхом похвалитися не в змозі. Від нього нещодавно лише посли країн ЄС поїхали, втім, згодом повернулися, а до нас 20 європейських президентів не приїхали. Перед чотирма з них Україна сама «гостинно» зачинила двері.
Цього дипломатичного здобутку українська влада досягла напередодні європейського футбольного чемпіонату, який проводить спільно з Польщею. Про бойкот тих його матчів, що пройдуть в Україні, заявляють не лише члени монарших родин, урядів та громадські діячі, а й пересічні вболівальники з країн Європи. Причини цього полягають далеко не лише у проблемі дотримання громадянських та людських прав кількох політичних в’язнів. Неприязнь до України формується на побутовому рівні: діями наших готельєрів, перевізників та рестораторів, які необґрунтовано піднімають ціни на свої, часто сумнівної якості, послуги; митників та міліціонерів, про здирництво яких наввипередки повідомляють інтернет-видання; окремих громадян – повій, грабіжників та жебраків, які не дають продиху «багатим іноземцям» в Україні.
Сукупність політичних та побутових чинників спричиняє високу ймовірність перенесення, принаймні фінальної гри Євро-2012, з Києва до Варшави або Кракова. Коли вже йти з Європи, то на всіх рівнях – від президентів до «окремих громадян». Це ще один, цього разу вже внутрішній, консенсус українців щодо європейців.
Сезон полювання
Втім, «скільки там тієї Європи?» У нашої влади замах крутіший! Нехай і Сполучені Штати не думають, що, коли ми добровільно вивезли зі власної території високозбагачений уран, позбавивши себе у такий спосіб бодай теоретичної можливості повернути статус ядерної держави і отримавши натомість поблажливе схвалення їхнього президента, то не «заллємо їм сала за шкуру», в тому ж болючому питанні прав людини.
Байдуже, що для України є критичними кредити МВФ, на ухвалення рішень щодо яких вплив США є визначальним. Не страшно, що українська тема дедалі голосніше звучить у дискусіях у перебігу президентської виборчої кампанії. Кандидати змагаються у тому, хто з них голосніше скаже про необхідність тиску на Україну в питаннях економічних свобод та прав людини. Гірше те, що американці володіють ексклюзивною інформацією про джерела статків та місця переховування грошей багатьох легальних та підпільних українських багатіїв, і мають змогу заморозити значну частку цих капіталів.
Відкриття осіннього мисливського сезону на українських кабанів зійдеться у часі з початком міжнародного полювання на «незаконні, з точки зору західних демократій», статки українських скоробагатьків. Ізоляція України на європейському напрямку дуже сприятиме цьому процесові – загоничів розставлено, червоні прапорці вивішено, лягаві (це про собак) напоготові, залишається підняти диких свиней з лігва. Іншими словами: треба привід для початку цькування.
Віднайдеться привід після 28-го жовтня. Вже за півроку до дня парламентських виборів зрозуміло, що існує достатньо підстав для того, щоб вони не були визнані легітимними в ЄС та США. Підстави такі: неможливість участі у виборах провідних опозиціонерів, позбавлення права проголосувати у мажоритарних округах громадян, які перебувають за кордоном, факти підкупу виборців та початок агітації задовго до офіційного старту кампанії, сумнівна об’єктивність у визначенні меж мажоритарних округів, превентивне застосування адміністративного ресурсу до телеканалів та інших ЗМІ… І це усе без врахування майбутніх обставин проведення самого голосування та способів встановлення його результатів.
За підсумками таких виборів, західні – європейський і американський – напрямки міжнародного співробітництва України виявляться заблокованими. Нашу країну оголосять недемократичною, з усіма наслідками для її політиків, бізнесменів, але перш за все для пересічних громадян – нормальних людей, себто.
Замкнути блокадне коло
Ну й нехай на Заході ми перетворимося на парію. На Сході, проте, в нас «усе в шоколаді», виробленому, звісно, на рошенівських фабриках. Хоча до Ялти європейські лідери не приїхали, наш Президент отримав запрошення на інший саміт – глав держав СНД у Москві. З огляду на символічний зміст цього заходу його було б доречніше провести у стародавній столиці Золотої Орди – Сараї. Колись туди, до ханів, руські князі їздили за ярликом на владарювання своїми князівствами. Звідти пішла традиція «збирання земель».
Повернувшись до Кремля, Володимир Путін у перший день свого президентства видав указ про засади зовнішньої політики. Нічого нового – знову землі збиратиме. Для цього усі засоби є придатними. Серед них енергошантаж, звісно, що на першому місці, але це занадто прямолінійно. Можна для різноманітності солідаризуватися із Заходом у турботі про українську демократію. Щодо «качанівської полонянки» обидва члени правлячого у Росії дуумвірату вже сказали про політичну вмотивованість її кримінального переслідування. Тепер черга доходить до легітимності майбутнього виборчого процесу. Малоймовірно, що Росія, зрештою, не визнає законності перемоги на виборах Партії регіонів та цілковито незалежних кандидатів у мажоритарних округах, які разом із комуністами утворять більшість у майбутньому парламенті, але спокуса попсувати нерви українській владі, загрожуючи їй усебічною ізоляцією, у Володимира Путіна буде значною.
А от президенту Білорусі можна і демократичну принциповість виявити. Візьме він, та й поставить під сумнів чесність із прозорістю українського виборчого процесу, мовляв, «не лише ви там у своїх європах про справедливість волевиявлення дбаєте». Сміху буде! Це майже так само, як відмова прибути на ялтинський саміт президента Албанії. Коли албанці вчать українців демократії, то чим гірші за них білоруси? До речі, пана Лукашенка до Ялти і не запрошували. Подейкують, що він на це вже й не образився, бо його традиційно не запрошують на багатосторонні міжнародні зустрічі, окрім хіба на посиденьки президентів СНД та до ООН.
Нинішня українська влада примудряється повторювати білоруський шлях до самоізоляції, але сусідці на це знадобилося майже 20 років, а нашим – лише два. З таким темпами ми певно випередимо ветерана самодержавного руху Олександра Григоровича.
Не слід було скасовувати зустрічі у Ялті, навіть за участі лише чотирьох президентів. Вона-бо давала шанс на підтримання діалогу з Європою. З нього можна було зробити спробу все ж порозумітися із сусідами по континенту. Скасування саміту є визнанням слабкості власної позиції. Це ляпас самому собі.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода