Сімферополь – Українсько-російська угода, укладена 21 квітня 2010 року і більш відома як «Харківський пакт Медведєва-Януковича», за майже два роки своєї дії так і не вирішила ні проблем базування Чорноморського флоту Росії на Кримському півострові, ні проблем зі постачання російського природного газу до України. Якщо про останнє ледь не щодня згадує чи Президент Янукович, чи прем’єр Азаров, то флотська тема зійшла на периферію громадсько-політичного життя країни. А даремно, зважаючи на перспективи силового розв’язання іранської чи сирійської криз і можливого втягнення у це Росії та її флотів. Вже зараз російські бойові кораблі ріжуть хвилю у східній частині Середземного моря. Оскільки їхня база розташована саме на українській території, то війна знову стукає і в українські двері.
Участь російських сил, розташованих в Україні, у бойових діях на території третіх країн має регулюватися окремою міжурядовою угодою і її відсутність особливо відчувалася 2008 року під час російсько-грузинського збройного конфлікту. Провідний експерт севастопольського аналітичного центру «Номос» Дмитро Штибліков каже, що насправді договори про розподіл Чорноморського флоту 1997 року і про подовження термінів його перебування на території України 2010 року є лише рамковими угодами, які потребують деталізації та уточнень у більш як 40 додаткових документах.
Виглядає, що жорстка позиція російської сторони щодо підготовки та підписання цих додаткових угод і після 21 квітня 2010 року не змінилася. Керівник київського Центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук каже, що російське керівництво і далі демонструє небажання цивілізовано домовлятися, як і за часів президентства Віктора Ющенка. Експерт припускає, що Віктор Янукович, зробивши два роки тому перший крок, розраховував на продуктивне продовження діалогу з метою вирішення всіх гострих проблем, що накопичилися довкола теми базування російського флоту на Кримському півострові.
Втім, два роки, що минули з часу підписання «Харківського пакту», і та ж сама купа непідписаних, а то й непідготовлених, угод по Чорноморському флоту, засвідчують нині не лише ту ж непоступливість Москви, але й таку ж нездатність Президента Віктора Януковича та уряду Миколи Азарова, як і попереднього Президента Віктора Ющенка та уряду Юлії Тимошенко, домовлятися з ключовим партнером. Виявляється, нове українське керівництво «професіоналів» у цьому питанні таке ж неефективне та непрофесійне, як і попереднє.
Маяки та інвентаризація там же, що й за часів Ющенка
Особливо гостро це відчувається у двох аспектах, пов’язаних з інвентаризацією земель та об’єктів , що ними користується Чорноморський флот Росії в Україні, і з поверненням під українську юрисдикцію маяків та іншого навігаційного обладнання в Криму і Херсонській області, які досі утримують під своїм контролем російські військові.
Останнє є серйозним викликом перед Україною, оскільки саме вона у своїй акваторії Чорного моря несе відповідальність за безпеку судноплавства. За угодою 1997 року всі маяки і навігаційні об’єкти колишнього ВМФ СРСР на українській території мали відійти Україні. Проте, частину з них росіяни усе ж залишили під своїм контролем. Разом з тим 1 січня 1998 року російське оборонне відомство офіційно попередило всіх мореплавців, що Росія від цієї дати зняла з себе відповідальність за безпеку мореплавства вздовж узбережжя Криму.
Торік Господарський суд Криму підтвердив законність рішень судів про передачу Україні маяків Чорноморського флоту Росії, у зв’язку з чим департамент Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України мав розпочати вилучення маяків у російських військових. Мав, але не розпочав і це, чомусь не зацікавило ні Генеральну прокуратуру, ні Службу безпеки України, хоч мова йде про багатомільйонні втрати для держави, які зростають через щоденне зволікання.
Зростають втрати держави і місцевих громад населених пунктів, де розташовані об’єкти ЧФ Росії, і через те, що глава держави та уряд Азарова так і не змогли добитися від російської сторони визнання результатів інвентаризації, що проводилася в Севастополі і Криму кілька останніх років. Дмитро Тимчук каже, що процес інвентаризації земель, причального фронту та об’єктів нерухомості, які перебувають у користуванні ЧФ Росії, «зайшов у глухий кут», через що страждають економічні інтереси України і, зокрема, Севастополя.
Дмитро Штибліков уточнює, що поки не завершена ця інвентаризація, неможливо оформити орендні документи, а поки не укладені договори оренди по кожній ділянці і споруді, перебування Чорноморського флоту Росії в Україні, утримування ним будь-яких земельних ділянок чи об’єктів нерухомості суперечить чинному українському законодавству. Експерт каже, що хоч таке перебування на українській території російських військ і відбувається в рамках аж двох міжурядових угод, але, по суті є незаконним – такий ось юридичний казус, який не дає повноцінно розвиватися ні Севастопольському регіону, ні, власне, Чорноморському флоту Росії.
За даними міської державної адміністрації, зараз у Севастополі російські військові не використовують більше ніж десяток земельних ділянок взагалі. А понад півсотні – використовують не за призначенням.
І ще Здача землі і приміщень у суборенду (хоча за формальної відсутності оренди – яка ж суборенда?) – стала масовим явищем. Хто за це отримує гроші – питання риторичне, але йдуть вони, поза сумнівом, не до міського чи державного бюджету.
Що далі, то гострішими стають проблеми шкоди, яку військові завдають екології регіону дислокування, а також зростає актуальність питання утилізації боєприпасів, які у великій кількості накопичили російські військові і термін яких сплив чи спливає. Український уряд досі не знайшов аргументів або важелів, щоб переконати російських партнерів пришвидшити укладення відповідних угод.
Не знайшов уряд Миколи Азарова, чим компенсувати й колосальні економічні збитки Севастополя від того, що у 2010 році довелося згорнути програму демілітаризації міста, і надходження до нього іноземних інвестицій фактично припинилося.
Обидва флоти у занепаді
Не змінилася на краще ситуація і на самому Чорноморському флоті Росії. Все так само тривають процеси «оптимізації структури», що виливається у різні за масовістю періодичні скорочення і звільнення службовців та офіцерів. Все так само чекають розрахунку за боргами працівники та інвестори-пайовики Будівельного управління ЧФ Росії. Все так само хиріє флотський судноремонт. І все менше і менше кораблів та суден, які здатні виконувати поставлені командуванням завдання. Попри гучні заяви московських високопосадовців та адміралів, ЧФ Росії досі не отримав жодного нового сучасного плавзасобу.
І не отримає найближчим часом, але не тому, що немає відповідної угоди про порядок поповнення, модернізації і переозброєння сил Чорноморського флоту Росії, що базуються в Україні. Є ж ще і частини, дислоковані на російській території – на Північнокавказькому узбережжі. Проте, потенціалу російського ВПК зараз вистачає лише для такого-сякого забезпечення справжніх флотів – Тихоокеанського і Північного. Чорноморський флот віднедавна є лише частиною Південного військового округу з командуванням у Ростові-на-Дону.
Втім, негаразди на ЧФ Росії зовсім не втішають українських моряків, у яких після укладення «Харківського пакту» справи йдуть ще гірше. Фактично заморожена суднобудівна програма «Український корвет». Не постачається нове озброєння. Не будується житло. Західні партнери різко скоротили співпрацю з ВМС України, припинили участь українських кораблів у міжнародній операції «Активні зусилля» і не запросили до міжнародної антипіратської операції.
Схоже, свою майстерність українські моряки шліфуватимуть тепер лише в компанії російських колег, які володіють тільки бойовим досвідом затоплення грузинських катерів в акваторії і в порту Поті.
Але й спілкування російських та українських військових дедалі більше впливає на моральний дух останніх. Кому ж приємно дізнаватися, що російський лейтенант та український адмірал, які мешкають в одному місті, отримують приблизно однакове жалування. І не дивно, бо на українському флоті, на відміну від російського, з часу підписання «Харківського пакту» зарплата не зросла ні на копійку.
Втім, справа тут, схоже, не в грошах. Бо вітальна телеграма українським військовим морякам від Верховного головнокомандувача Збройних Сил України з нагоди 20-річчя створення ВМС України, напевно, бюджету могла обійтися лише у кілька гривень. Але й на них зекономили.
Прорахунки з підписанням програшного «Харківського пакту», кричуща нездатність домовитися зі стратегічними партнерами, неспроможність забезпечити гідний розвиток Кримського півострова і зокрема, Севастопольського регіону, байдужість до питань зниження боєздатності ВМС України та морально-бойового духу його особового складу – нинішнє керівництво держави ігнорує не лише ці, але й більш суттєві закиди та різкішу критику. Проте воно мусить все ж пам’ятати – від вітрів глобальних конфліктів межигірські паркани не врятують.
Володимир Притула – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Участь російських сил, розташованих в Україні, у бойових діях на території третіх країн має регулюватися окремою міжурядовою угодою і її відсутність особливо відчувалася 2008 року під час російсько-грузинського збройного конфлікту. Провідний експерт севастопольського аналітичного центру «Номос» Дмитро Штибліков каже, що насправді договори про розподіл Чорноморського флоту 1997 року і про подовження термінів його перебування на території України 2010 року є лише рамковими угодами, які потребують деталізації та уточнень у більш як 40 додаткових документах.
Виглядає, що жорстка позиція російської сторони щодо підготовки та підписання цих додаткових угод і після 21 квітня 2010 року не змінилася. Керівник київського Центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук каже, що російське керівництво і далі демонструє небажання цивілізовано домовлятися, як і за часів президентства Віктора Ющенка. Експерт припускає, що Віктор Янукович, зробивши два роки тому перший крок, розраховував на продуктивне продовження діалогу з метою вирішення всіх гострих проблем, що накопичилися довкола теми базування російського флоту на Кримському півострові.
Втім, два роки, що минули з часу підписання «Харківського пакту», і та ж сама купа непідписаних, а то й непідготовлених, угод по Чорноморському флоту, засвідчують нині не лише ту ж непоступливість Москви, але й таку ж нездатність Президента Віктора Януковича та уряду Миколи Азарова, як і попереднього Президента Віктора Ющенка та уряду Юлії Тимошенко, домовлятися з ключовим партнером. Виявляється, нове українське керівництво «професіоналів» у цьому питанні таке ж неефективне та непрофесійне, як і попереднє.
Маяки та інвентаризація там же, що й за часів Ющенка
Особливо гостро це відчувається у двох аспектах, пов’язаних з інвентаризацією земель та об’єктів , що ними користується Чорноморський флот Росії в Україні, і з поверненням під українську юрисдикцію маяків та іншого навігаційного обладнання в Криму і Херсонській області, які досі утримують під своїм контролем російські військові.
Останнє є серйозним викликом перед Україною, оскільки саме вона у своїй акваторії Чорного моря несе відповідальність за безпеку судноплавства. За угодою 1997 року всі маяки і навігаційні об’єкти колишнього ВМФ СРСР на українській території мали відійти Україні. Проте, частину з них росіяни усе ж залишили під своїм контролем. Разом з тим 1 січня 1998 року російське оборонне відомство офіційно попередило всіх мореплавців, що Росія від цієї дати зняла з себе відповідальність за безпеку мореплавства вздовж узбережжя Криму.
Торік Господарський суд Криму підтвердив законність рішень судів про передачу Україні маяків Чорноморського флоту Росії, у зв’язку з чим департамент Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України мав розпочати вилучення маяків у російських військових. Мав, але не розпочав і це, чомусь не зацікавило ні Генеральну прокуратуру, ні Службу безпеки України, хоч мова йде про багатомільйонні втрати для держави, які зростають через щоденне зволікання.
Зростають втрати держави і місцевих громад населених пунктів, де розташовані об’єкти ЧФ Росії, і через те, що глава держави та уряд Азарова так і не змогли добитися від російської сторони визнання результатів інвентаризації, що проводилася в Севастополі і Криму кілька останніх років. Дмитро Тимчук каже, що процес інвентаризації земель, причального фронту та об’єктів нерухомості, які перебувають у користуванні ЧФ Росії, «зайшов у глухий кут», через що страждають економічні інтереси України і, зокрема, Севастополя.
Дмитро Штибліков уточнює, що поки не завершена ця інвентаризація, неможливо оформити орендні документи, а поки не укладені договори оренди по кожній ділянці і споруді, перебування Чорноморського флоту Росії в Україні, утримування ним будь-яких земельних ділянок чи об’єктів нерухомості суперечить чинному українському законодавству. Експерт каже, що хоч таке перебування на українській території російських військ і відбувається в рамках аж двох міжурядових угод, але, по суті є незаконним – такий ось юридичний казус, який не дає повноцінно розвиватися ні Севастопольському регіону, ні, власне, Чорноморському флоту Росії.
За даними міської державної адміністрації, зараз у Севастополі російські військові не використовують більше ніж десяток земельних ділянок взагалі. А понад півсотні – використовують не за призначенням.
І ще Здача землі і приміщень у суборенду (хоча за формальної відсутності оренди – яка ж суборенда?) – стала масовим явищем. Хто за це отримує гроші – питання риторичне, але йдуть вони, поза сумнівом, не до міського чи державного бюджету.
Що далі, то гострішими стають проблеми шкоди, яку військові завдають екології регіону дислокування, а також зростає актуальність питання утилізації боєприпасів, які у великій кількості накопичили російські військові і термін яких сплив чи спливає. Український уряд досі не знайшов аргументів або важелів, щоб переконати російських партнерів пришвидшити укладення відповідних угод.
Не знайшов уряд Миколи Азарова, чим компенсувати й колосальні економічні збитки Севастополя від того, що у 2010 році довелося згорнути програму демілітаризації міста, і надходження до нього іноземних інвестицій фактично припинилося.
Обидва флоти у занепаді
Не змінилася на краще ситуація і на самому Чорноморському флоті Росії. Все так само тривають процеси «оптимізації структури», що виливається у різні за масовістю періодичні скорочення і звільнення службовців та офіцерів. Все так само чекають розрахунку за боргами працівники та інвестори-пайовики Будівельного управління ЧФ Росії. Все так само хиріє флотський судноремонт. І все менше і менше кораблів та суден, які здатні виконувати поставлені командуванням завдання. Попри гучні заяви московських високопосадовців та адміралів, ЧФ Росії досі не отримав жодного нового сучасного плавзасобу.
І не отримає найближчим часом, але не тому, що немає відповідної угоди про порядок поповнення, модернізації і переозброєння сил Чорноморського флоту Росії, що базуються в Україні. Є ж ще і частини, дислоковані на російській території – на Північнокавказькому узбережжі. Проте, потенціалу російського ВПК зараз вистачає лише для такого-сякого забезпечення справжніх флотів – Тихоокеанського і Північного. Чорноморський флот віднедавна є лише частиною Південного військового округу з командуванням у Ростові-на-Дону.
Втім, негаразди на ЧФ Росії зовсім не втішають українських моряків, у яких після укладення «Харківського пакту» справи йдуть ще гірше. Фактично заморожена суднобудівна програма «Український корвет». Не постачається нове озброєння. Не будується житло. Західні партнери різко скоротили співпрацю з ВМС України, припинили участь українських кораблів у міжнародній операції «Активні зусилля» і не запросили до міжнародної антипіратської операції.
Схоже, свою майстерність українські моряки шліфуватимуть тепер лише в компанії російських колег, які володіють тільки бойовим досвідом затоплення грузинських катерів в акваторії і в порту Поті.
Але й спілкування російських та українських військових дедалі більше впливає на моральний дух останніх. Кому ж приємно дізнаватися, що російський лейтенант та український адмірал, які мешкають в одному місті, отримують приблизно однакове жалування. І не дивно, бо на українському флоті, на відміну від російського, з часу підписання «Харківського пакту» зарплата не зросла ні на копійку.
Втім, справа тут, схоже, не в грошах. Бо вітальна телеграма українським військовим морякам від Верховного головнокомандувача Збройних Сил України з нагоди 20-річчя створення ВМС України, напевно, бюджету могла обійтися лише у кілька гривень. Але й на них зекономили.
Прорахунки з підписанням програшного «Харківського пакту», кричуща нездатність домовитися зі стратегічними партнерами, неспроможність забезпечити гідний розвиток Кримського півострова і зокрема, Севастопольського регіону, байдужість до питань зниження боєздатності ВМС України та морально-бойового духу його особового складу – нинішнє керівництво держави ігнорує не лише ці, але й більш суттєві закиди та різкішу критику. Проте воно мусить все ж пам’ятати – від вітрів глобальних конфліктів межигірські паркани не врятують.
Володимир Притула – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода