Київ – Фільм естонського режисера Маріанни Каат «Шахта №8», про працю дітей на нелегальних шахтах Донбасу, зняли із участі в конкурсній програмі фестивалю документального кіно Docudays.ua у Києві. Сталося це на вимогу українського співпродюсера зі студії «Інтерфільм» Олени Фетисової, яка назвала стрічку постановочною і такою, що суперечить жанру документального кіно. Однак прем’єра фільму в Україні все-таки відбулася, але поза рамками фестивалю. Маріанна Каат розповіла Радіо Свобода, що діти з Донбасу стали героями її стрічки випадково.
– Як Ви ставитися до того що Ваш фільм не показали в рамках київського фестивалю?
– Погано ставлюся, а як я можу ставитися? Це був би 30-й фестиваль для цього фільму. Це було вкрай несподівано. Самий останній штрих виявився для мене вирішальним і я вирішила показати фільм (поза фестивалем).
– Як глядач сприйняв цей фільм?
– Глядачі сприйняли фільм із захопленням, тому що були бурхливі аплодисменти. Ми вийшли всі у фойє. І, оскільки фестиваль запросив ще двох героїв фільму, і вони були представлені одразу після фільму, то це викликало ще більш бурхливу реакцію. Природно, що хлопців обступили і там було дуже багато запитань. До мене підходили люди, які просто не могли говорити, тому що вони буквально плакали. Реакція була відповідна. Я дуже вдячна цим глядачам, які прийшли і, на жаль, змушені були пройти, не дуже приємне представлення фільму, не зовсім характерне для фестивалів. У підсумку вони подивилися цей фільм у душному, тісному залі, бо було багато людей. А сьогодні мені цілий день на Фейсбук присилають привітання.
– Чому Ви взялися саме за цю тему нелегальних шахт?
– Я знала про цей регіон (Донбас), що там велике безробіття. Знала про ці нелегальні шахти-копанки. Просто ми поїхали, начебто в розвідку, тому що я була переконана, що в такому конфліктному регіоні, напевно, є цікаві і сильні характери, цікаві люди. Я насправді не знала, що там і діти працюють. У нас спочатку був інший герой, колишній шахтар, у якого була своя копанка, яку закрили тому, що він не хотів платити міліції хабарі. Але він невдовзі помер від раку і ми залишилися з нічим. Я просто стала говорити з людьми, яких я знала, і в підсумку нам порадили хлопця, який працює в копанці. Ним виявився онук колишнього директора «Хіммашу» за радянських часів у Сніжному. То ж ми пішли шукати хлопця, але його не було вдома. А наступного дня, коли ми вели зйомки на роздовбаній вулиці, підритій нелегальними копанками, до нас прямо на велосипеді в’їхав в кадр хлопець і став розпитувати, хто ми такі і що тут робимо, звідки ми. Слово за словом і виявилося, що це якраз той хлопець, якого ми шукали. Тому я завжди кажу, що ми шукали його, а він знайшов нас. Як кажуть, від долі не втечеш.
– Як Ви вважаєте, чи заборона на показ фільму могла бути продиктована якимось політичними мотивами, пов’язаними із ситуацією в Україні?
– Це Вам вирішувати, я не знаю. Я ж не живу в Україні. Я ж не можу сказати це точно.
– Як Ви ставитися до того що Ваш фільм не показали в рамках київського фестивалю?
– Погано ставлюся, а як я можу ставитися? Це був би 30-й фестиваль для цього фільму. Це було вкрай несподівано. Самий останній штрих виявився для мене вирішальним і я вирішила показати фільм (поза фестивалем).
– Як глядач сприйняв цей фільм?
– Глядачі сприйняли фільм із захопленням, тому що були бурхливі аплодисменти. Ми вийшли всі у фойє. І, оскільки фестиваль запросив ще двох героїв фільму, і вони були представлені одразу після фільму, то це викликало ще більш бурхливу реакцію. Природно, що хлопців обступили і там було дуже багато запитань. До мене підходили люди, які просто не могли говорити, тому що вони буквально плакали. Реакція була відповідна. Я дуже вдячна цим глядачам, які прийшли і, на жаль, змушені були пройти, не дуже приємне представлення фільму, не зовсім характерне для фестивалів. У підсумку вони подивилися цей фільм у душному, тісному залі, бо було багато людей. А сьогодні мені цілий день на Фейсбук присилають привітання.
– Чому Ви взялися саме за цю тему нелегальних шахт?
– Я знала про цей регіон (Донбас), що там велике безробіття. Знала про ці нелегальні шахти-копанки. Просто ми поїхали, начебто в розвідку, тому що я була переконана, що в такому конфліктному регіоні, напевно, є цікаві і сильні характери, цікаві люди. Я насправді не знала, що там і діти працюють. У нас спочатку був інший герой, колишній шахтар, у якого була своя копанка, яку закрили тому, що він не хотів платити міліції хабарі. Але він невдовзі помер від раку і ми залишилися з нічим. Я просто стала говорити з людьми, яких я знала, і в підсумку нам порадили хлопця, який працює в копанці. Ним виявився онук колишнього директора «Хіммашу» за радянських часів у Сніжному. То ж ми пішли шукати хлопця, але його не було вдома. А наступного дня, коли ми вели зйомки на роздовбаній вулиці, підритій нелегальними копанками, до нас прямо на велосипеді в’їхав в кадр хлопець і став розпитувати, хто ми такі і що тут робимо, звідки ми. Слово за словом і виявилося, що це якраз той хлопець, якого ми шукали. Тому я завжди кажу, що ми шукали його, а він знайшов нас. Як кажуть, від долі не втечеш.
– Як Ви вважаєте, чи заборона на показ фільму могла бути продиктована якимось політичними мотивами, пов’язаними із ситуацією в Україні?
– Це Вам вирішувати, я не знаю. Я ж не живу в Україні. Я ж не можу сказати це точно.