Єфрем Гасай
(для спецпроекту «Сандармох»)
На експозиційному стенді Музею зброї у Львові, де на початку 1991 року діяла влаштована регіональним «Меморіалом» виставка, були представлені світлини галичанина Василя Пилиповича Гоци, якого в 1930-і роки репресував тоталітарний більшовицький режим. На них звернула увагу львів’янка Ольга Володимирівна Ерн, адже прізвище Гоци їй було знайомим. Записала адресу того, хто надав матеріали для виставки, і згодом надіслала йому листа. Незнайомим адресатом виявився онук Василя Гоци – Ігор Косенко, житель Львівщини.
А далі до пошуку про життєвий шлях Гоци доля залучила й мене. Що було за спомином Ольги Ерн? Ми зустрілися з нею у Львові. Вона розповіла: «Я про нього знаю лише зі спогадів відомого в Україні художника Сергія Кукурузи. Якось він побачив у мене світлину випускників Кам’янець-Подільської художньої школи. Показавши на Василя Гоцу запитав: «Чи знаєте хто цей чоловік?». На світлині Василь Гоца сидів поряд із моїм татом – колишнім директором цієї художньої школи… Батько не раз наголошував, що Василь Гоца був напрочуд доброю людиною й викладав історію в інституті народної освіти, завідував відділом наросвіти. Це він на прохання знайомого влаштував художника-початківця Сергія Кукурузу в художню школу і той деякий час навіть жив на квартирі у Гоци. А загинув Василь Гоца, як мені розповідав батько, в сумнозвісному тридцять сьомому…».
Нині вже немає серед живих ні учнів, ні викладачів тієї художньої школи та інституту народної освіти. Помер і письменник Володимир Бєляєв, котрий, слід думати, добре знав нашого земляка – ідейно йому чужого, навіть ворожого. Залишилися лише спогади небагатьох, хто знав Гоцу, скупі документи і сторінки книги, а ще – маловідомі фотографії. Їх тепер можна бачити в Кам’янець-Подільському історичному музеї та музеї національного університету. То як змусити ці світлини ожити й заговорити?
І я почав дослідження, складаючи з поодиноких фактів, ніби зі шматочків смальти, мозаїку життя незнайомої, але вже близької людини.
На пошуки рідних відгукнулась – я в це навіть не міг повірити – дочка Василя Гоци – Марія, з селища міського типу Великі Бірки неподалік Тернополя. Вона завітала до обласного редакційного відділу книги «Реабілітовані історією», згадала все, що знала про батька з розповідей людей, бо сама ніколи його не бачила. До споминів додала деякі світлини і документи. Вони й допомогли мені відтворити сторінки життєвого шляху цього славного сина України.
Університети, любов, війна…
Народився Василь Гоца 3 березня 1885 року в селі . Озерна нинішнього Зборівського району Тернопільської області. З дитячих літ хлопець тягнувся до знань, любив співати, мав організаторські здібності. Відвідував школу в рідному селі, а потім навчався в гімназії – спочатку у Золочеві на Львівщині, а потім в Тернополі, яку закінчив у 1905 р. Уже в старших класах гімназії під впливом селянських страйків у Галичині 1902 р. зблизився з молодіжним гуртком драгоманівців. Потім вступив в Українську радикальну партію (УРП) і був її членом до 1919 р. Студіював філологічні науки у Львівському та Віденському університетах. Завершив вищу освіту в 1910 р. Засоби для існування здобував працею – службами й уроками, брав участь у громадському житті як активіст своєї партії.
Після закінчення університетських студій Гоца не мав змоги працювати за фахом, тому перейшов на роботу як інструктор-організатор при керівному органі УРП. Набуті знання і природні здібності пригодилися, коли Василь Гоца працював у містечку Белзі на Львівщині. Став активним громадським діячем, організував хорові колективи, вів церковний хор, був фундатором приватної гімназії. Прибутки від платних виступів хору в містах і селах йшли на будівництво народного дому та гімназії у Белзі.
Перша світова війна припинила розквіт творчих сил молодого галичанина – його мобілізували в австрійську армію. Мати пізніше про цей час розповідала дочці Марії, якій тоді було лише 9 місяців, що батько, схилившись над колискою, поцілував дочку і сказав: «Як повернуся, будемо, дитинко, коси заплітати». А на мамине здивування стосовно довгих років розлуки мовив: «Невже думаєш, що ця воєнна завірюха скоро закінчиться?!».
В одному з перших боїв у вересні 1914 р. під Зборовом, недалеко від рідної Озерної, В. Гоца дістав поранення і потрапив у російський полон. Його вели на схід через родинне село. Навіть бачив батьківську хату, прощався подумки з нею, але не мав змоги повідомити про свою долю хоча б односельцям. Шляхи-дороги військовополоненого пролягли до Сибіру, в місто Тобольськ.
Навесні 1917 року в Росії вибухнула революція, яка охопила й Україну. Військовополонені палко вітали її і передусім мріяли повернутися додому, будувати нове життя на рідній землі. Василь Гоца пройнявся революційними ідеями. Та нелегко було у той час оцінити надзвичайно складну ситуацію у вихорі революції та війни, у час національно-визвольних змагань за незалежність України.
У серпні 1920 року Василь завітав до рідних в Озерну в червоноармійській формі. Були під час зустрічі сльози радості і смутку, але дружина і діти перебували на іншому боці більшовицько-польського фронту – в Белзі. А так хотілося бути з ними! Через півтора місяця знову довелося В. Гоці залишати рідні місця, відійти за Збруч.
Мати поспішила написати невістці листа про те, що був у них Василь, хоч і недовго. Це зіграло трагічну роль, адже польська поліція не дрімала. Не забули активіста українського відродження в Белзі. Часто в помешканні з’являлися непрошені гості – поліцаї цікавилися, чи нема яких звісток від Василя або про нього, чи не знають рідні про його долю, чи є зв’язки з ним через інших людей? Сім’я листів не отримувала. Можливо, він їх писав, та вони потрапляли до ворожих рук. Рідні не знали про місце перебування Василя, однак окупаційна польська влада виключила його брата Мирослава з учительської семінарії, а згодом ув’язнили до табору Береза Картузька.
«Націоналізм на освітянській ниві»
Після закінчення Українських визвольних змагань Гоца залишився в радянській Україні, працював на освітянській ниві. Серед тих, кого він навчав, був згодом відомий радянський письменник Володимир Беляєв. Зі слів Ольги Ерн знаємо, що в повісті «Стара фортеця» він відтворив Гоцу в образі Печериці. Нині дорікати літератору за те, що придумав «ворогові народу» таке немилозвучне прізвище, мабуть, не варто, адже писав книгу в тоталітарний час і й мав свої погляди на події. Але треба віддати йому належне: за художнім образом бачимо ту людину, котра своє ім’я назавжди вписала в історію Кам’янця-Подільського.
Бєляєв був ще юнаком, коли з Харкова «прибув новий завідуючий окружним відділом народної освіти Печериця… Низенький вусатий чоловік в штанах галіфе, високих жовтих чоботях і простій полотняній сорочці з вишивкою на всі груди став дуже помітною людиною в нашому маленькому і тихому місті…»
Нині письменнику можна тільки подякувати за рядки, присвячені тому, кого він недолюблював, але кого відтворив правдиво. Оповів і про активну діяльність Василя Гоци на культосвітній ниві, у відродженні української культури та мистецтва.
Цього не викреслити нині з книги: «Швидко в місті стало відомо, що новий завідуючий наросвітою великий любитель співу. Декілька вечорів підряд Печериця збирав у великому гімнастичному залі всі хорові студентські і шкільні гуртки і розучував з ними пісні. Коли підняли завісу і ми побачили в настороженій тиші… народних хористів, ніхто з нас не подумав би, що цим великим хором відважився диригувати Печериця.
Потримавши декілька секунд застиглих хористів перед публікою, впевненими, розмашистими кроками пройшов до рампи і оголосив: «Вічний революціонер» – пісня Івана Франка.
… Тиша ніби розірвалася. Молоді, сильні дзвінкі голоси почали пісню так впевнено, що зразу заслухалися. Печериця вміло диригував. Він міцно тримав цей багатоголосий, так недавно зібраний хор. Потім хористи заспівали «Зажурились галичанки». Мелодія розходилась швидко. Зал слухав швидку похідну пісню про галичанок, які зажурені відходом «січових стрільців» на Україну і тим, що нікому буде цілувати їх «в уста малинові, в карі оченята, ще в чорнії брови».
І, слухаючи цю пісеньку «січових стрільців», я, признатися, тоді ще не розумів, чому було хорові співати її в наші радянські часи. В ті роки робітнича молодь співала «Паровоз»…»
Звичайно, «ворогові народу» приписували націоналізм в діяльності на освітянській ниві. Це також знайшло свої відображення у Бєляєва: «Він підсовував всім якийсь строгий циркуляр, в якому беззаперечно було написано, що всі педагоги на Україні зобов’язані «вчити дітей тільки по-українському».
У листопаді 1928 р. Гоца отримав призначення на посаду ректора Житомирського інституту народної освіти. Ось що пише у спогадах колишній випускник інституту Низовцев: «На фізико-математичний факультет Житомирського інституту народної освіти я вступив у 1930 році. Гуртожитки інституту були розкидані по всьому місту, але ректор В. П. Гоца завжди знаходив час відвідати їх. Особливо запам’ятався один із його візитів у найбільший гуртожиток. Ще в коридорі ректора оточила група студентів і почалися розмови на різні теми. Я теж вийшов з кімнати і став збоку, закутавшись у поношену сільську свитину. Помітив, що Василь Пилипович усе поглядає на мене. Аж ніяково стало: подумав, що все через оту свитину. Та ні, як виявилось. Він раптово підійшов до мене і запитав, як моє прізвище. Хтось пожартував, що «чужий забрався».
А ректор цілком серйозно: «От думав, що всіх студентів знаю, а виявляється, що ні». Ректор поцікавився, чи люблю я українські пісні. Пам’ятаю і те, як після таких зустрічей зі студентами гуртожитку він пропонував поспівати. Найчастіше сам розпочинав: «Заспіваймо пісню веселеньку»...
У час голодомору, коли розпався студентський хор, його керівник професор Панфілов повідомив про це ректора. Василь Пилипович зібрав усіх хористів і став говорити, що вчитель без пісні – неповноцінний вчитель. Ще й наказом затвердив обов’язкове відвідування репетицій хору. І сам не раз приходив співати з нами, щоб підтримати дух студентів. Усе життя його – мов раптом обірвана мелодія...».
Донос і арешт
Це вже був час коли «вождь усіх народів» головною небезпекою будівництва соціалізму оголосив «український буржуазний націоналізм». Цілеспрямовано нагнітався психоз «шпигунства та шкідництва». Вже саме перебування сім’ї та родичів Василя Гоци за кордоном вважали злочином, тож він міг бути звинувачений у шпигунстві. Виключення його з партії – ніщо інше, як прелюдія арешту.
3 серпня 1933 р. ректора і професора української літератури «взяли» чекісти Житомирського міськвідділу ДПУ. На Василя Гоцу сфабрикували доноси, слідчі підганяли під них свій висновок, хоч підсудний заперечував будь-яку провину.
Подальшу долю Гоци засвідчує відповідь з управління СБУ в Житомирській області. «Мешканець Житомира, який працював ректором інституту народної освіти, звинувачений у контрреволюційній діяльності та шпигунстві, постановою особливої трійки при колегії ДПУ УРСР від 14 лютого 1934 року засуджений до 5 років виправно-трудових таборів». Звинувачували Василя Гоцу і в приналежності до націоналістичної Української військової організації («УВО»), яка мала за мету «повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання».
З рідної землі, в заґратованому вагоні особливого призначення, Гоці та багатьом іншим невільникам дорога стелилася в далекий Казахстан. Їхав в’язень з надією відбути, здавалось би, невеликий строк і повернутися в Україну.
У Карагандинському таборі НКВС Гоца заприятелював з галичанами, які трималися разом, утворюючи неформальне, але чітко окреслене табірне земляцтво. Як певна спільнота з виразними «антисовєтськими» настроями «проходять» вони у повідомленнях таємних чекістських інформаторів. Так, в одному з таких «донесень» йдеться, що в’язень В. Гоца 13 травня 1935 р. говорив своїм товаришам: «Я отримав листа від своїх студентів, якого цензура, мабуть, прогледіла, тож вони пишуть, що на Україні ще продовжуються арешти української інтелігенції, а польський Мархлевський район зовсім розформований. Переселяють поляків на Дніпропетровщину як ненадійних, а німців з України також виселяють… З собою брати нічого не дають, окрім необхідного одягу. Від дружини теж отримав листа…, також описує, що твориться. Пише, будь-що, то арешти й арешти. Одним словом жах…»
Із Караганди на Соловки
Переведення засуджених у сфабрикованій справі «УВО» уродженців західноукраїнських земель з відносно «комфортних» умов виробничого Карагандинського табору до сумнозвісних Соловків на початку 1936 р. було пов’язано з загальним посиленням каральних заходів у тоталітарній державі.
Збереглось чимало енкаведистських матеріалів про реакцію в’язнів-українців на посилення режиму щодо них, зокрема, на відправку з інших таборів СРСР до Соловецького відділу ББК НКВД. Один з таких документів – агентурний меморандум секретно-політичного відділення 3-ї частини 8-го Соловецького відділення ББК від 1 квітня 1936 р.: «Арешт і відправка з Караганди подіяли приголомшливо. Всі були обурені раптовим вилученням з роботи і терміновою відправкою під конвоєм у доволі важких умовах перевозки. Чутно було багато нарікань на адміністрацію Карлагу, на ГУЛАГ в цілому... У той же час давали поради ... мовчати, потрібно бути обережними, бо всі розмови будуть кінець кінцем відомі органам НКВД. Тоді почали співати..., організатором співу був Гоца. Першим помічником його – Ніколенко. Співали народні пісні, всі галицькі пісні, релігійні, австрійські, польські, німецькі, чеські, угорські... Всі, крім російських. І крім революційних. Вийшло це випадково чи не випадково, але це факт».
Під кінець 1936 року на Крайню Північ з різних обширів Радянського Союзу прямували ешелони з невільниками. В’язнів виявилося так багато, що старі та новозбудовані концтабори почали буквально задихатися від «перенаселення». І тоді в половині літа 1937-го в усіх таборових зонах майже водночас блискавично рознеслася вістка, що на відзнаку 20-ї роковини «Великої Жовтневої соціалістичної революції» буде оголошена амністія. Вона зміцнить міжнародний авторитет СРСР, та й для чого країні потрібно стільки концтаборів і в’язнів, коли за словами «великого зодчого» Сталіна – соціалізм в ній переміг остаточно і безповоротно?
Але більшовицький режим по-своєму «відзначив» ювілей революції та «розвантажив» виправно-трудові табори і тюрми від несправедливо ув’язнених людей. Серед тих, які мали звільнити концтабірну «житлоплощу», одними з перших були в’язні-українці, їм вже не судилось повернутися на Батьківщину.
Місце у підготовлених списках в’язнів на Соловецькому архіпелазі серед вічно холодного Білого моря було і для Васиял Гоци. 9 жовтня 1937 р. особлива трійка при управлінні НКВС по Ленінградській обл. ухвалила рішення про розстріл 1111 в’язнів Соловецького табору особливого призначення. В. Гоці інкримінували таке: «Перебуваючи в таборі на о. Соловках, тримається в групі односельців (так у тексті – авт.), серед яких висловлює наклепницькі слухи про повальні арешти на Україні. До теперішнього часу залишається націоналістичним, сподіваючись на «відродження України», вважає політику ВКП(б) великодержавницькою. Проводить к.-р. [контрреволюційні] розмови про органи НКВС, кажучи, що ДПУ має більше влади, ніж ВКП(б)»
Не було суду – розправа
3 листопада Василь Гоца разом із багатьма іншими українцями, серед яких були видатний режисер театру Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, письменники Клим Поліщук, Мирослав Ірчан, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік, Микола Вороний, колишній прем’єр-міністр УНР Василь Чехівський, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький, поет і літературознавець Микола Зеров, академік Степан Рудницький та інші, був розстріляний у сумнозвісному Сандармоху.
Майже через 30 літ, 5 жовтня 1966 р., військовий трибунал Прикарпатського військового округу реабілітував посмертно В. Гоцу за справою 1933 р. Повна реабілітація за справою 1937 р. настала лише в 1989 р. От тільки місце загибелі його не було вказано правильно, про це стало відомо лише в 1997 році.
Про перегляд справи В. Гоци у 1966 р. його родину не інформували, оскільки тоді її не вдалося розшукати. Невідомою була адреса рідних, бо у повоєнному 1946 р. дружина з дочкою переїхали з Белза в с. Коршилівка Підволочиського р-ну на Тернопільщині. Донька Марія більше 20 років вчителювала, а дружина померла й похована в цьому селі. Про батька, чоловіка вони не знали нічого, хоч багато, хто перебував в радянській Україні, стверджували, що Василь Гоца працював у Кам’янці-Подільському, був ректором інституту в Житомирі.
Не здійснилася мрія Гоци бачити рідну Галичину визволеною та об’єднаною з рештою українських земель, повернутися до сім’ї, отчого краю. Та його праця залишилася на теренах нашої національної культури та освіти.
Отак краплина інформації на виставці в 1991 р. у Львові врятувала від забуття життя людини – Василя Гоци.
Єфрем Гасай, краєзнавець
Читайте більше тут:
(для спецпроекту «Сандармох»)
На експозиційному стенді Музею зброї у Львові, де на початку 1991 року діяла влаштована регіональним «Меморіалом» виставка, були представлені світлини галичанина Василя Пилиповича Гоци, якого в 1930-і роки репресував тоталітарний більшовицький режим. На них звернула увагу львів’янка Ольга Володимирівна Ерн, адже прізвище Гоци їй було знайомим. Записала адресу того, хто надав матеріали для виставки, і згодом надіслала йому листа. Незнайомим адресатом виявився онук Василя Гоци – Ігор Косенко, житель Львівщини.
А далі до пошуку про життєвий шлях Гоци доля залучила й мене. Що було за спомином Ольги Ерн? Ми зустрілися з нею у Львові. Вона розповіла: «Я про нього знаю лише зі спогадів відомого в Україні художника Сергія Кукурузи. Якось він побачив у мене світлину випускників Кам’янець-Подільської художньої школи. Показавши на Василя Гоцу запитав: «Чи знаєте хто цей чоловік?». На світлині Василь Гоца сидів поряд із моїм татом – колишнім директором цієї художньої школи… Батько не раз наголошував, що Василь Гоца був напрочуд доброю людиною й викладав історію в інституті народної освіти, завідував відділом наросвіти. Це він на прохання знайомого влаштував художника-початківця Сергія Кукурузу в художню школу і той деякий час навіть жив на квартирі у Гоци. А загинув Василь Гоца, як мені розповідав батько, в сумнозвісному тридцять сьомому…».
Нині вже немає серед живих ні учнів, ні викладачів тієї художньої школи та інституту народної освіти. Помер і письменник Володимир Бєляєв, котрий, слід думати, добре знав нашого земляка – ідейно йому чужого, навіть ворожого. Залишилися лише спогади небагатьох, хто знав Гоцу, скупі документи і сторінки книги, а ще – маловідомі фотографії. Їх тепер можна бачити в Кам’янець-Подільському історичному музеї та музеї національного університету. То як змусити ці світлини ожити й заговорити?
І я почав дослідження, складаючи з поодиноких фактів, ніби зі шматочків смальти, мозаїку життя незнайомої, але вже близької людини.
На пошуки рідних відгукнулась – я в це навіть не міг повірити – дочка Василя Гоци – Марія, з селища міського типу Великі Бірки неподалік Тернополя. Вона завітала до обласного редакційного відділу книги «Реабілітовані історією», згадала все, що знала про батька з розповідей людей, бо сама ніколи його не бачила. До споминів додала деякі світлини і документи. Вони й допомогли мені відтворити сторінки життєвого шляху цього славного сина України.
Університети, любов, війна…
Народився Василь Гоца 3 березня 1885 року в селі . Озерна нинішнього Зборівського району Тернопільської області. З дитячих літ хлопець тягнувся до знань, любив співати, мав організаторські здібності. Відвідував школу в рідному селі, а потім навчався в гімназії – спочатку у Золочеві на Львівщині, а потім в Тернополі, яку закінчив у 1905 р. Уже в старших класах гімназії під впливом селянських страйків у Галичині 1902 р. зблизився з молодіжним гуртком драгоманівців. Потім вступив в Українську радикальну партію (УРП) і був її членом до 1919 р. Студіював філологічні науки у Львівському та Віденському університетах. Завершив вищу освіту в 1910 р. Засоби для існування здобував працею – службами й уроками, брав участь у громадському житті як активіст своєї партії.
Після закінчення університетських студій Гоца не мав змоги працювати за фахом, тому перейшов на роботу як інструктор-організатор при керівному органі УРП. Набуті знання і природні здібності пригодилися, коли Василь Гоца працював у містечку Белзі на Львівщині. Став активним громадським діячем, організував хорові колективи, вів церковний хор, був фундатором приватної гімназії. Прибутки від платних виступів хору в містах і селах йшли на будівництво народного дому та гімназії у Белзі.
Перша світова війна припинила розквіт творчих сил молодого галичанина – його мобілізували в австрійську армію. Мати пізніше про цей час розповідала дочці Марії, якій тоді було лише 9 місяців, що батько, схилившись над колискою, поцілував дочку і сказав: «Як повернуся, будемо, дитинко, коси заплітати». А на мамине здивування стосовно довгих років розлуки мовив: «Невже думаєш, що ця воєнна завірюха скоро закінчиться?!».
В одному з перших боїв у вересні 1914 р. під Зборовом, недалеко від рідної Озерної, В. Гоца дістав поранення і потрапив у російський полон. Його вели на схід через родинне село. Навіть бачив батьківську хату, прощався подумки з нею, але не мав змоги повідомити про свою долю хоча б односельцям. Шляхи-дороги військовополоненого пролягли до Сибіру, в місто Тобольськ.
Лист В. П. Гоци до рідних з російського полону
Згодом Василь повідомив про себе з полону батькам. На одній із фотографій, що збереглася, написано його рукою: «Тільки віра і твердість волі. Дасть Бог і в наше віконце засвітить сонце». З Озерної мати подала звістку про сина невістці в Белз.Навесні 1917 року в Росії вибухнула революція, яка охопила й Україну. Військовополонені палко вітали її і передусім мріяли повернутися додому, будувати нове життя на рідній землі. Василь Гоца пройнявся революційними ідеями. Та нелегко було у той час оцінити надзвичайно складну ситуацію у вихорі революції та війни, у час національно-визвольних змагань за незалежність України.
У серпні 1920 року Василь завітав до рідних в Озерну в червоноармійській формі. Були під час зустрічі сльози радості і смутку, але дружина і діти перебували на іншому боці більшовицько-польського фронту – в Белзі. А так хотілося бути з ними! Через півтора місяця знову довелося В. Гоці залишати рідні місця, відійти за Збруч.
Мати поспішила написати невістці листа про те, що був у них Василь, хоч і недовго. Це зіграло трагічну роль, адже польська поліція не дрімала. Не забули активіста українського відродження в Белзі. Часто в помешканні з’являлися непрошені гості – поліцаї цікавилися, чи нема яких звісток від Василя або про нього, чи не знають рідні про його долю, чи є зв’язки з ним через інших людей? Сім’я листів не отримувала. Можливо, він їх писав, та вони потрапляли до ворожих рук. Рідні не знали про місце перебування Василя, однак окупаційна польська влада виключила його брата Мирослава з учительської семінарії, а згодом ув’язнили до табору Береза Картузька.
«Націоналізм на освітянській ниві»
Після закінчення Українських визвольних змагань Гоца залишився в радянській Україні, працював на освітянській ниві. Серед тих, кого він навчав, був згодом відомий радянський письменник Володимир Беляєв. Зі слів Ольги Ерн знаємо, що в повісті «Стара фортеця» він відтворив Гоцу в образі Печериці. Нині дорікати літератору за те, що придумав «ворогові народу» таке немилозвучне прізвище, мабуть, не варто, адже писав книгу в тоталітарний час і й мав свої погляди на події. Але треба віддати йому належне: за художнім образом бачимо ту людину, котра своє ім’я назавжди вписала в історію Кам’янця-Подільського.
Бєляєв був ще юнаком, коли з Харкова «прибув новий завідуючий окружним відділом народної освіти Печериця… Низенький вусатий чоловік в штанах галіфе, високих жовтих чоботях і простій полотняній сорочці з вишивкою на всі груди став дуже помітною людиною в нашому маленькому і тихому місті…»
Нині письменнику можна тільки подякувати за рядки, присвячені тому, кого він недолюблював, але кого відтворив правдиво. Оповів і про активну діяльність Василя Гоци на культосвітній ниві, у відродженні української культури та мистецтва.
Цього не викреслити нині з книги: «Швидко в місті стало відомо, що новий завідуючий наросвітою великий любитель співу. Декілька вечорів підряд Печериця збирав у великому гімнастичному залі всі хорові студентські і шкільні гуртки і розучував з ними пісні. Коли підняли завісу і ми побачили в настороженій тиші… народних хористів, ніхто з нас не подумав би, що цим великим хором відважився диригувати Печериця.
Потримавши декілька секунд застиглих хористів перед публікою, впевненими, розмашистими кроками пройшов до рампи і оголосив: «Вічний революціонер» – пісня Івана Франка.
… Тиша ніби розірвалася. Молоді, сильні дзвінкі голоси почали пісню так впевнено, що зразу заслухалися. Печериця вміло диригував. Він міцно тримав цей багатоголосий, так недавно зібраний хор. Потім хористи заспівали «Зажурились галичанки». Мелодія розходилась швидко. Зал слухав швидку похідну пісню про галичанок, які зажурені відходом «січових стрільців» на Україну і тим, що нікому буде цілувати їх «в уста малинові, в карі оченята, ще в чорнії брови».
І, слухаючи цю пісеньку «січових стрільців», я, признатися, тоді ще не розумів, чому було хорові співати її в наші радянські часи. В ті роки робітнича молодь співала «Паровоз»…»
Звичайно, «ворогові народу» приписували націоналізм в діяльності на освітянській ниві. Це також знайшло свої відображення у Бєляєва: «Він підсовував всім якийсь строгий циркуляр, в якому беззаперечно було написано, що всі педагоги на Україні зобов’язані «вчити дітей тільки по-українському».
У листопаді 1928 р. Гоца отримав призначення на посаду ректора Житомирського інституту народної освіти. Ось що пише у спогадах колишній випускник інституту Низовцев: «На фізико-математичний факультет Житомирського інституту народної освіти я вступив у 1930 році. Гуртожитки інституту були розкидані по всьому місту, але ректор В. П. Гоца завжди знаходив час відвідати їх. Особливо запам’ятався один із його візитів у найбільший гуртожиток. Ще в коридорі ректора оточила група студентів і почалися розмови на різні теми. Я теж вийшов з кімнати і став збоку, закутавшись у поношену сільську свитину. Помітив, що Василь Пилипович усе поглядає на мене. Аж ніяково стало: подумав, що все через оту свитину. Та ні, як виявилось. Він раптово підійшов до мене і запитав, як моє прізвище. Хтось пожартував, що «чужий забрався».
А ректор цілком серйозно: «От думав, що всіх студентів знаю, а виявляється, що ні». Ректор поцікавився, чи люблю я українські пісні. Пам’ятаю і те, як після таких зустрічей зі студентами гуртожитку він пропонував поспівати. Найчастіше сам розпочинав: «Заспіваймо пісню веселеньку»...
У час голодомору, коли розпався студентський хор, його керівник професор Панфілов повідомив про це ректора. Василь Пилипович зібрав усіх хористів і став говорити, що вчитель без пісні – неповноцінний вчитель. Ще й наказом затвердив обов’язкове відвідування репетицій хору. І сам не раз приходив співати з нами, щоб підтримати дух студентів. Усе життя його – мов раптом обірвана мелодія...».
Донос і арешт
Це вже був час коли «вождь усіх народів» головною небезпекою будівництва соціалізму оголосив «український буржуазний націоналізм». Цілеспрямовано нагнітався психоз «шпигунства та шкідництва». Вже саме перебування сім’ї та родичів Василя Гоци за кордоном вважали злочином, тож він міг бути звинувачений у шпигунстві. Виключення його з партії – ніщо інше, як прелюдія арешту.
3 серпня 1933 р. ректора і професора української літератури «взяли» чекісти Житомирського міськвідділу ДПУ. На Василя Гоцу сфабрикували доноси, слідчі підганяли під них свій висновок, хоч підсудний заперечував будь-яку провину.
Подальшу долю Гоци засвідчує відповідь з управління СБУ в Житомирській області. «Мешканець Житомира, який працював ректором інституту народної освіти, звинувачений у контрреволюційній діяльності та шпигунстві, постановою особливої трійки при колегії ДПУ УРСР від 14 лютого 1934 року засуджений до 5 років виправно-трудових таборів». Звинувачували Василя Гоцу і в приналежності до націоналістичної Української військової організації («УВО»), яка мала за мету «повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання».
З рідної землі, в заґратованому вагоні особливого призначення, Гоці та багатьом іншим невільникам дорога стелилася в далекий Казахстан. Їхав в’язень з надією відбути, здавалось би, невеликий строк і повернутися в Україну.
У Карагандинському таборі НКВС Гоца заприятелював з галичанами, які трималися разом, утворюючи неформальне, але чітко окреслене табірне земляцтво. Як певна спільнота з виразними «антисовєтськими» настроями «проходять» вони у повідомленнях таємних чекістських інформаторів. Так, в одному з таких «донесень» йдеться, що в’язень В. Гоца 13 травня 1935 р. говорив своїм товаришам: «Я отримав листа від своїх студентів, якого цензура, мабуть, прогледіла, тож вони пишуть, що на Україні ще продовжуються арешти української інтелігенції, а польський Мархлевський район зовсім розформований. Переселяють поляків на Дніпропетровщину як ненадійних, а німців з України також виселяють… З собою брати нічого не дають, окрім необхідного одягу. Від дружини теж отримав листа…, також описує, що твориться. Пише, будь-що, то арешти й арешти. Одним словом жах…»
Із Караганди на Соловки
Переведення засуджених у сфабрикованій справі «УВО» уродженців західноукраїнських земель з відносно «комфортних» умов виробничого Карагандинського табору до сумнозвісних Соловків на початку 1936 р. було пов’язано з загальним посиленням каральних заходів у тоталітарній державі.
Збереглось чимало енкаведистських матеріалів про реакцію в’язнів-українців на посилення режиму щодо них, зокрема, на відправку з інших таборів СРСР до Соловецького відділу ББК НКВД. Один з таких документів – агентурний меморандум секретно-політичного відділення 3-ї частини 8-го Соловецького відділення ББК від 1 квітня 1936 р.: «Арешт і відправка з Караганди подіяли приголомшливо. Всі були обурені раптовим вилученням з роботи і терміновою відправкою під конвоєм у доволі важких умовах перевозки. Чутно було багато нарікань на адміністрацію Карлагу, на ГУЛАГ в цілому... У той же час давали поради ... мовчати, потрібно бути обережними, бо всі розмови будуть кінець кінцем відомі органам НКВД. Тоді почали співати..., організатором співу був Гоца. Першим помічником його – Ніколенко. Співали народні пісні, всі галицькі пісні, релігійні, австрійські, польські, німецькі, чеські, угорські... Всі, крім російських. І крім революційних. Вийшло це випадково чи не випадково, але це факт».
Під кінець 1936 року на Крайню Північ з різних обширів Радянського Союзу прямували ешелони з невільниками. В’язнів виявилося так багато, що старі та новозбудовані концтабори почали буквально задихатися від «перенаселення». І тоді в половині літа 1937-го в усіх таборових зонах майже водночас блискавично рознеслася вістка, що на відзнаку 20-ї роковини «Великої Жовтневої соціалістичної революції» буде оголошена амністія. Вона зміцнить міжнародний авторитет СРСР, та й для чого країні потрібно стільки концтаборів і в’язнів, коли за словами «великого зодчого» Сталіна – соціалізм в ній переміг остаточно і безповоротно?
Але більшовицький режим по-своєму «відзначив» ювілей революції та «розвантажив» виправно-трудові табори і тюрми від несправедливо ув’язнених людей. Серед тих, які мали звільнити концтабірну «житлоплощу», одними з перших були в’язні-українці, їм вже не судилось повернутися на Батьківщину.
Місце у підготовлених списках в’язнів на Соловецькому архіпелазі серед вічно холодного Білого моря було і для Васиял Гоци. 9 жовтня 1937 р. особлива трійка при управлінні НКВС по Ленінградській обл. ухвалила рішення про розстріл 1111 в’язнів Соловецького табору особливого призначення. В. Гоці інкримінували таке: «Перебуваючи в таборі на о. Соловках, тримається в групі односельців (так у тексті – авт.), серед яких висловлює наклепницькі слухи про повальні арешти на Україні. До теперішнього часу залишається націоналістичним, сподіваючись на «відродження України», вважає політику ВКП(б) великодержавницькою. Проводить к.-р. [контрреволюційні] розмови про органи НКВС, кажучи, що ДПУ має більше влади, ніж ВКП(б)»
Такі акти Михайло Матвеєв підписав на кожного із розстріляних ним в’язнів
Не було суду – розправа
3 листопада Василь Гоца разом із багатьма іншими українцями, серед яких були видатний режисер театру Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, письменники Клим Поліщук, Мирослав Ірчан, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік, Микола Вороний, колишній прем’єр-міністр УНР Василь Чехівський, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький, поет і літературознавець Микола Зеров, академік Степан Рудницький та інші, був розстріляний у сумнозвісному Сандармоху.
Майже через 30 літ, 5 жовтня 1966 р., військовий трибунал Прикарпатського військового округу реабілітував посмертно В. Гоцу за справою 1933 р. Повна реабілітація за справою 1937 р. настала лише в 1989 р. От тільки місце загибелі його не було вказано правильно, про це стало відомо лише в 1997 році.
Про перегляд справи В. Гоци у 1966 р. його родину не інформували, оскільки тоді її не вдалося розшукати. Невідомою була адреса рідних, бо у повоєнному 1946 р. дружина з дочкою переїхали з Белза в с. Коршилівка Підволочиського р-ну на Тернопільщині. Донька Марія більше 20 років вчителювала, а дружина померла й похована в цьому селі. Про батька, чоловіка вони не знали нічого, хоч багато, хто перебував в радянській Україні, стверджували, що Василь Гоца працював у Кам’янці-Подільському, був ректором інституту в Житомирі.
Не здійснилася мрія Гоци бачити рідну Галичину визволеною та об’єднаною з рештою українських земель, повернутися до сім’ї, отчого краю. Та його праця залишилася на теренах нашої національної культури та освіти.
Отак краплина інформації на виставці в 1991 р. у Львові врятувала від забуття життя людини – Василя Гоци.
Єфрем Гасай, краєзнавець
Читайте більше тут: