Угорщина – Цього тижня у Будапешті презентували документальне видання про мало відомі сторінки придушення антикомуністичного повстання 1956 року. В цій книжці досліджуються розсекречені відомості про депортацію до Радянського Союзу 860 угорських громадян, яких звинувачували у контрреволюційній діяльності. Одним із співавторів цього видання є молодий київський історик Олександр Пагиря.
Книгу «Примусова висилка до СРСР. Угорські депортовані в застінках КДБ: рік 1956-й» представили на велелюдному заході в Буді в офісі Угорського інституту дослідження комунізму ХХ століття. До книги увійшов 141 документ, де йдеться про 860 угорських громадян, у тому числі 25 жінок і 9 неповнолітніх осіб, а також згадуються імена трьох західних німців. Депортованих розмістили в тюрмах Ужгорода, Мукачева, Стрия та деяких інших в’язницях на заході тодішньої УРСР.
Це спільна праця молодого українського історика Олександра Пагирі з Києва та Мікловша Горвата, дослідника воєнної історії, професора Будапештського католицького університету імені Пейтера Пазманя. Добре ілюстроване видання з фоторепродукціями документів кінця 1950-х років вийшло угорською мовою накладом 1000 примірників.
Із успішним завершенням дворічної праці авторів привітала директор музею терору Марія Шмідт. До її слів також приєднався колишній прем’єр-міністр Угорщини у період із грудня 1993-го до липня 1994 року Пейтер Борош.
Доповнюючі доповіді по темі мали: науковці Дьєрдь Марко з Будапешта («Депортація із арсеналу засобів комунізму»), співавтор презентованої книжки з угорського боку Мікловш Горват («Примусова висилка на історичному тлі»), український співавтор видання, аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка і редактор журналу «Український тиждень» Олександр Пагиря («Депортація угорських громадян у світлі документів КДБ»), Дьєрдь Лупкович із міста Ніредьгаза («Депортовані у 1956 році жителі області Саболч-Сатмар», Кунд Галмі з Будапешта («Ті, що не звільнилися. Пам’яті страчених молодих людей з Пешта»).
За словами дослідників, депортація угорців до СРСР була спричинена тим, що під час придушення радянськими військами революції 1956 року в Угорщині місцеві тюрми були переповнені, а силові структури просталінського режиму Матяша Ракоші були розформовані повстанцями. На примусовій висилці «контрреволюціонерів» наполягав начальник КДБ СРСР Іван Сєров, сумнозвісний «спеціаліст» із переселення сотень тисяч західних українців, білорусів та деяких інших народів на теренах Радянського Союзу в 1940-х роках. Його разом із двічі героєм Радянського Союзу маршалом Іваном Конєвим та цілою командою помічників-силовиків було відряджено Кремлем для подолання, як тоді висловлювались у Москві, «угорської кризи».
За даними угорських істориків, наприкінці 1956 року в Угорщині було зосереджено 60-тисячне угруповання радянських військ, включаючи і львівський полк МВС УРСР. Ці підрозділи внутрішніх військ, за словами Олександра Пагирі, допомагали кадаристам проводити масові арешти серед угорського населення.
В Україні чомусь не знайшлося грошей
Олександр Пагиря, зокрема, розповів Радіо Свобода, як йому вдалося розшукати матеріали про депортацію угорців.
«Під час процесу розсекречення документів у 2009 році я працював в архівах Служби безпеки України. Мені пощастило натрапити на унікальну збірку архівних матеріалів в Ужгороді, – пояснив аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка і редактор «Українського тижня» Олександр Пагиря. – Це були 22 томи слідчих справ на депортованих до СРСР угорців після придушення революції 1956 року. У мене виникло бажання опрацювати цей величезний масив документів і опублікувати. 2009 року мене запросили до Будапешта виступити з лекцією про зв’язки між УПА й угорською армією, і, власне, тоді я познайомився з професором Мікловшем Горватом, щоб обговорити можливість публікації щодо депортованих угорців».
Олександр Пагиря додав, що книжку планували видати українською та угорською мовами. Та оскільки архів СБУ не вніс своєї фінансової частки у цей проект, видання вийшло тільки угорською мовою за матеріальної підтримки Угорського інституту дослідження комунізму ХХ століття.
Розповідаючи про склад депортованих угорців, Олександр Пагиря зазначив: «Цей континґент в’язнів формувався дуже хаотично. Людей просто хапали на вулицях. Там були як учасники повстання, так і звичайні перехожі. Слідство з радянського боку довело, що 39 відсотків заарештованих угорських громадян – взагалі невинні люди. Це була свого роду превентивна операція силовиків з метою встановити бодай якийсь контроль над громадянами в умовах нестабільності. З іншого боку, кадаристи за допомогою іноземних військ мали завданням ізолювати найбільш активну частину угорського суспільства, що фактично і було виконано».
Характеризуючи стиль і методи радянських слідчих тієї пори, Олександр Пагиря зауважив, що досліджувані протоколи допитів, довідки та доповідні записки були украй недолуго складені як за формою, так і за змістом.
«Радянські слідчі працювали поспіхом у тих умовах, допитуючи щодня до сотні осіб лише в одному Ужгороді. У цих документах дуже багато помилок у написанні угорських імен, прізвищ, не кажучи про правопис і стилістику мови, вживанні спеціальних термінів тощо. І це було масштабною проблемою і справжнім головним болем для упорядників книжки».
Угорці зацікавлені в спільних дослідженнях
Про свою частину роботи над архівним збірником розповів Радіо Свобода угорський співавтор книжки професор Мікловш Горват. «Моїм завданням було дослідити долі депортованих у 1956 році до Радянського Союзу угорців, щоб встановити їхні імена, місце висилки, і за яких обставин їх було депортовано, а відтак як склалося їхнє подальше життя, – зазначає професор. – Для нас також важливо було знати, чого домагалися від угорських повстанців радянська влада і яку документацію у цьому зв’язку на них готували. Паралельно треба було прослідкувати, наскільки ефективними були протести міжнародної спільноти проти тюремного ув’язнення угорців у Радянському Союзі».
Як зауважив професор Мікловш Горват, розсекречені документи допомогли встановити імена депортованих співвітчизників. Як з’ясувалося, були заарештовані і силоміць вислані до пересильних радянських тюрем також троє громадян ФРН.
Угорський історик Тамаш Штарк, що виступив на заході в ролі ведучого, зазначив у своєму виступі, що після зміни суспільно-політичного ладу в колишній Угорській Народній Республіці у 1989 році тема повстання 56-го року є чи не найбільш дослідженою в Угорщині. Проте доля 860 депортованих до Радянського Союзу угорських громадян через відсутність доступу до архівів колишнього КДБ залишалася невідомою аж до цього часу, хоча, за словами будапештського науковця, спроби місцевих істориків дослідити цю «білу пляму» в новітній історії Угорщини робилися ще на початку 1990-х років.
Історик Тамаш Штарк висловив жаль, що за 23 роки після демократичних змін в Угорщині результативну співрацю між істориками сусідніх країн вдалося налагодити тільки з українцями. Цього не можна сказати стосовно словацьких чи румунських колег, в оцінках і підходах яких до певних пекучих тем новітньої історії нерідко превалюють національні образи, зауважив дослідник.
Не зациклюватися на вузьких темах
Зі свого боку, Олександр Пагиря, відзначивши добрі стосунки між дослідниками історії України та Угорщини, застеріг своїх угорських колег, що історикам слід розширювати рамки бачення проблемних тем в історії двох сусідніх країн у ХХ столітті, а не зациклюватися лише на подіях у Закарпатті періоду 1939–44 років.
Беручись за дослідження теми депортованих угорців, Пагиря зізнався, що передусім думав, що ці оприлюднені у книжці документи та біографічні дані зможуть якимось чином допомогти ще нині живим учасникам, які пережили депортацію, про їхніх родичів чи спадкоємців і про те, щоб зберегти добру пам’ять про постраждалих людей.
На презентації книжки Олександра Пагирю запитали, що могло б статися з депортованими угорцями, якби події розвивалися виключно за сценарієм тодішнього начальника КДБ СРСР Івана Сєрова, який брав активну участь у плануванні спецоперацій під час угорського повстання 1956 року. За словами Олександра Пагирі, Сєрову його кремлівське начальство не давало дуже розперізуватися в Угорщині. Очевидно, відііграло свою роль те, що компартія СРСР у хрущовську «відлигу» вже відмовилася від курсу на терор населення. До того ж Кремлеві зв’язували руки міжнародні протести.
Попри те, що Сєров вважався фахівцем із переселення народів і на «відмінно» засвоїв під час сталінських репресій тюремну справу, із депортованими у 1956 році угорцями у в’язницях Ужгорода, Мукачева, Стрия та інших тюрмах обходилися досить людяно, пристойно годували і не відмовляли їм у кваліфікованій медичній допомозі, повідомив Олександр Пагиря, посилаючись на досліджені ним розсекречені матеріали СБУ.
Книгу «Примусова висилка до СРСР. Угорські депортовані в застінках КДБ: рік 1956-й» представили на велелюдному заході в Буді в офісі Угорського інституту дослідження комунізму ХХ століття. До книги увійшов 141 документ, де йдеться про 860 угорських громадян, у тому числі 25 жінок і 9 неповнолітніх осіб, а також згадуються імена трьох західних німців. Депортованих розмістили в тюрмах Ужгорода, Мукачева, Стрия та деяких інших в’язницях на заході тодішньої УРСР.
Це спільна праця молодого українського історика Олександра Пагирі з Києва та Мікловша Горвата, дослідника воєнної історії, професора Будапештського католицького університету імені Пейтера Пазманя. Добре ілюстроване видання з фоторепродукціями документів кінця 1950-х років вийшло угорською мовою накладом 1000 примірників.
Із успішним завершенням дворічної праці авторів привітала директор музею терору Марія Шмідт. До її слів також приєднався колишній прем’єр-міністр Угорщини у період із грудня 1993-го до липня 1994 року Пейтер Борош.
Доповнюючі доповіді по темі мали: науковці Дьєрдь Марко з Будапешта («Депортація із арсеналу засобів комунізму»), співавтор презентованої книжки з угорського боку Мікловш Горват («Примусова висилка на історичному тлі»), український співавтор видання, аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка і редактор журналу «Український тиждень» Олександр Пагиря («Депортація угорських громадян у світлі документів КДБ»), Дьєрдь Лупкович із міста Ніредьгаза («Депортовані у 1956 році жителі області Саболч-Сатмар», Кунд Галмі з Будапешта («Ті, що не звільнилися. Пам’яті страчених молодих людей з Пешта»).
За словами дослідників, депортація угорців до СРСР була спричинена тим, що під час придушення радянськими військами революції 1956 року в Угорщині місцеві тюрми були переповнені, а силові структури просталінського режиму Матяша Ракоші були розформовані повстанцями. На примусовій висилці «контрреволюціонерів» наполягав начальник КДБ СРСР Іван Сєров, сумнозвісний «спеціаліст» із переселення сотень тисяч західних українців, білорусів та деяких інших народів на теренах Радянського Союзу в 1940-х роках. Його разом із двічі героєм Радянського Союзу маршалом Іваном Конєвим та цілою командою помічників-силовиків було відряджено Кремлем для подолання, як тоді висловлювались у Москві, «угорської кризи».
За даними угорських істориків, наприкінці 1956 року в Угорщині було зосереджено 60-тисячне угруповання радянських військ, включаючи і львівський полк МВС УРСР. Ці підрозділи внутрішніх військ, за словами Олександра Пагирі, допомагали кадаристам проводити масові арешти серед угорського населення.
В Україні чомусь не знайшлося грошей
Олександр Пагиря, зокрема, розповів Радіо Свобода, як йому вдалося розшукати матеріали про депортацію угорців.
«Під час процесу розсекречення документів у 2009 році я працював в архівах Служби безпеки України. Мені пощастило натрапити на унікальну збірку архівних матеріалів в Ужгороді, – пояснив аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка і редактор «Українського тижня» Олександр Пагиря. – Це були 22 томи слідчих справ на депортованих до СРСР угорців після придушення революції 1956 року. У мене виникло бажання опрацювати цей величезний масив документів і опублікувати. 2009 року мене запросили до Будапешта виступити з лекцією про зв’язки між УПА й угорською армією, і, власне, тоді я познайомився з професором Мікловшем Горватом, щоб обговорити можливість публікації щодо депортованих угорців».
Олександр Пагиря додав, що книжку планували видати українською та угорською мовами. Та оскільки архів СБУ не вніс своєї фінансової частки у цей проект, видання вийшло тільки угорською мовою за матеріальної підтримки Угорського інституту дослідження комунізму ХХ століття.
Розповідаючи про склад депортованих угорців, Олександр Пагиря зазначив: «Цей континґент в’язнів формувався дуже хаотично. Людей просто хапали на вулицях. Там були як учасники повстання, так і звичайні перехожі. Слідство з радянського боку довело, що 39 відсотків заарештованих угорських громадян – взагалі невинні люди. Це була свого роду превентивна операція силовиків з метою встановити бодай якийсь контроль над громадянами в умовах нестабільності. З іншого боку, кадаристи за допомогою іноземних військ мали завданням ізолювати найбільш активну частину угорського суспільства, що фактично і було виконано».
Характеризуючи стиль і методи радянських слідчих тієї пори, Олександр Пагиря зауважив, що досліджувані протоколи допитів, довідки та доповідні записки були украй недолуго складені як за формою, так і за змістом.
«Радянські слідчі працювали поспіхом у тих умовах, допитуючи щодня до сотні осіб лише в одному Ужгороді. У цих документах дуже багато помилок у написанні угорських імен, прізвищ, не кажучи про правопис і стилістику мови, вживанні спеціальних термінів тощо. І це було масштабною проблемою і справжнім головним болем для упорядників книжки».
Угорці зацікавлені в спільних дослідженнях
Про свою частину роботи над архівним збірником розповів Радіо Свобода угорський співавтор книжки професор Мікловш Горват. «Моїм завданням було дослідити долі депортованих у 1956 році до Радянського Союзу угорців, щоб встановити їхні імена, місце висилки, і за яких обставин їх було депортовано, а відтак як склалося їхнє подальше життя, – зазначає професор. – Для нас також важливо було знати, чого домагалися від угорських повстанців радянська влада і яку документацію у цьому зв’язку на них готували. Паралельно треба було прослідкувати, наскільки ефективними були протести міжнародної спільноти проти тюремного ув’язнення угорців у Радянському Союзі».
Як зауважив професор Мікловш Горват, розсекречені документи допомогли встановити імена депортованих співвітчизників. Як з’ясувалося, були заарештовані і силоміць вислані до пересильних радянських тюрем також троє громадян ФРН.
Угорський історик Тамаш Штарк, що виступив на заході в ролі ведучого, зазначив у своєму виступі, що після зміни суспільно-політичного ладу в колишній Угорській Народній Республіці у 1989 році тема повстання 56-го року є чи не найбільш дослідженою в Угорщині. Проте доля 860 депортованих до Радянського Союзу угорських громадян через відсутність доступу до архівів колишнього КДБ залишалася невідомою аж до цього часу, хоча, за словами будапештського науковця, спроби місцевих істориків дослідити цю «білу пляму» в новітній історії Угорщини робилися ще на початку 1990-х років.
Історик Тамаш Штарк висловив жаль, що за 23 роки після демократичних змін в Угорщині результативну співрацю між істориками сусідніх країн вдалося налагодити тільки з українцями. Цього не можна сказати стосовно словацьких чи румунських колег, в оцінках і підходах яких до певних пекучих тем новітньої історії нерідко превалюють національні образи, зауважив дослідник.
Не зациклюватися на вузьких темах
Зі свого боку, Олександр Пагиря, відзначивши добрі стосунки між дослідниками історії України та Угорщини, застеріг своїх угорських колег, що історикам слід розширювати рамки бачення проблемних тем в історії двох сусідніх країн у ХХ столітті, а не зациклюватися лише на подіях у Закарпатті періоду 1939–44 років.
Беручись за дослідження теми депортованих угорців, Пагиря зізнався, що передусім думав, що ці оприлюднені у книжці документи та біографічні дані зможуть якимось чином допомогти ще нині живим учасникам, які пережили депортацію, про їхніх родичів чи спадкоємців і про те, щоб зберегти добру пам’ять про постраждалих людей.
На презентації книжки Олександра Пагирю запитали, що могло б статися з депортованими угорцями, якби події розвивалися виключно за сценарієм тодішнього начальника КДБ СРСР Івана Сєрова, який брав активну участь у плануванні спецоперацій під час угорського повстання 1956 року. За словами Олександра Пагирі, Сєрову його кремлівське начальство не давало дуже розперізуватися в Угорщині. Очевидно, відііграло свою роль те, що компартія СРСР у хрущовську «відлигу» вже відмовилася від курсу на терор населення. До того ж Кремлеві зв’язували руки міжнародні протести.
Попри те, що Сєров вважався фахівцем із переселення народів і на «відмінно» засвоїв під час сталінських репресій тюремну справу, із депортованими у 1956 році угорцями у в’язницях Ужгорода, Мукачева, Стрия та інших тюрмах обходилися досить людяно, пристойно годували і не відмовляли їм у кваліфікованій медичній допомозі, повідомив Олександр Пагиря, посилаючись на досліджені ним розсекречені матеріали СБУ.