Тарасів бур’ян

Прага – І знову ми звертаємося до ікони Тараса Шевченка за порадою, і знову цитуємо вже не раз цитовані вірші його, які холодно дивляться на нас рядками своїми німими. Губимося у сподіваннях на дієвість словесних мантр, котрі й нині, як за часів Тарасових, не викликають захоплення у сильних світу цього в Україні неукраїнській, алей не горять, не запалюють душі на землі, де виросли й далі ростуть богиловою цілі покоління рабів німих, оглухлих. Як питав колись Тарас: «Великеє слово? Всі оглухли, похилились ... їм байдуже» ... Чи може чогось ще чекають?

Ситуація в Україні сьогодні, якщо проводити історичні порівняння, навіть не подібна до часів Кирило-Методіївського братства, до революційного крила котрого належав і Тарас Шевченко в кінці 40-х років ХІХ століття. Бо немає нині фактично в багатомільйонній Україні проводу чесного, сміливого, з ідеєю, за яку народ готовий був би не лише проснутися, а й вмерти. Лише верхівка неукраїнська «благоденствує» та свариться з нею, немов та базарна баба, різношерстна, сита та байдужа опозиція. Чи ж та, що видає себе за опозицію? Таке враження, що бажання людей жити вільним життям кимось і чимось отруєне. Зневірою?

І народ сьогодні веде себе також відповідно, як писав колись Тарас: «всі оглухли, похилились, в кайданах байдуже!»... Самого Тараса Шевченка чи не найбільше боліли за життя дві взаємопов’язані причини: втрата народом того незалежницького духу, який він мав за часів козаччини, і безмежне терпіння українського люду у тяжкій неволі:

Чи не у різному ставленні різних народів до того «великого слова», про яке писав Тарас в посланні до Миколи Гоголя, і різниця у рівнях демократизації життя народів сьогодні? Розуміння ідеї, слова у західному світі переслідувало конкретну мету, практичну дію і узагальнення життєвої практики у слові-законі. Звідси й прагматизм, справжні ліберальні цінності Заходу, на які і в царські часи, і в радянські, та й тепер, на Сході Європи лише матюкалися. Недарма, мабуть німецький філософ Гегель зауважив колись, що слов’яни схильні до слова, як до емоційного акту, і тому на їхніх віче чи з’їздах, як правило, вважалося достатнім обговорення проблеми, до сказання, а вже практика переважно не пов’язувалася зі словом, з його потужною дієвістю в матеріалі. Недарма ж Тарас Шевченко писав:

Понад півтора століття минуло із часу написання Шевченком згаданих рядків до Гоголя але чи багато змінилося в Україні, в її народі в наслідуванні великого слова?:

Може й не всі знають сьогодні, що богилова, то бур’ян, та ще й отруйний. Недарма, мабуть, демократичний світ вже стомлений від «борсань» українців у власних бур’янах. Та все ж і далі занепокоєний тим, як допомогти українцям сьогодні вийти із цих ядучих зарослів, котрі підсівають «агрономи» як з владної гори, так і з лжеопозиції (на котру ставлять десь, а не вдома), бо ті й ті далекі від інтересів України, як незалежної держави. Тому, що вигідно торгують нею наліво і направо…

Слово про сьогоднішню українську реальності вже не багато важить, незалежно, ким воно сказане. Бо й на мітингу шевченківському у Києві прозвучало, що «наш останній патрон – це бюлетень на виборах» але хто його, цей патрон, пошле прямо у ціль? Бо й слово, як сказано у Книзі віків, було споконвіку, спочатку… І перш, ніж сказати його з надією на втілення, варто подумати, як його втілити у цьому земному світі. Бо той, хто його сказав першим, знав ціну йому і силу його достеменно! Як же ж не згадати при цьому, дивлячись сьогодні на досить похмурі та німі обличчя біля пам’ятника Тарасові, слова з його послання до Гоголя: