3 листопада 1937 р. після повторного суду більшість письменників, зокрема Миколу Куліша й Леся Курбаса, було розстріляно в урочищі Сандармах (Карелія): вони всі, як і колись у будинку «Слово», знову були разом...
Інна Кремінська
Для спецпроекту «Сандармох. 75 років розстрілу»
У 2012-му році виповнюється 120 років від дня народження Миколи Гуровича Куліша, чиє ім’я асоціюється з Харковом та заголовками його п’єс – «97» або «Мина Мазайло».
Драматург з родини наймитів
Куліш народився напередодні свята зимового Миколая 18 грудня 1892 р. у родині наймитів Гурія й Уляни у Чаплинці на Одещині (нині Херсонська область). Із п’яти років хлопчик почав працювати у наймах, але у 1901–1905 рр. навчався у чаплинській чотирикласній школі, де він проявив себе як здібний учень з надзвичайно гарною пам’яттю.
Мати Миколи Куліша померла досить рано – 1906 року. Батько починає часто випивати, згодом одружується – слабкі сімейні зв’язки між батьком і сином поволі обриваються. Однак, за рік до цієї сумної події в життя хлопця втрутився щасливий випадок: завдяки ініціативі місцевого вчителя Володимира Губенка й матеріальній допомозі інтелігенції та заможних селян у 100 карбованців, Микола отримав змогу продовжити навчання в Олешківському міському чотирирічному училищі.
Спочатку Куліш мешкає в родині свого товариша Алейникова, згодом потрапляє до притулку (1907–1908 р.р), розташованого, що символічно, біля приміщення місцевої в’язниці. За творчість, зокрема, сатиричні вірші до дня народження опікунки закладу пані Софії Ліснобродської (доволі норовливої жінки), Куліша виганяють. Історія повторюється й 1909 р. – і він, відрахований з училища, вступає до демократичної Олешківської чоловічої гімназії, у якій (теж коштом доброчинного товариства) провчиться до 1913 р.
Саме тут Микола Куліш познайомиться й потоваришує з майбутнім письменником Іваном Дніпровським (справжнє прізвище – Шевченко). Їхню дружбу розірве Іванова смерть від туберкульозу 1 грудня 1934 р. у Ялті. Похорони будуть7 грудня й на вулиці Сумській (у Харкові) Куліша арештують та вже наступного дня перевезуть до Києва. Згодом він визнає себе «членом боротьбистського терористичного об’єднання націоналістичної групи ОУН» (Об’єднання українських націоналістів), що засвідчать Антін Крушельницький, Михайло Яловий і Епік.
Але це буде згодом… а поки що гімназист оселяється на квартирі родини Невеллів.
Кулішеве кохання
Антоніна (Тося), донька Невеллів, 1915 р. стане дружиною Куліша. У цьому шлюбі народяться Ольга, чия гра на фортепіано надихнула батька на написання «Патетичної сонати», і син Володимир. Микола Куліш, як і його дружина, був музикальним, умів грати на скрипці, мандалині й геліконі, більше того, він разом із членами родини Невеллів організував невеличкий сімейний оркестр.
Потім була авантюрна спроба екстерном скласти іспити за сьомий клас: спочатку невдала у Херсоні, а згодом успішна – у Сочі. У 1914 р. Куліш вступає на історико-філологічний факультет Одеського університету. Проте починається Перша світова війна і на нього очікує безпосередня участь у воєнних подіях, перебування на посаді начальника штабів Першого селянського радянського Дніпровського полку й військ Херсонського напряму, що відобразиться у задумі п’єси «Патетична соната».
Після війни – робота у відділі народної освіти, у газетах, і, нарешті, переїзд до Одеси. Драматургія Куліша рясніє автобіографічними елементами, зокрема неодноразово в ній виникає й любовний трикутник, який мав місце і в біографії письменника. Він переживає історію, характерну для більшості творчих людей (М. Коцюбинський, М. Булгаков та ін.): жінка опікується вихованням дітей, облаштуванням побуту, проте душа чоловіка прагне бачити перед собою передусім Музу, яку Куліш зустрів в «мещанствующей» Одесі навесні 1924 р. під іменем Ладушки, або офіційно – Олімпіади Костянтинівни Корнєєвої (за чоловіком Маслової), яка працювала директоркою дитячого садка.
Це було кохання, сповнене чар весни й південного аромату. Микола Куліш не зміг розірвати з родиною, але до останньої його п’єси лунатиме мотив поетичного, нездійсненого кохання-туги. Недарма дослідниця його творчості Наталя Кузякіна, яка найповніше реконструювала біографію митця, після особистого спілкування з коханою драматурга напише: «Ясний і тверезий розум її не був схильний до ілюзій: вона бачила в Кулішеві насамперед поета, якому бракувало душевної підтримки, романтичної мрії». Стосунки поступово обриваються...
Харківський творчий котел
За сприяння Олександра Шумського й Івана Дніпровського 1925 р. Микола Куліш, уже як автор відомої трагедії «97», разом із родиною остаточно переїжджає до Харкова. Протягом перших чотирьох років перебування в статусі столичного драматурга мешкає на Михайлівській площі, 19 (до цього будинок харківського міського голови, тепер – площа Руднєва) в будинку для малолітніх злочинців, які в перший же день пограбували сім’ю новопризначеного шкільного інспектора Наркомосу України. Отже, невипадково «бездомність» стає лейтмотивом епістолярної й драматичної спадщині Куліша. Драматичних фарб додають туга за рідними місцями й розрив із «малою» батьківщиною, тривала побутова невлаштованість й криза в сімейних стосунках (роман з О. Масловою-Корнєєвою).
Лише 1930 р. родина драматурга переїжджає до третього під’їзду на третій поверх до квартири № 33 уславленого будинку «Слово» (зараз це вулиця Культури, 9, а колись – Барачна), інформативні й цікаві спогади про який залишили син драматурга Володимир, Юрій Смолич, Лариса Крушельницька.
У Харкові Микола Куліш знайомиться з найвідомішими письменниками України, зокрема Аркадієм Любченком, Остапом Вишнею, Миколою Хвильовим, яких об’єднує не тільки участь у діяльності організованого ними ВАПЛІТЕ, а й поїздки на полювання (саме Хвильовий подарував Кулішеві його першого сетера Джоя) і любов до театру, яку драматург прищепив Хвильовому. Він же, можливо, виведений в образі Гостя борделю з «Народного Малахія», який декламує уривки з вірша улюбленого поета Куліша Сергія Єсеніна «Не жалєю, не заву, не плачу…» (слова поезії, наведені в трагікомедії, як засвідчує Сенченко, любив повторювати саме Микола Хвильовий). Факт цитування твору Єсеніна був досить сміливим кроком з боку українського драматурга. Саме в часи інсценізації «Народного Малахія» в літературознавчих колах з’являється поняття «єсенінщина», однією з причин появи якого стала симпатія Троцького до творчості російського поета.
Тандем Куліш-Курбас
Новий час потребував нової драматургії, а отже, і режисури, уособленням чого на певний час стають Харків і творчий тандем Куліш–Курбас. Загалом зовнішність обох письменників по-експресіоністськи контрастувала: вишуканий, елегантний європеєць Курбас, який вдягався в костюми англійського крою, і трохи незграбний непоказний Куліш, звиклий довгий час носити одяг із чужого плеча, але обидва блискучі оратори, обидва фанати театру й, сьогодні можемо сказати, масштабні фігури свого часу. Увага до досягнень нової драми й експресіонізму, одного з провідних напрямів модернізму, також об’єднують ці фігури.
Лесь Курбас знайомиться з цими явищами безпосередньо під час навчання на філософському факультеті у Відні, а Куліш доходить до цього більшою мірою інтуїтивно, що засвідчують його твори, зокрема й п’єса «97». Нова драма відмовляється від слова-дії, натомість головним стає показ історії буття душі, її порухів. Ці зміни світовідчуття фіксує режисура Леся Курбаса й втілює драматургія Куліша.
Відмова від наслідування
Наріжним каменем художнього методу Курбаса-Куліша стає відмова від наслідування-копіювання попередньої традиції, від комплексу меншовартості, дискурсу «рабськості», на користь художньої свободи. Образ маски також є спільним для їхньої творчої манери, але це не стільки буквальне використання її як певного предмета (що бачимо в театрі dell’arte). Ідеться, скоріше, про «безлику маску»: вона розуміється не тільки як можливість вільного вияву актора, варіації, але й засіб задати певну модель поведінки, оскільки роль ґрунтується не тільки на імпровізації, але й імітації, повторюваності, типовості.
Про свої враження від театрального шедевру цього талановитого дуету, зокрема інсценізацію однієї із найсильніших п’єс Куліша, Юрій Шерех згодом напише: «є місця і моменти: Акрополь, Ужмаль, Нара, Тадж-Махал і «Маклена Граса» Л. Курбаса».
Геніальний задум-проект Леся Курбаса примусити колишніх провінціалів, які волею історичного випадку несподівано стали столичними мешканцями, мислити й відчувати образами, властивими швидше європейській драматургічній традиції, через низку історичних причин був приречений на поразку.
Трагічна розв’язка
За законами жанру розв’язка цих подій мала бути трагічною. Після надзвичайно вдалої, але й останньої інсценізації видатного режисера «Маклени Граси» – низка критичних статей зі звинуваченнями. 5 жовтня 1933 р. обговорення вистави, кероване . Хвилею та І. Микитенком, із метою засудити діяльність Курбаса та рятівний – на певний час – для нього переїзд до Москви й робота в театрі, але від арешту режисера це не врятувало. Як і не врятували Куліша покаяльні листи, заперечення своїх семирічних творчих досягнень, партійна чистка спільно з Епіком, що, як засвідчив у листах драматург, тривала протягом семи годин. Фатальна сімка знову втрутиться в життя митця: 7 грудня 1934 р. його заарештовано, згодом засуджено до 10 років ув’язнення із конфіскацією майна, туберкульоз і камера-одиночка, яку передчуває у своїх творах письменник.
«На честь двадцятих роковин Великого Жовтня» 3 листопада 1937 р. після повторного суду більшість письменників, зокрема Миколу Куліша й Леся Курбаса, було розстріляно в урочищі Сандармах (Карелія): вони всі, як і колись у будинку «Слово», знову були разом...
Інна Кремінська – кандидат філологічних наук, доцент кафедри Історія української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
Для спецпроекту «Сандармох. 75 років розстрілу»
У 2012-му році виповнюється 120 років від дня народження Миколи Гуровича Куліша, чиє ім’я асоціюється з Харковом та заголовками його п’єс – «97» або «Мина Мазайло».
Драматург з родини наймитів
Куліш народився напередодні свята зимового Миколая 18 грудня 1892 р. у родині наймитів Гурія й Уляни у Чаплинці на Одещині (нині Херсонська область). Із п’яти років хлопчик почав працювати у наймах, але у 1901–1905 рр. навчався у чаплинській чотирикласній школі, де він проявив себе як здібний учень з надзвичайно гарною пам’яттю.
Завдяки ініціативі вчителя Володимира Губенка й матеріальній допомозі селян у 100 карбованців, Микола отримав змогу продовжити навчання
Мати Миколи Куліша померла досить рано – 1906 року. Батько починає часто випивати, згодом одружується – слабкі сімейні зв’язки між батьком і сином поволі обриваються. Однак, за рік до цієї сумної події в життя хлопця втрутився щасливий випадок: завдяки ініціативі місцевого вчителя Володимира Губенка й матеріальній допомозі інтелігенції та заможних селян у 100 карбованців, Микола отримав змогу продовжити навчання в Олешківському міському чотирирічному училищі.
Спочатку Куліш мешкає в родині свого товариша Алейникова, згодом потрапляє до притулку (1907–1908 р.р), розташованого, що символічно, біля приміщення місцевої в’язниці. За творчість, зокрема, сатиричні вірші до дня народження опікунки закладу пані Софії Ліснобродської (доволі норовливої жінки), Куліша виганяють. Історія повторюється й 1909 р. – і він, відрахований з училища, вступає до демократичної Олешківської чоловічої гімназії, у якій (теж коштом доброчинного товариства) провчиться до 1913 р.
Саме тут Микола Куліш познайомиться й потоваришує з майбутнім письменником Іваном Дніпровським (справжнє прізвище – Шевченко). Їхню дружбу розірве Іванова смерть від туберкульозу 1 грудня 1934 р. у Ялті. Похорони будуть7 грудня й на вулиці Сумській (у Харкові) Куліша арештують та вже наступного дня перевезуть до Києва. Згодом він визнає себе «членом боротьбистського терористичного об’єднання націоналістичної групи ОУН» (Об’єднання українських націоналістів), що засвідчать Антін Крушельницький, Михайло Яловий і Епік.
Але це буде згодом… а поки що гімназист оселяється на квартирі родини Невеллів.
Кулішеве кохання
Антоніна (Тося), донька Невеллів, 1915 р. стане дружиною Куліша. У цьому шлюбі народяться Ольга, чия гра на фортепіано надихнула батька на написання «Патетичної сонати», і син Володимир. Микола Куліш, як і його дружина, був музикальним, умів грати на скрипці, мандалині й геліконі, більше того, він разом із членами родини Невеллів організував невеличкий сімейний оркестр.
Була авантюрна спроба екстерном скласти іспити за сьомий клас: спочатку невдала у Херсоні, а згодом успішна – у Сочі
Потім була авантюрна спроба екстерном скласти іспити за сьомий клас: спочатку невдала у Херсоні, а згодом успішна – у Сочі. У 1914 р. Куліш вступає на історико-філологічний факультет Одеського університету. Проте починається Перша світова війна і на нього очікує безпосередня участь у воєнних подіях, перебування на посаді начальника штабів Першого селянського радянського Дніпровського полку й військ Херсонського напряму, що відобразиться у задумі п’єси «Патетична соната».
Жінка опікується вихованням дітей, облаштуванням побуту, проте душа чоловіка прагне бачити перед собою передусім Музу
Після війни – робота у відділі народної освіти, у газетах, і, нарешті, переїзд до Одеси. Драматургія Куліша рясніє автобіографічними елементами, зокрема неодноразово в ній виникає й любовний трикутник, який мав місце і в біографії письменника. Він переживає історію, характерну для більшості творчих людей (М. Коцюбинський, М. Булгаков та ін.): жінка опікується вихованням дітей, облаштуванням побуту, проте душа чоловіка прагне бачити перед собою передусім Музу, яку Куліш зустрів в «мещанствующей» Одесі навесні 1924 р. під іменем Ладушки, або офіційно – Олімпіади Костянтинівни Корнєєвої (за чоловіком Маслової), яка працювала директоркою дитячого садка.
Вона бачила в Кулішеві насамперед поета, якому бракувало душевної підтримки, романтичної мріїНаталя Кузякіна
Це було кохання, сповнене чар весни й південного аромату. Микола Куліш не зміг розірвати з родиною, але до останньої його п’єси лунатиме мотив поетичного, нездійсненого кохання-туги. Недарма дослідниця його творчості Наталя Кузякіна, яка найповніше реконструювала біографію митця, після особистого спілкування з коханою драматурга напише: «Ясний і тверезий розум її не був схильний до ілюзій: вона бачила в Кулішеві насамперед поета, якому бракувало душевної підтримки, романтичної мрії». Стосунки поступово обриваються...
Харківський творчий котел
За сприяння Олександра Шумського й Івана Дніпровського 1925 р. Микола Куліш, уже як автор відомої трагедії «97», разом із родиною остаточно переїжджає до Харкова. Протягом перших чотирьох років перебування в статусі столичного драматурга мешкає на Михайлівській площі, 19 (до цього будинок харківського міського голови, тепер – площа Руднєва) в будинку для малолітніх злочинців, які в перший же день пограбували сім’ю новопризначеного шкільного інспектора Наркомосу України. Отже, невипадково «бездомність» стає лейтмотивом епістолярної й драматичної спадщині Куліша. Драматичних фарб додають туга за рідними місцями й розрив із «малою» батьківщиною, тривала побутова невлаштованість й криза в сімейних стосунках (роман з О. Масловою-Корнєєвою).
Лише 1930 р. родина драматурга переїжджає до третього під’їзду на третій поверх до квартири № 33 уславленого будинку «Слово» (зараз це вулиця Культури, 9, а колись – Барачна), інформативні й цікаві спогади про який залишили син драматурга Володимир, Юрій Смолич, Лариса Крушельницька.
У Харкові Микола Куліш знайомиться з найвідомішими письменниками України
У Харкові Микола Куліш знайомиться з найвідомішими письменниками України, зокрема Аркадієм Любченком, Остапом Вишнею, Миколою Хвильовим, яких об’єднує не тільки участь у діяльності організованого ними ВАПЛІТЕ, а й поїздки на полювання (саме Хвильовий подарував Кулішеві його першого сетера Джоя) і любов до театру, яку драматург прищепив Хвильовому. Він же, можливо, виведений в образі Гостя борделю з «Народного Малахія», який декламує уривки з вірша улюбленого поета Куліша Сергія Єсеніна «Не жалєю, не заву, не плачу…» (слова поезії, наведені в трагікомедії, як засвідчує Сенченко, любив повторювати саме Микола Хвильовий). Факт цитування твору Єсеніна був досить сміливим кроком з боку українського драматурга. Саме в часи інсценізації «Народного Малахія» в літературознавчих колах з’являється поняття «єсенінщина», однією з причин появи якого стала симпатія Троцького до творчості російського поета.
Про Курбаса говорили, що він міг поставити навіть таблицю множення
Тандем Куліш-Курбас
Афіша театру «Березіль» у справі Курбаса з архіву СБУ
Становлення п’єси як культурно-мистецького явища не можливе без діалогу драматурга й режисера. І знову випадок... 1926 р. київський театр «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса переїжджає до Харкова. Режисер не йде шляхом традиційного театру, так званого малоросійського етнографічно-побутового, представленого трупами Садовського, «Руської бесіди», театром імені Івана Франка. Це був чи не єдиний із столичних режисерів, який ніколи не погоджувався на гастролі свого театру до Москви. Театр Леся Курбаса з його настановою на творчі експерименти викликав, звичайно, резонанс, який не завжди позитивно позначався на реноме театру. До речі, Панас Саксаганський негативно оцінював новаторську режисуру Курбаса, а відтак, і його прагнення до інтерпретації, співпрочитання драматичного тексту. Недарма про Курбаса говорили, що він міг поставити навіть таблицю множення. Як керівник декількох театрів він наполегливо перебував у пошуку нових, але водночас і давно забутих засобів передачі нюансів значення слова, ситуації, звідси увага до мови тіла (виразності жесту, руху у просторі як засобу вираження, дикції, спорту, акробатики, ідея техніки перевтілення/перетворення), концепція «розумного арлекіна».
Я вибираю березіль.
Він ламає все старе…
Він ламає все старе…
Б. Б’єрнсон
Вишуканий, елегантний європеєць Курбас і трохи незграбний непоказний Куліш – масштабні фігури свого часу
Новий час потребував нової драматургії, а отже, і режисури, уособленням чого на певний час стають Харків і творчий тандем Куліш–Курбас. Загалом зовнішність обох письменників по-експресіоністськи контрастувала: вишуканий, елегантний європеєць Курбас, який вдягався в костюми англійського крою, і трохи незграбний непоказний Куліш, звиклий довгий час носити одяг із чужого плеча, але обидва блискучі оратори, обидва фанати театру й, сьогодні можемо сказати, масштабні фігури свого часу. Увага до досягнень нової драми й експресіонізму, одного з провідних напрямів модернізму, також об’єднують ці фігури.
Лесь Курбас знайомиться з цими явищами безпосередньо під час навчання на філософському факультеті у Відні, а Куліш доходить до цього більшою мірою інтуїтивно, що засвідчують його твори, зокрема й п’єса «97». Нова драма відмовляється від слова-дії, натомість головним стає показ історії буття душі, її порухів. Ці зміни світовідчуття фіксує режисура Леся Курбаса й втілює драматургія Куліша.
Відмова від наслідування
Наріжним каменем художнього методу Курбаса-Куліша стає відмова від наслідування-копіювання попередньої традиції, від комплексу меншовартості, дискурсу «рабськості», на користь художньої свободи. Образ маски також є спільним для їхньої творчої манери, але це не стільки буквальне використання її як певного предмета (що бачимо в театрі dell’arte). Ідеться, скоріше, про «безлику маску»: вона розуміється не тільки як можливість вільного вияву актора, варіації, але й засіб задати певну модель поведінки, оскільки роль ґрунтується не тільки на імпровізації, але й імітації, повторюваності, типовості.
Є місця і моменти: Акрополь, Тадж-Махал і «Маклена Граса» Л. КурбасаЮрій Шерех
Про свої враження від театрального шедевру цього талановитого дуету, зокрема інсценізацію однієї із найсильніших п’єс Куліша, Юрій Шерех згодом напише: «є місця і моменти: Акрополь, Ужмаль, Нара, Тадж-Махал і «Маклена Граса» Л. Курбаса».
Геніальний задум-проект Леся Курбаса примусити колишніх провінціалів, які волею історичного випадку несподівано стали столичними мешканцями, мислити й відчувати образами, властивими швидше європейській драматургічній традиції, через низку історичних причин був приречений на поразку.
Не врятували Куліша покаяльні листи
Трагічна розв’язка
За законами жанру розв’язка цих подій мала бути трагічною. Після надзвичайно вдалої, але й останньої інсценізації видатного режисера «Маклени Граси» – низка критичних статей зі звинуваченнями. 5 жовтня 1933 р. обговорення вистави, кероване . Хвилею та І. Микитенком, із метою засудити діяльність Курбаса та рятівний – на певний час – для нього переїзд до Москви й робота в театрі, але від арешту режисера це не врятувало. Як і не врятували Куліша покаяльні листи, заперечення своїх семирічних творчих досягнень, партійна чистка спільно з Епіком, що, як засвідчив у листах драматург, тривала протягом семи годин. Фатальна сімка знову втрутиться в життя митця: 7 грудня 1934 р. його заарештовано, згодом засуджено до 10 років ув’язнення із конфіскацією майна, туберкульоз і камера-одиночка, яку передчуває у своїх творах письменник.
«На честь двадцятих роковин Великого Жовтня» 3 листопада 1937 р. після повторного суду більшість письменників, зокрема Миколу Куліша й Леся Курбаса, було розстріляно в урочищі Сандармах (Карелія): вони всі, як і колись у будинку «Слово», знову були разом...
Інна Кремінська – кандидат філологічних наук, доцент кафедри Історія української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна