Ситуація в Україні дуже нагадує Іспанію часів завоювання її маврами. За більше ніж 20 років українці все менше мають територій, котрі хоч якось ними контролюються, а олігархічні ставленики крок за кроком відвойовують українські простори, зачищаючи їх від автохтонного населення. Щороку в Україні зникають 16–17 сіл, а це означає, що згодом на цих землях будуть утворені латифундії і на панських полях вже працюватиме завезене пришле і покірне хазяям нове населення.
Після тривалого періоду окупації в часи СРСР, який був чорним провалом в українській історії, олігархічна окупація України стала часами цілеспрямованого добивання не тільки національної ідентичності українців, а й формуванням напівколоніального статусу Української держави. Були утверджені неофеодальні порядки, а формування української політичної системи і громадянського суспільства замінено на імітацію розбудови державності.
Регіональні «маври» проникли усюди
Невдача у 2004 році антиолігархічного перевороту, який відомий в українській історії як Помаранчева революція, сталася не лише тому, що революцію очолила людина на ім’я Віктор Ющенко, який не міг боротися з олігархатом з тієї причини, що сам був понад 20 років частиною номенклатурної антиукраїнської системи, а ще й тому, що українці, як у часи гетьмана Богдана Хмельницького, знову зупинилися напівдорозі. І поява на трибуні Майдану в останні дні регіонала Миколи Азарова, який звідти невпевнено махав майданівцям ручкою, могла означати тільки одне: Ющенко пішов на компроміс із системою, а вона погодилась перетерпіти його президентство, оскільки чудово знала ділові і моральні якості цього політичного «лідера».
«Судний день» для українців, що настав із приходом до влади в лютому 2010 року Віктора Януковича, в 2012 році посилає українській нації потужний сигнал пробудження – адже економіка, попри офіційну статистику, «вмирає» буквально на очах, соціальна сфера розвалена, а мільярдні апетити ставлеників олігархії увесь час лише зростають і зростають.
Не можна сказати, що в Партії регіонів не розуміють, що справи у захопленій ними країні погані, і що не все так гарно, як про це віщують їхні ЗМІ-озвучувачі з екранів телебачення і в радіоефірі. Але імітація задекларованих «донецькими» псевдореформ набула такої інерції, що зупинитися добровільно вони нездатні.
За два роки окупації України «януковичами» регіональні «маври» проникли буквально усюди. Вони тримають місцеву владу за горло навіть у Західній Україні, яка навіть у часи Леоніда Кучми по суті мала свою автономію від режиму «дніпропетровських».
З іншого боку, Янукович потрібен олігархату лише до того часу, щоб провести всі непопулярні соціальні і економічні зміни і забрати на себе увесь негатив для електорату. Щось на кшталт «кабанчика», як говорили раніше досвідчені зеки про лохів, яких захоплювали із собою в захопливу подорож по тайзі під час втечі з зони.
Режим «януковичів» став для олігархів своєрідним політичним «кабанчиком», який дуже потрібен для того, щоб зменшити до мінімуму пенсії та страховки, пройти пік безробіття, розібратися із зовнішнім боргом і завершити приватизацію залишків колишнього державного майна. Після цього «куратори України», які від самого початку її незалежності в 1991 році воліють публічно не світитися, поставлять на чолі України нового керівника з якоїсь новоутвореної політичної сили з гучною назвою на кшталт «Партія народного ренесансу України», і «розбудова» держави плавно перейде вже в інше русло й розпочнеться новий її довгостроковий курс.
Усе це відбувається саме тому, що політична довірливість українців часом набуває просто таки патологічних форм і шкодить та перекриває подальшу історичну перспективу розвитку країни. Адже сьогодні, коли антиолігархічна революція на порозі України, її знову мають намір очолювати ставленики олігархів.
Українська Реконкіста
Чи існують в Україні альтернативні варіанти? І чи можлива в Україні антиолігархічна Реконкіста? Адже приклад боротьби іспанського народу із загарбниками-маврами свідчить, що навіть коли більшість твоєї країни окупована, завжди є шанси змінити цю ситуацію.
Цілком очевидно, що «олігархічні маври» – кілька десятків «сімей» і їхня політична, економічна та силова обслуга – становлять меншість в українському суспільстві. Олігархи при цьому можуть мати найрізноманітніше етнічне походження, але вони не ідентифікують себе із жодною нацією, можуть одночасно поклонятися кільком богам і за своєю космополітичною личиною приховують лише неприкрите бажання до безмежного збагачення та влади.
Однак після того, як вони силою привласнили собі практично всі наявні активи колишньої УРСР і розставили на ключових місцях скрізь своїх ставлеників, їм видається, що Олігархіна ними побудована остаточно і назавжди. Хоча час покаже, що вони помиляються і явно прорахувались.
Зрозуміло, що українська Реконкіста буде кардинально відрізнятися від іспанської, адже надворі ХХІ століття, методи і підходи мають бути зовсім іншими. Режим «януковичів» тому так боїться інтернету і соціальних мереж, що вони здатні координувати і об’єднувати дії народу на місцях, знайомити між собою однодумців, котрі за інших обставин ніколи б не мали шансів зістикуватися між собою.
Великим плюсом є і те, що хоча «донецькі» з усіх сил намагаються завозити лише своїх для керівної роботи в областях і районах, все одно вони не змогли повністю досягти бажаних результатів. А ті ставленики «януковичів», котрі потрапили на чужу територію, все одно не можуть синхронно перекрити всі сегменти влади на місцях.
Реконкіста відкриває перед українцями багато можливостей, і варто зазначити, що вже зараз багато регіоналів розчарувалися в своїх лідерах і тому зовсім не бажають розділяти разом із ними відповідальність за те, що коїться нині в Україні. Це і може стати головним ключем сучасної Реконкісти проти «донецьких маврів».
Адже репресивний режим «януковичів» сильний лише тоді, коли його бояться на місцях і тому виконують будь-яку вказівку, що надходить в області із окупованого ними Києва. Невиконання вказівок гарантувати «намальовану» цифру для Партії регіонів, яка б означала перемогу «донецьких» на парламентських виборах і продовження у часі їхнього правління, цілком здатне стати початком антиолігархічної Реконкісти українського народу.
Таким чином, очищення влади на місцях від тотального контролю «януковичів» спроможне створювати «території впливу без донецьких», адже режиму вдалося залякати значну частину українців, і тому контроль українського народу над місцевою владою має стати основним завданням Реконкісти.
Варто згадати про «звичаєве право»
Українцям також варто згадати і про «звичаєве право», яке століттями утримувало тих, хто збирався здійснювати злочини. Оскільки конокради, злодії чи ґвалтівники тоді чудово знали, що за законами «звичаєвого права» вони будуть невідворотно покарані.
Так, наприклад, за зґвалтування козаки рубали винного «на капусту», а на конокрадів чекав «пеньок», коли їх разів із 20 чи 30 із силою опускали на нього. І що було далі з конокрадами, неважко собі уявити.
Політичним «пеньком» для тих, хто допомагає нищити Україну має стати люстрація, яка унеможливить таким персонам в подальшому брати участь у політичному житті держави. Так само люстрація має чекати на тих, хто політично ґвалтує Україну, фальшуючи волю українців і допомагаючи підтасовувати волевиявлення народу.
Олігархія знищує український народ вже понад 20 років, змінивши у цій ролі комуністично-кремлівську систему, і тому антиолігархічна Реконкіста на сьогодні залишається єдиним шансом для українців. Як і колись в Іспанії, «донецьких маврів» необхідно витісняти на місцях і очищати від них окуповану територію. Необхідно робити це сьогодні, поки українці іще в більшості в Україні, і поки «маври» не взяли остаточно над українцями гору…
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Після тривалого періоду окупації в часи СРСР, який був чорним провалом в українській історії, олігархічна окупація України стала часами цілеспрямованого добивання не тільки національної ідентичності українців, а й формуванням напівколоніального статусу Української держави. Були утверджені неофеодальні порядки, а формування української політичної системи і громадянського суспільства замінено на імітацію розбудови державності.
Регіональні «маври» проникли усюди
Невдача у 2004 році антиолігархічного перевороту, який відомий в українській історії як Помаранчева революція, сталася не лише тому, що революцію очолила людина на ім’я Віктор Ющенко, який не міг боротися з олігархатом з тієї причини, що сам був понад 20 років частиною номенклатурної антиукраїнської системи, а ще й тому, що українці, як у часи гетьмана Богдана Хмельницького, знову зупинилися напівдорозі. І поява на трибуні Майдану в останні дні регіонала Миколи Азарова, який звідти невпевнено махав майданівцям ручкою, могла означати тільки одне: Ющенко пішов на компроміс із системою, а вона погодилась перетерпіти його президентство, оскільки чудово знала ділові і моральні якості цього політичного «лідера».
«Судний день» для українців, що настав із приходом до влади в лютому 2010 року Віктора Януковича, в 2012 році посилає українській нації потужний сигнал пробудження – адже економіка, попри офіційну статистику, «вмирає» буквально на очах, соціальна сфера розвалена, а мільярдні апетити ставлеників олігархії увесь час лише зростають і зростають.
Не можна сказати, що в Партії регіонів не розуміють, що справи у захопленій ними країні погані, і що не все так гарно, як про це віщують їхні ЗМІ-озвучувачі з екранів телебачення і в радіоефірі. Але імітація задекларованих «донецькими» псевдореформ набула такої інерції, що зупинитися добровільно вони нездатні.
За два роки окупації України «януковичами» регіональні «маври» проникли буквально усюди. Вони тримають місцеву владу за горло навіть у Західній Україні, яка навіть у часи Леоніда Кучми по суті мала свою автономію від режиму «дніпропетровських».
З іншого боку, Янукович потрібен олігархату лише до того часу, щоб провести всі непопулярні соціальні і економічні зміни і забрати на себе увесь негатив для електорату. Щось на кшталт «кабанчика», як говорили раніше досвідчені зеки про лохів, яких захоплювали із собою в захопливу подорож по тайзі під час втечі з зони.
Режим «януковичів» став для олігархів своєрідним політичним «кабанчиком», який дуже потрібен для того, щоб зменшити до мінімуму пенсії та страховки, пройти пік безробіття, розібратися із зовнішнім боргом і завершити приватизацію залишків колишнього державного майна. Після цього «куратори України», які від самого початку її незалежності в 1991 році воліють публічно не світитися, поставлять на чолі України нового керівника з якоїсь новоутвореної політичної сили з гучною назвою на кшталт «Партія народного ренесансу України», і «розбудова» держави плавно перейде вже в інше русло й розпочнеться новий її довгостроковий курс.
Усе це відбувається саме тому, що політична довірливість українців часом набуває просто таки патологічних форм і шкодить та перекриває подальшу історичну перспективу розвитку країни. Адже сьогодні, коли антиолігархічна революція на порозі України, її знову мають намір очолювати ставленики олігархів.
Українська Реконкіста
Чи існують в Україні альтернативні варіанти? І чи можлива в Україні антиолігархічна Реконкіста? Адже приклад боротьби іспанського народу із загарбниками-маврами свідчить, що навіть коли більшість твоєї країни окупована, завжди є шанси змінити цю ситуацію.
Цілком очевидно, що «олігархічні маври» – кілька десятків «сімей» і їхня політична, економічна та силова обслуга – становлять меншість в українському суспільстві. Олігархи при цьому можуть мати найрізноманітніше етнічне походження, але вони не ідентифікують себе із жодною нацією, можуть одночасно поклонятися кільком богам і за своєю космополітичною личиною приховують лише неприкрите бажання до безмежного збагачення та влади.
Однак після того, як вони силою привласнили собі практично всі наявні активи колишньої УРСР і розставили на ключових місцях скрізь своїх ставлеників, їм видається, що Олігархіна ними побудована остаточно і назавжди. Хоча час покаже, що вони помиляються і явно прорахувались.
Зрозуміло, що українська Реконкіста буде кардинально відрізнятися від іспанської, адже надворі ХХІ століття, методи і підходи мають бути зовсім іншими. Режим «януковичів» тому так боїться інтернету і соціальних мереж, що вони здатні координувати і об’єднувати дії народу на місцях, знайомити між собою однодумців, котрі за інших обставин ніколи б не мали шансів зістикуватися між собою.
Великим плюсом є і те, що хоча «донецькі» з усіх сил намагаються завозити лише своїх для керівної роботи в областях і районах, все одно вони не змогли повністю досягти бажаних результатів. А ті ставленики «януковичів», котрі потрапили на чужу територію, все одно не можуть синхронно перекрити всі сегменти влади на місцях.
Реконкіста відкриває перед українцями багато можливостей, і варто зазначити, що вже зараз багато регіоналів розчарувалися в своїх лідерах і тому зовсім не бажають розділяти разом із ними відповідальність за те, що коїться нині в Україні. Це і може стати головним ключем сучасної Реконкісти проти «донецьких маврів».
Адже репресивний режим «януковичів» сильний лише тоді, коли його бояться на місцях і тому виконують будь-яку вказівку, що надходить в області із окупованого ними Києва. Невиконання вказівок гарантувати «намальовану» цифру для Партії регіонів, яка б означала перемогу «донецьких» на парламентських виборах і продовження у часі їхнього правління, цілком здатне стати початком антиолігархічної Реконкісти українського народу.
Таким чином, очищення влади на місцях від тотального контролю «януковичів» спроможне створювати «території впливу без донецьких», адже режиму вдалося залякати значну частину українців, і тому контроль українського народу над місцевою владою має стати основним завданням Реконкісти.
Варто згадати про «звичаєве право»
Українцям також варто згадати і про «звичаєве право», яке століттями утримувало тих, хто збирався здійснювати злочини. Оскільки конокради, злодії чи ґвалтівники тоді чудово знали, що за законами «звичаєвого права» вони будуть невідворотно покарані.
Так, наприклад, за зґвалтування козаки рубали винного «на капусту», а на конокрадів чекав «пеньок», коли їх разів із 20 чи 30 із силою опускали на нього. І що було далі з конокрадами, неважко собі уявити.
Політичним «пеньком» для тих, хто допомагає нищити Україну має стати люстрація, яка унеможливить таким персонам в подальшому брати участь у політичному житті держави. Так само люстрація має чекати на тих, хто політично ґвалтує Україну, фальшуючи волю українців і допомагаючи підтасовувати волевиявлення народу.
Олігархія знищує український народ вже понад 20 років, змінивши у цій ролі комуністично-кремлівську систему, і тому антиолігархічна Реконкіста на сьогодні залишається єдиним шансом для українців. Як і колись в Іспанії, «донецьких маврів» необхідно витісняти на місцях і очищати від них окуповану територію. Необхідно робити це сьогодні, поки українці іще в більшості в Україні, і поки «маври» не взяли остаточно над українцями гору…
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода