Тетяна Метельова
Початок 2012 року, коли Україна прийматиме єврофутбол, позначився динамічними змінами у сфері поводження з тваринами. 25 січня громадськість вийшла під стіни Кабінету Міністрів, протестуючи проти жорстоких убивств безпритульних тварин у країні, що хоче називатися цивілізованою. Неординарність цієї події (адже подібних протестів було вже чимало) у)тому, що вперше була вона ініційована не захисниками тварин, а користувачами соціальної мережі Facebook, які жодного стосунку до зоозахисту не мають. Подія ця свідчить про дві речі: по-перше, у суспільній свідомості зміни таки відбуваються. І, по-друге, соціальні інтернет-мережі вже і в нас стають певною суспільною силою.
Наслідком несподіваного виступу, підтриманого, до речі, подібними багатотисячними акціями громадян ЄС під посольствами України в Німеччині, Польщі, Норвегії, інших країн Європи, була зустріч міністра екології Миколи Злочевського з її організаторами та підтримка ним усіх вимог протестувальників.
Самі ж вимоги були сформульовано лаконічно, центральне місце серед них посіла вельми конкретна: вивести зі складу Міжвідомчої робочої групи Кабінету Міністрів представників так званого «зоореалізму». І це не випадково.
Права тварин – не пуста забавка
Катаклізми минулого століття підштовхнули цивілізований світ до невблаганного висновку: гарантією права людини на достойне життя є визнання нею такого права за Іншим – будь-яким Іншим, не залежно не тільки від кольору шкіри, етнічної чи статевої належності, майнового чи соціального стану, а й від, так би мовити, належності родової, від того чи є той Інший представником роду людського, а чи бігає на чотирьох і махає хвостом. Адже чуже право на життя без страждання можна або поважати, або ні. І якщо нехтують правами Іншого в будь-якій ділянці суспільного життя, не слід дивуватися, коли й ви рано чи пізно потрапите до лав зневажених інших. Відтак Європа свідомо почала культивувати відповідальне ставлення до живих істот, ухвалюючи закони на їх захист.
Був і ще один аспект цієї ж проблеми – цілком прагматичний. Проведені дослідження показали, що вбивство безпритульних тварин – найменш ефективний і найбільш витратний метод регулювання їх чисельності. Країни, в яких він практикується як основний (посткомуністичні), результат мають протилежний меті: відповідно збільшенню чисельності об’єктів знищення, зростає й обсяг потрібних на це коштів. Отож вигідніше вкладати кошти у виховання відповідального ставлення до живих істот (через соціальну рекламу, відповідні дисципліни в навчальних закладах), у запровадження законодавчих механізмів забезпечення такого ставлення (обов’язкової реєстрації домашніх тварин та податкових важелів заохочення до неї, відповідальності за неконтрольоване розмноження тварин-компаньонів тощо), ніж продовжувати безперспективну й згубну своєю соціальною небезпечністю політику вбивства.
Україна важко долала тоталітарну спадщину жорстокості. Поки вітчизняні волонтери, за прикладом своїх європейських колег, виловлювали тварин, лікували й стерилізували власними силами й коштом, шукали їм господарів, а кого не вдавалося прилаштувати, випускали на місця вилову з позначками їхнього опікунського статусу, влада не припиняла вдаватися до звичного радянського «способу регулювання чисельності» – вбивства. Яке, за ухваленим у 2006 році законом «Про захист тварин від жорстокого поводження», уже не було легітимним. Однак широко практикувалося.
Тому сприяли певні вади самого закону – суперечність його норм, декларативність вимог і відсутність нормативного забезпечення його виконання. Заради усунення останньої обставини за наполяганням громадськості в листопаді 2008 року було створено Робочу групу, завданням якої було розроблення нормативно-правової бази для реалізації вимог закону. До її складу ввійшли представники не лише державних відомств, а й зоозахисних організацій країни. Щоправда, пропрацювала вона недовго – до квітня 2009 року, відтоді її не скликали. Європою ж, із наближенням Євро-2012, котилися хвилі обурення українськими засобами підготовки до нього – масовими вбивствами собак і котів.
Після численних звернень єврогромадськості до уряду України, після візитів наприкінці 2011 року принцеси Гогенцоллерн та австрійської делегації, що гостро підняли цю проблему перед українською владою, роботу групи при Мінекології було відновлено. Однак склад її істотно було змінено: до неї введено членів зареєстрованої в Росії і не легалізованої в Україні організації «зоореалістів».
«Зоореалісти» і просто вбивці
«Зоореалізм» – явище, що виникло на теренах Росії, України та Білорусі буквально в останні два роки. Торік навесні в Росії було проведено перший з’їзд його представників, що проголосив видатне своєю мальтузіансько-макіавеллівською простотою кредо: оскільки безпритульним тваринам на вулицях жити небезпечно, вони страждають від голоду, холоду й хвороб, їх треба позбавити цих страждань. І задля того… вбити. А й справді: хто не живе, той і не страждає.
Одночасно з ідеологією вбивства «з гуманних міркувань» в тих же країнах виникає і суголосна йому практика, що отримала назву «догхантерства». Догхантери, або вбивці собак (насправді ж не лише собак, а й котів, птахів тощо), теж апелюють до «гуманних» міркувань – щоправда, дещо іншого ґатунку: вони проголошують себе чистильниками суспільства від «біологічного сміття» – так вони іменують тварин.
Одночасне виникнення феноменів догхантерства й зоореалізму, їхні зв’язки з далеко не бідними виробниками засобів знищення тварин, керування обома видами вбивць-«гуманістів» з-за кордону, а особливо та обставина, що деякі з цих діячів мають чималий досвід роботи у радянських (і, не виключено, російських) спецслужбах, вселяють відчутну тривогу. Однак особливим показником уже по-справжньому небезпечних новацій у суспільному житті стала поява цих моральних збоченців серед тих, хто був закликаний до законодавчого забезпечення цілком протилежної мети – ствердження відповідального й гуманного – вже без лапок – ставлення людини до живого світу загалом і тварин-компаньонів, що супроводжують людину вже тисячі років, зокрема.
Оприлюднення факту «закликання» винятково малочисельних (в Україні їх набирається з десяток осіб) теоретиків «гуманного геноциду», а серед них і пана О. Колесника, гендиректора фірми «Кріт», що виробляє засоби вилову й знищення тварин (у тому числі пресловуті пересувні крематорії), до роботи над змінами законодавчої бази України й викликало до життя першу в Україні по-справжньому громадську акцію. Видається, небезпечність прецеденту стала очевидною, адже поширення «відпрацьованого на собаках» сценарію «гуманного розв’язання проблем» в інші ділянки суспільного життя не є вже такою фантастичною справою: від практики оголошення біологічним сміттям решти «інших», скажімо, безпритульних людей чи іноземців, осіб кавказької національності чи нетрадиційної орієнтації, до висунення «гуманної альтернативи цивілізованих форм їх захисту», що мала б очевидні ознаки дискримінації «задля спасіння», а затим – і до унормування цієї практики в законодавстві.
Отож несподівано приємно, що міністерство почуло голос громадян і на сьогодні маємо позитивні зміни: зі складу Робочої групи «зоореалістів» усунено. Запевнили громадськість і в тому, що інформаційний ресурс «догхантерів», на якому йде пропаганда жорстокості й убивств (аж до надання рецептів знищення людей) буде заблоковано, а самі порушники українського законодавства притягнуті до відповідальності. На реалізацією і цієї обіцянки поки що чекаємо.
Тетяна Метельова – кандидат філософських наук, доцент; старший
науковий співробітник Інституту всесвітньої історії Національної
академії наук України; президент ГО «Інститут сучасних проблем
України».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Наслідком несподіваного виступу, підтриманого, до речі, подібними багатотисячними акціями громадян ЄС під посольствами України в Німеччині, Польщі, Норвегії, інших країн Європи, була зустріч міністра екології Миколи Злочевського з її організаторами та підтримка ним усіх вимог протестувальників.
Самі ж вимоги були сформульовано лаконічно, центральне місце серед них посіла вельми конкретна: вивести зі складу Міжвідомчої робочої групи Кабінету Міністрів представників так званого «зоореалізму». І це не випадково.
Права тварин – не пуста забавка
Катаклізми минулого століття підштовхнули цивілізований світ до невблаганного висновку: гарантією права людини на достойне життя є визнання нею такого права за Іншим – будь-яким Іншим, не залежно не тільки від кольору шкіри, етнічної чи статевої належності, майнового чи соціального стану, а й від, так би мовити, належності родової, від того чи є той Інший представником роду людського, а чи бігає на чотирьох і махає хвостом. Адже чуже право на життя без страждання можна або поважати, або ні. І якщо нехтують правами Іншого в будь-якій ділянці суспільного життя, не слід дивуватися, коли й ви рано чи пізно потрапите до лав зневажених інших. Відтак Європа свідомо почала культивувати відповідальне ставлення до живих істот, ухвалюючи закони на їх захист.
Був і ще один аспект цієї ж проблеми – цілком прагматичний. Проведені дослідження показали, що вбивство безпритульних тварин – найменш ефективний і найбільш витратний метод регулювання їх чисельності. Країни, в яких він практикується як основний (посткомуністичні), результат мають протилежний меті: відповідно збільшенню чисельності об’єктів знищення, зростає й обсяг потрібних на це коштів. Отож вигідніше вкладати кошти у виховання відповідального ставлення до живих істот (через соціальну рекламу, відповідні дисципліни в навчальних закладах), у запровадження законодавчих механізмів забезпечення такого ставлення (обов’язкової реєстрації домашніх тварин та податкових важелів заохочення до неї, відповідальності за неконтрольоване розмноження тварин-компаньонів тощо), ніж продовжувати безперспективну й згубну своєю соціальною небезпечністю політику вбивства.
Україна важко долала тоталітарну спадщину жорстокості. Поки вітчизняні волонтери, за прикладом своїх європейських колег, виловлювали тварин, лікували й стерилізували власними силами й коштом, шукали їм господарів, а кого не вдавалося прилаштувати, випускали на місця вилову з позначками їхнього опікунського статусу, влада не припиняла вдаватися до звичного радянського «способу регулювання чисельності» – вбивства. Яке, за ухваленим у 2006 році законом «Про захист тварин від жорстокого поводження», уже не було легітимним. Однак широко практикувалося.
Тому сприяли певні вади самого закону – суперечність його норм, декларативність вимог і відсутність нормативного забезпечення його виконання. Заради усунення останньої обставини за наполяганням громадськості в листопаді 2008 року було створено Робочу групу, завданням якої було розроблення нормативно-правової бази для реалізації вимог закону. До її складу ввійшли представники не лише державних відомств, а й зоозахисних організацій країни. Щоправда, пропрацювала вона недовго – до квітня 2009 року, відтоді її не скликали. Європою ж, із наближенням Євро-2012, котилися хвилі обурення українськими засобами підготовки до нього – масовими вбивствами собак і котів.
Після численних звернень єврогромадськості до уряду України, після візитів наприкінці 2011 року принцеси Гогенцоллерн та австрійської делегації, що гостро підняли цю проблему перед українською владою, роботу групи при Мінекології було відновлено. Однак склад її істотно було змінено: до неї введено членів зареєстрованої в Росії і не легалізованої в Україні організації «зоореалістів».
«Зоореалісти» і просто вбивці
«Зоореалізм» – явище, що виникло на теренах Росії, України та Білорусі буквально в останні два роки. Торік навесні в Росії було проведено перший з’їзд його представників, що проголосив видатне своєю мальтузіансько-макіавеллівською простотою кредо: оскільки безпритульним тваринам на вулицях жити небезпечно, вони страждають від голоду, холоду й хвороб, їх треба позбавити цих страждань. І задля того… вбити. А й справді: хто не живе, той і не страждає.
Одночасно з ідеологією вбивства «з гуманних міркувань» в тих же країнах виникає і суголосна йому практика, що отримала назву «догхантерства». Догхантери, або вбивці собак (насправді ж не лише собак, а й котів, птахів тощо), теж апелюють до «гуманних» міркувань – щоправда, дещо іншого ґатунку: вони проголошують себе чистильниками суспільства від «біологічного сміття» – так вони іменують тварин.
Одночасне виникнення феноменів догхантерства й зоореалізму, їхні зв’язки з далеко не бідними виробниками засобів знищення тварин, керування обома видами вбивць-«гуманістів» з-за кордону, а особливо та обставина, що деякі з цих діячів мають чималий досвід роботи у радянських (і, не виключено, російських) спецслужбах, вселяють відчутну тривогу. Однак особливим показником уже по-справжньому небезпечних новацій у суспільному житті стала поява цих моральних збоченців серед тих, хто був закликаний до законодавчого забезпечення цілком протилежної мети – ствердження відповідального й гуманного – вже без лапок – ставлення людини до живого світу загалом і тварин-компаньонів, що супроводжують людину вже тисячі років, зокрема.
Оприлюднення факту «закликання» винятково малочисельних (в Україні їх набирається з десяток осіб) теоретиків «гуманного геноциду», а серед них і пана О. Колесника, гендиректора фірми «Кріт», що виробляє засоби вилову й знищення тварин (у тому числі пресловуті пересувні крематорії), до роботи над змінами законодавчої бази України й викликало до життя першу в Україні по-справжньому громадську акцію. Видається, небезпечність прецеденту стала очевидною, адже поширення «відпрацьованого на собаках» сценарію «гуманного розв’язання проблем» в інші ділянки суспільного життя не є вже такою фантастичною справою: від практики оголошення біологічним сміттям решти «інших», скажімо, безпритульних людей чи іноземців, осіб кавказької національності чи нетрадиційної орієнтації, до висунення «гуманної альтернативи цивілізованих форм їх захисту», що мала б очевидні ознаки дискримінації «задля спасіння», а затим – і до унормування цієї практики в законодавстві.
Отож несподівано приємно, що міністерство почуло голос громадян і на сьогодні маємо позитивні зміни: зі складу Робочої групи «зоореалістів» усунено. Запевнили громадськість і в тому, що інформаційний ресурс «догхантерів», на якому йде пропаганда жорстокості й убивств (аж до надання рецептів знищення людей) буде заблоковано, а самі порушники українського законодавства притягнуті до відповідальності. На реалізацією і цієї обіцянки поки що чекаємо.
Тетяна Метельова – кандидат філософських наук, доцент; старший
науковий співробітник Інституту всесвітньої історії Національної
академії наук України; президент ГО «Інститут сучасних проблем
України».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода