Київ – У колись респектабельному харківському видавництві «Фоліо» в останні роки відмовилась друкуватися ціла низка українських письменників. Натомість це видавництво тепер охоче випускає у світ твори Фіделя Кастро, Дмитра Табачника (цих зайвий раз представляти не треба) та Данила Яневського (того самого, що полюбляє заявляти, начебто Україну вигадав у 1917 році німецький генерал Гофман). А наприкінці 2011 року «Фоліо» залучило до цієї компанії директора Української філії Інституту країн СНД Владіміра Корнілова, надрукувавши вельми об’ємну його книгу «Донецко-Криворожская республика. Расстрелянная мечта».
Книга видана з претензією на науковість: тисячі посилань на мемуари, на праці знаних істориків, на архівні документи. Одне слово, плід тяжкої праці автора. Втім, якщо згадати, що шефом Корнілова у Москві є один із головних «фахівців» з українського питання Константін Затулін (якому обіймати цю посаду зовсім не заважає незнання української мови), а вже в другому абзаці передмови автор книги висловлює першочергову вдячність Алєксандру Чалєнку (котрий пишається дідом-НКВДистом і не зве Україну інакше, ніж «Малоросією»), та Олесю Бузині (котрого Іван Дзюба ще 15 років тому піймав на плагіаті з чорносотенної преси часів Російської імперії), то згадана претензія стає більш ніж сумнівною. Зрештою, свого часу писання доктора Геббельса чи «народного академіка» Лисенка теж претендували на останнє слово науки, але чи мали вони на це дійсні підстави?
Але все ж книга варта уваги. Передусім тому, що Владімір Корнілов не збагнув, а що ж він насправді написав на основі цілої купи документів та мемуарів. Поза бажанням автора перед нами постають яскраві сторінки діяльності російських імперських колонізаторів на українських теренах – колонізаторів, у ставленні яких до України їхнє політичне забарвлення – «біле» чи «червоне» – відігравало другорядну, якщо не третьорядну роль. Власне, і книга «Донецко-Криворожская республіка» написана з позиції «білої людини», яка зверхньо ставить на місце «дикунів-тубільців», хоча інколи згодна поблажливо поляскати їх по щоках, коли вони як вірні, хоча й тупуваті служники діють в інтересах «великої Росії».
Самовикриття адепта великоруського колоніалізму
Коли читаєш книгу Корнілова, то повсякчас дивуєшся тій, м’яко кажучи, прямолінійності, з якою її автор проводить свої ідеї, нехтуючи фактами й елементарною логікою. Йде мова про підприємців півдня Російської імперії і згадується родина Алчевських (яку не можна не згадати, враховуючи її роль у розвитку Донбасу) – проте ігнорується активна участь цієї родини в українському русі. Йдеться про Харків кінця ХІХ – початку ХХ століття – і «за бортом» залишається його роль як осердя українського політичного руху, діяльності Братства Тарасівців і Революційної української партії. Говориться про настрої населення Катеринославщини та Харківщини у 1917 році – й ігнорується поразка там більшовиків на виборах до Всеросійських установчих зборів (я вже не кажу про те, що Катеринославщина, яка, за Корніловим, була у своїй масі байдужою до всього українського, дала на цих виборах більшість представникам українських партій – соціалістам-революціонерам і соціал-демократам). І так далі, і таке інше.
Доходить до анекдоту: Корнілов наполягає на тому, що Донецько-Криворізька республіка була створена не за національним принципом, а за господарсько-економічним, – і сам зве цю республіку «забытой страной». Агов, де це у світі існують країни, які формуються за господарчим принципом?
А водночас книга наочно показує, що Донецько-Криворізьку республіку створили узурпатори й колонізатори, які мали за собою грубу збройну силу, але не підтримку більшості населення. Власне, резолюція про створення ДКР була підтримана самочинним з’їздом кількох десятків совєтів голосами більшовиків, до яких приєдналися два «незалежних» депутати – інші партійні депутації пішли геть на знак протесту проти більшовицької сваволі, що змушений визнати Корнілов. Ну, а те, про що він говорить із гордістю – що, мовляв, влада ДКР не займалася тотальною націоналізацією промисловості й співпрацювала з «буржуями» – то це зайвий раз доводить, що цій владі капіталісти-неукраїнці (а такими були майже всі місцеві промисловці та латифундисти) були значно ближчими, ніж навіть більшовики-українці.
І взагалі: краще б Корнілов не наводив у книзі прізвищ членів уряду ДКР та текстів урядових документів. Бо уже з цього зрозуміло, що та влада була чужорідною для цих регіонів. Скажімо, 1897 року Харківська губернія мала переважання україномовного населення в усіх повітах, включно із самим Харковом (до 97% у Валківському і 95% у Лебединському). А ще ж було чимало зрусифікованих «хохлів». У Катеринославській губернії того ж року україномовні українці становили абсолютну більшість в усіх повітах, крім Маріупольського (46%); другим за чисельністю етносом там були греки (19%). Ясна річ, станом на 1917 рік процеси русифікації, запроваджені імперською державою, зайшли далі, ніж 1897 року, а на додачу на Донбас приїхало певне число заробітчан із центральної Росії (серед яких був і молодий слюсар Микита Хрущов). Але все ж територія ДКР залишалася етнічно українською, і тільки в деяких повітах і містах українці становили не абсолютну, а відносну більшість. Натомість серед урядовців ДКР подибуємо тільки одне українське прізвище – Семен Васильченко – з двох десятків. А глава цього уряду Артем (Сергєєв) і ціла низка інших наркомів узагалі народилися поза межами України (як, до речі, і сам Владімір Корнілов). То чи не слід відтак вважати ДКР типовою (хоча й під червоним прапором) державою «цивілізованих» поселенців на землях «дикунів-тубільців»?
Що ж було насправді на півдні та сході України?
До 400 вагонів цукру щодня відправляла влада ДКР до Москви й Петрограда. А скільки вугілля, металу, зерна… Власне, колоніальний визиск української землі та української людності був однією з головних цілей утворення ДКР. Іншою ціллю стала спроба створення «буферної квазідержави», на яку б не поширювалася дія міжнародних угод, підписаних урядом Української Народної Республіки. Справа в тому, що більшовики, створивши у Харкові так званий «народний секретаріат», спробували було відправити на мирні переговори у Бресті делегацію, яка претендувала на представництво від УНР.
У протоколі пленарного засідання переговорів від 30 січня 1918 року зафіксовано, що нарком закордонних справ Росії Лев Троцький спершу інформує про прибуття двох «правильних» представників УНР (один із котрих зветься Шахрай, а другий – Медвєдєв), а потім, ведучи мову про боротьбу більшовиків із Центральною Радою, наголошує: «Питання про те, яка з двох українських організацій буде мати остаточне й безсумнівне право говорити від імені Української Народної Республіки, вирішиться практичним результатом боротьби цих організацій». Але Німеччина та Австро-Угорщина не повелися на цю демагогію, знаючи, що за «народним секретаріатом» стоять російські більшовицькі загони. І тоді була створена ДКР.
Отож за хронологією, наведеною самим Владіміром Корніловим, події розвивалися так: спершу Німеччина та Австро-Угорщина підписують мирну угоду з УНР, відкинувши претензії більшовиків представляти цю державу, а потім уже проголошується ДКР, яка, мовляв, не має нічого спільного з Україною. Але німецькі та австрійські війська, які рушили за запрошенням уряду УНР визволяти країну від більшовиків, на це не зважили. 18 березня більшовицький уряд Росії заявив протест з приводу того, що німецьке військо начебто вийшло за межі України, вступивши на територію ДКР. Цей протест, ясна річ, був проігнорований, і тоді більшовики негайно дали задній хід: 19 березня ІІ всеукраїнському з’їзді совєтів у Катеринославі було ухвалене рішення про входження ДКР до складу України на правах автономії.
Далі уряд ДКР під тиском німецьких та українських військ тікав, аж поки не опинився на власне російських землях і не саморозпустився. Втім, його намагалися відновити кілька разів, але Ленін, Троцький та Сталін, які значно краще за провінційних політичних маргіналів, котрими були творці ДКР, розуміли значення українського питання, завадили цьому, і 17 лютого 1919 року ДКР була остаточно ліквідована. Не останню роль у цьому зіграло те, що навіть нетривалого існування української адміністрації на донецьких теренах вистачило, щоб тисячі зрусифікованих шахтарів – як-от Володимир Сосюра, – добровільно пішли до армії УНР. Тому лідери більшовиків з прагматичних міркувань вдарили по руках найбільш ревних колонізаторів і великоруських шовіністів у своїх лавах. Але у цієї публіки, як бачимо, знайшлися ідейні нащадки, які сьогодні розводяться про «розстріляну мрію» – тоталітарну й колонізаторську Донецько-Криворізьку республіку…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Книга видана з претензією на науковість: тисячі посилань на мемуари, на праці знаних істориків, на архівні документи. Одне слово, плід тяжкої праці автора. Втім, якщо згадати, що шефом Корнілова у Москві є один із головних «фахівців» з українського питання Константін Затулін (якому обіймати цю посаду зовсім не заважає незнання української мови), а вже в другому абзаці передмови автор книги висловлює першочергову вдячність Алєксандру Чалєнку (котрий пишається дідом-НКВДистом і не зве Україну інакше, ніж «Малоросією»), та Олесю Бузині (котрого Іван Дзюба ще 15 років тому піймав на плагіаті з чорносотенної преси часів Російської імперії), то згадана претензія стає більш ніж сумнівною. Зрештою, свого часу писання доктора Геббельса чи «народного академіка» Лисенка теж претендували на останнє слово науки, але чи мали вони на це дійсні підстави?
Але все ж книга варта уваги. Передусім тому, що Владімір Корнілов не збагнув, а що ж він насправді написав на основі цілої купи документів та мемуарів. Поза бажанням автора перед нами постають яскраві сторінки діяльності російських імперських колонізаторів на українських теренах – колонізаторів, у ставленні яких до України їхнє політичне забарвлення – «біле» чи «червоне» – відігравало другорядну, якщо не третьорядну роль. Власне, і книга «Донецко-Криворожская республіка» написана з позиції «білої людини», яка зверхньо ставить на місце «дикунів-тубільців», хоча інколи згодна поблажливо поляскати їх по щоках, коли вони як вірні, хоча й тупуваті служники діють в інтересах «великої Росії».
Самовикриття адепта великоруського колоніалізму
Коли читаєш книгу Корнілова, то повсякчас дивуєшся тій, м’яко кажучи, прямолінійності, з якою її автор проводить свої ідеї, нехтуючи фактами й елементарною логікою. Йде мова про підприємців півдня Російської імперії і згадується родина Алчевських (яку не можна не згадати, враховуючи її роль у розвитку Донбасу) – проте ігнорується активна участь цієї родини в українському русі. Йдеться про Харків кінця ХІХ – початку ХХ століття – і «за бортом» залишається його роль як осердя українського політичного руху, діяльності Братства Тарасівців і Революційної української партії. Говориться про настрої населення Катеринославщини та Харківщини у 1917 році – й ігнорується поразка там більшовиків на виборах до Всеросійських установчих зборів (я вже не кажу про те, що Катеринославщина, яка, за Корніловим, була у своїй масі байдужою до всього українського, дала на цих виборах більшість представникам українських партій – соціалістам-революціонерам і соціал-демократам). І так далі, і таке інше.
Доходить до анекдоту: Корнілов наполягає на тому, що Донецько-Криворізька республіка була створена не за національним принципом, а за господарсько-економічним, – і сам зве цю республіку «забытой страной». Агов, де це у світі існують країни, які формуються за господарчим принципом?
А водночас книга наочно показує, що Донецько-Криворізьку республіку створили узурпатори й колонізатори, які мали за собою грубу збройну силу, але не підтримку більшості населення. Власне, резолюція про створення ДКР була підтримана самочинним з’їздом кількох десятків совєтів голосами більшовиків, до яких приєдналися два «незалежних» депутати – інші партійні депутації пішли геть на знак протесту проти більшовицької сваволі, що змушений визнати Корнілов. Ну, а те, про що він говорить із гордістю – що, мовляв, влада ДКР не займалася тотальною націоналізацією промисловості й співпрацювала з «буржуями» – то це зайвий раз доводить, що цій владі капіталісти-неукраїнці (а такими були майже всі місцеві промисловці та латифундисти) були значно ближчими, ніж навіть більшовики-українці.
І взагалі: краще б Корнілов не наводив у книзі прізвищ членів уряду ДКР та текстів урядових документів. Бо уже з цього зрозуміло, що та влада була чужорідною для цих регіонів. Скажімо, 1897 року Харківська губернія мала переважання україномовного населення в усіх повітах, включно із самим Харковом (до 97% у Валківському і 95% у Лебединському). А ще ж було чимало зрусифікованих «хохлів». У Катеринославській губернії того ж року україномовні українці становили абсолютну більшість в усіх повітах, крім Маріупольського (46%); другим за чисельністю етносом там були греки (19%). Ясна річ, станом на 1917 рік процеси русифікації, запроваджені імперською державою, зайшли далі, ніж 1897 року, а на додачу на Донбас приїхало певне число заробітчан із центральної Росії (серед яких був і молодий слюсар Микита Хрущов). Але все ж територія ДКР залишалася етнічно українською, і тільки в деяких повітах і містах українці становили не абсолютну, а відносну більшість. Натомість серед урядовців ДКР подибуємо тільки одне українське прізвище – Семен Васильченко – з двох десятків. А глава цього уряду Артем (Сергєєв) і ціла низка інших наркомів узагалі народилися поза межами України (як, до речі, і сам Владімір Корнілов). То чи не слід відтак вважати ДКР типовою (хоча й під червоним прапором) державою «цивілізованих» поселенців на землях «дикунів-тубільців»?
Що ж було насправді на півдні та сході України?
До 400 вагонів цукру щодня відправляла влада ДКР до Москви й Петрограда. А скільки вугілля, металу, зерна… Власне, колоніальний визиск української землі та української людності був однією з головних цілей утворення ДКР. Іншою ціллю стала спроба створення «буферної квазідержави», на яку б не поширювалася дія міжнародних угод, підписаних урядом Української Народної Республіки. Справа в тому, що більшовики, створивши у Харкові так званий «народний секретаріат», спробували було відправити на мирні переговори у Бресті делегацію, яка претендувала на представництво від УНР.
У протоколі пленарного засідання переговорів від 30 січня 1918 року зафіксовано, що нарком закордонних справ Росії Лев Троцький спершу інформує про прибуття двох «правильних» представників УНР (один із котрих зветься Шахрай, а другий – Медвєдєв), а потім, ведучи мову про боротьбу більшовиків із Центральною Радою, наголошує: «Питання про те, яка з двох українських організацій буде мати остаточне й безсумнівне право говорити від імені Української Народної Республіки, вирішиться практичним результатом боротьби цих організацій». Але Німеччина та Австро-Угорщина не повелися на цю демагогію, знаючи, що за «народним секретаріатом» стоять російські більшовицькі загони. І тоді була створена ДКР.
Отож за хронологією, наведеною самим Владіміром Корніловим, події розвивалися так: спершу Німеччина та Австро-Угорщина підписують мирну угоду з УНР, відкинувши претензії більшовиків представляти цю державу, а потім уже проголошується ДКР, яка, мовляв, не має нічого спільного з Україною. Але німецькі та австрійські війська, які рушили за запрошенням уряду УНР визволяти країну від більшовиків, на це не зважили. 18 березня більшовицький уряд Росії заявив протест з приводу того, що німецьке військо начебто вийшло за межі України, вступивши на територію ДКР. Цей протест, ясна річ, був проігнорований, і тоді більшовики негайно дали задній хід: 19 березня ІІ всеукраїнському з’їзді совєтів у Катеринославі було ухвалене рішення про входження ДКР до складу України на правах автономії.
Далі уряд ДКР під тиском німецьких та українських військ тікав, аж поки не опинився на власне російських землях і не саморозпустився. Втім, його намагалися відновити кілька разів, але Ленін, Троцький та Сталін, які значно краще за провінційних політичних маргіналів, котрими були творці ДКР, розуміли значення українського питання, завадили цьому, і 17 лютого 1919 року ДКР була остаточно ліквідована. Не останню роль у цьому зіграло те, що навіть нетривалого існування української адміністрації на донецьких теренах вистачило, щоб тисячі зрусифікованих шахтарів – як-от Володимир Сосюра, – добровільно пішли до армії УНР. Тому лідери більшовиків з прагматичних міркувань вдарили по руках найбільш ревних колонізаторів і великоруських шовіністів у своїх лавах. Але у цієї публіки, як бачимо, знайшлися ідейні нащадки, які сьогодні розводяться про «розстріляну мрію» – тоталітарну й колонізаторську Донецько-Криворізьку республіку…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода