Київ – Згортання свободи слова та випадки цензури в Україні, напади на журналістів та відмова чиновників виконувати закони щодо доступу до публічної інформації – ці випадки обговорюють європейські політики та журналісти. На засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи 26 січня має розглядатися ситуація з розвитком демократії в Україні та проблеми свободи слова. Україна ж вустами своїх очільників обіцяє поліпшити ситуацію відповідно до європейських стандартів. А українські ЗМІ здебільшого зберігають мовчання, ніби нічого і не трапилось. Чому це так? Експерт ОБСЄ та Асоціації європейських журналістів Вільям Горслі висловив Радіо Свобода свою думку.
– В ідеалі Україні потрібен закон, який захищав би право кожного журналіста на об’єктивне висвітлення подій і який захищав би і незалежність того видання, в якому працює журналіст, від економічного, юридичного чи політичного тиску. Також треба створити належні умови для діяльності незалежних ЗМІ: вільно перебувати у парламенті або висвітлювати роботу президентської адміністрації; їздити по країні і писати про життя у провінції тощо. Без сумніву, професійна праця журналіста повинна бути у пошані і гідно оплачуватись…
Одним словом, має бути специфічна мережа для підтримки журналістської праці: законодавство – політична та економічна складові – суспільство. На жаль, нічого цього я особисто в Україні не бачу. Так само, на жаль, умов для об’єктивного висвітлення дійсності у журналістів здебільшого немає, навіть просто звичайні технічні умови іноді відсутні. Я бачив фотографії, зроблені в невеличкому містечку поблизу Києва одним з моїх німецьких колег: кімната, де сидять троє журналістів, дуже маленька, на столах стоять один старий комп’ютер і, сказав би, стародавня друкарська машинка. За словами німецького журналіста, ці журналісти працюють у провінційній газеті, яку утримує місцева влада. Але бюджету вистачає хіба що на оплату зарплат та на комунальні платежі редакції.
– У чому найбільші українські проблеми з цього огляду?
– Мені відомо, що і ПАРЄ, і Європейська комісія регулярно підкреслюють: свобода слова здебільшого обмежена уподобаннями або політичними чи економічними інтересами власників ЗМІ, або ж її обмежено відповідно до тих «неписаних правил», за якими збудоване інформаційне поле України.
У Великобританії, де я живу і працюю, існують свої правила співпраці між, наприклад, політиками та журналістами. Так, політики не втручаються у діяльність медіа, а якщо не згодні з інформацією, яку ЗМІ оприлюднили щодо них або їхньої родини, – вони ідуть до суду. І це вже справа суду – з’ясувати, чи має право журналіст (або ж видання) написати ту чи іншу інформацію про того чи іншого політика або бізнесмена. Такі наші, європейські, і виписані у законодавстві, і, так би мовити, «неписані» правила.
– А в Україні такі правила спрацьовують?
– Щодо України, то це корумпована держава. Так, парламент ухвалив закон про доступ до публічної інформації, але політики та чиновники ревно охороняють своє життя від журналістів. Я розумію: у корумпованій державі подібні до британських судові процеси навряд чи будуть на користь журналіста або видання. У країнах СНД виграє той, хто має силу і владу, а не той, за ким правда, і це доволі часто трапляється. І про це пишуть ЗМІ в Європі.
До того ж досі тривають розслідування убивства українських журналістів Гонгадзе та Кліментьєва, поки що – без результату. А на формування незалежних ЗМІ, на формування журналіста-професіонала це впливає негативно. Злякана людина навряд чи буде боротись за незалежність та об’єктивність ЗМІ.
– Якими Ви побачили українських журналістів під час візиту до Києва?
– Я був у Києві дуже короткий час, але відчув у молодих журналістів зацікавленість, натхнення і бажання працювати. Інша річ, що багато хто з молодого покоління журналістів відразу хоче стати «зіркою» ефіру або екрану. Але ця «зоряна хвороба» насправді має глобальний характер.
Друге, що мене вразило у Києві, – це відсутність співпраці між тими, хто виробляє інформаційний продукт, і тими, хто ним користується. Також немає порозуміння між тими, хто перебуває при владі, та самими журналістами, оскільки перші вимагають від других позитиву про свою діяльність. І багато хто з журналістів це, пробачте на слові, «ковтає»!
Подібне я бачив лише у Білорусі, де також відсутня традиція незалежних ЗМІ. Що з цим робити? Не боятись і втілювати демократичні принципи журналістики; утворювати інформаційний ланцюг між Україною та Заходом.
Має бути специфічна мережа для підтримки журналістської праці: законодавство – політична та економічна складові – суспільство. На жаль, нічого цього я в Україні не бачу
– В ідеалі Україні потрібен закон, який захищав би право кожного журналіста на об’єктивне висвітлення подій і який захищав би і незалежність того видання, в якому працює журналіст, від економічного, юридичного чи політичного тиску. Також треба створити належні умови для діяльності незалежних ЗМІ: вільно перебувати у парламенті або висвітлювати роботу президентської адміністрації; їздити по країні і писати про життя у провінції тощо. Без сумніву, професійна праця журналіста повинна бути у пошані і гідно оплачуватись…
Одним словом, має бути специфічна мережа для підтримки журналістської праці: законодавство – політична та економічна складові – суспільство. На жаль, нічого цього я особисто в Україні не бачу. Так само, на жаль, умов для об’єктивного висвітлення дійсності у журналістів здебільшого немає, навіть просто звичайні технічні умови іноді відсутні. Я бачив фотографії, зроблені в невеличкому містечку поблизу Києва одним з моїх німецьких колег: кімната, де сидять троє журналістів, дуже маленька, на столах стоять один старий комп’ютер і, сказав би, стародавня друкарська машинка. За словами німецького журналіста, ці журналісти працюють у провінційній газеті, яку утримує місцева влада. Але бюджету вистачає хіба що на оплату зарплат та на комунальні платежі редакції.
– У чому найбільші українські проблеми з цього огляду?
– Мені відомо, що і ПАРЄ, і Європейська комісія регулярно підкреслюють: свобода слова здебільшого обмежена уподобаннями або політичними чи економічними інтересами власників ЗМІ, або ж її обмежено відповідно до тих «неписаних правил», за якими збудоване інформаційне поле України.
У Великобританії, де я живу і працюю, існують свої правила співпраці між, наприклад, політиками та журналістами. Так, політики не втручаються у діяльність медіа, а якщо не згодні з інформацією, яку ЗМІ оприлюднили щодо них або їхньої родини, – вони ідуть до суду. І це вже справа суду – з’ясувати, чи має право журналіст (або ж видання) написати ту чи іншу інформацію про того чи іншого політика або бізнесмена. Такі наші, європейські, і виписані у законодавстві, і, так би мовити, «неписані» правила.
– А в Україні такі правила спрацьовують?
Щодо України, то це корумпована держава. Політики та чиновники ревно охороняють своє життя від журналістів
Злякана людина навряд чи буде боротись за незалежність та об’єктивність ЗМІ
До того ж досі тривають розслідування убивства українських журналістів Гонгадзе та Кліментьєва, поки що – без результату. А на формування незалежних ЗМІ, на формування журналіста-професіонала це впливає негативно. Злякана людина навряд чи буде боротись за незалежність та об’єктивність ЗМІ.
– Якими Ви побачили українських журналістів під час візиту до Києва?
– Я був у Києві дуже короткий час, але відчув у молодих журналістів зацікавленість, натхнення і бажання працювати. Інша річ, що багато хто з молодого покоління журналістів відразу хоче стати «зіркою» ефіру або екрану. Але ця «зоряна хвороба» насправді має глобальний характер.
Друге, що мене вразило у Києві, – це відсутність співпраці між тими, хто виробляє інформаційний продукт, і тими, хто ним користується. Також немає порозуміння між тими, хто перебуває при владі, та самими журналістами, оскільки перші вимагають від других позитиву про свою діяльність. І багато хто з журналістів це, пробачте на слові, «ковтає»!
Подібне я бачив лише у Білорусі, де також відсутня традиція незалежних ЗМІ. Що з цим робити? Не боятись і втілювати демократичні принципи журналістики; утворювати інформаційний ланцюг між Україною та Заходом.