Львів – Вікторія Лук’янець – відома у світі оперна співачка з вишуканим сопрано, а ще дуже мила і цікава у спілкуванні людина, романтична і закохана в оперу і життя. 17 років киянка Вікторія Лук’янець живе в Австрії і виступає на славетній сцені Віденської опери. Примадонна співала на одній сцені з Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Хосе Каррерасом.
Попри щільні гастролі світом, Вікторія Лук’янець знаходить можливість подарувати свій спів і українцям. Кілька років співачка співпрацює з львівською піаністкою Маріанною Гумецькою. І днями дві талановиті українки, яких знає світ, подарували львів’янам різдвяний концерт.
Про Різдво поза рідною домівкою, про духовність і життєві цінності – розмова з оперною співачкою Вікторією Лук’янець і піаністкою Маріанною Гумецькою.
– Ми зустрічаємося у час Різдва, таїнства і дива. Як Ви, Вікторіє, святкуєте Різдво? Уже 17 років Ви мешкаєте у Відні. Чи підтримуєте українські традиції?
Вікторія Лук’янець: Усе дуже природньо. Ми двічі святкуємо Різдво, Великдень, Новий рік, Святого Миколая. Тому що росла моя дитина і, коли ми поїхали, їй було 5 років. Дитя чекало на подарунок на католицьке Різдво і на українське, на Святого Миколая австрійського і на Святого Миколая українського. Тому вирішили, що святкуємо, як уся Австрія, і водночас бережемо своє українське православне.
Цього року для мене і Маріанни Різдво розпочалося 25 грудня у Львові концертом. Увесь період від 25 грудня і до старого Нового року я називаю різдвяними святами. Це щось єдине, магічне, красиве, казкове. Я вірю у це диво від душі, як дитина.
– Нині у святкуванні Різдва комерція домінує над духовністю. Як вдається не розпорошити свою духовність у світі суєти і непростих викликів?
Вікторія Лук’янець: Це неважко, коли змалку закладено оту духовність, якщо це було в родині, від гарного вчителя, людини, яка трапилась по життю. Найважливіше усвідомити і відчути, що біля тебе діється таїнство і диво. Вдячна мамі, що змогла виховати у мені оте духовне, що підтримувала найцінніше, що передалось їй від батьків. Як не розпорошитись – у природі, тиші, квітах, у розумінні, що нічого у цьому світі не відбувається випадково? Треба прислухатись до себе і не загубити себе.
– Маріанно, яким було Ваше Різдво поза рідним львівським домом. Адже кілька років Ви мешкали у Канаді?
Маріанна Гумецька: Те, що закладено у дитинстві, ми не забуваємо ніколи, передаємо це своїм дітям. Коли була за кордоном, то підтримувала українську традицію Різдва. Відчуття родинного тепла, запах свята, таїнство Різдва було у моєму серці і поза батьківщиною. Нині я повернулась знову у Львів.
– Ви подарували львів’янам несподіваний різдвяний концерт, на якому виконували твори українських композиторів XX століття Ревуцького, Лятошинського, Скорика, Колодуба, Ященка, Сільвестрова, Іщенка, Дичко. Мабуть, не помилюсь, що для багатьох українців більшість цих імен невідомі. Чому українські композитори, які написали твори світового рівня, не звучать в Україні, чому їх не популяризують, невже не є затребувані?
Вікторія Лук’янець: У тому справа, що не затребувані. Я не говорю високі слова, але нині відчуваю свій громадянський обов’язок виконувати твори українських композиторів. Це ніколи не робитиме російська, австрійська, німецька співачка, а лише українська, яка знає мелодику, мову, яка може відчути всі нюанси і пронести цю музику через душу. Якщо музика лежить, як листок партитури, то вона мертва. Чому так чехи зараз активно повернулись до Дворжака і Яначека? У нас у Віденській опері ставлять три опери Яначека. Люди вчать чеську. Бо чехи самі почали виконувати цю музику, представляти її світові. Я вірю, що наші починання хтось підхопить, почує і візьме в свій репертуар ці твори, дуже високого рівня.
Лисенка, Стеценка, Степового ще можна чути, а ось інших – ні. Але ще є живі композитори, яким так важливо, щоб їхню музику виконували. Треба подарувати їм оту зіроньку, що їхні творіння чують. Ось ми виконували Юрія Іщенка «Ноктюрн», на слова Володимира Свідзінського. Це унікальний, філософський твір. Мені розповіли, що коли виставили «Ноктюрн» на Youtube, то композитор плакав. Ви уявляєте, як це важливо, коли композитор послухав свій твір! Оце мені важливо, щоб модернові твори композиторів ХХ століття чули і виконували. Але ніхто не популяризуватиме наших митців, окрім нас самих. Народні пісні – це чудово, але потрібно подати справжню музику, вищого рівня, європейського.
– Твори композиторів початку ХХ століття, ті, які Ви виконували, дуже складні. У них не лише потрібно вслухатись, але вухо має бути відповідно вихованим до такої музики…
Вікторія Лук’янець: Це справді важка музика. Напівтони, інтонації, серйозна музика – це не гупцалки.
Маріанна Гумецька: Специфіка піаністів у співпраці з такими яскравими і чудовими солістами полягає в тому, що ми граємо з нот. Я бачу цілу партитуру, а у вокаліста партитура в голові. Вона звучить у душі. При складній партитурі твори Сильвестрова, Іщенка, інших композиторів, що ми виконували на концерті, є показником високого рівня не тільки інтерпретатора-музиканта, але митця. Треба пережити цю партитуру повністю, так відтворити свою вокальну партію як картину, драматичну сцену, оперну, але тільки в мініатюрі. Тому створюється відповідний ефект і так багато промовлять ці малослівні твори. Це сучасна музика. Бо не лише відповідає вимогам традиційно вихованого вуха, але захопить молодих людей, вухо яких менш досвідчене і менш звикле до класичної гармонії, традиційної класики.
Вікторія Лук’янець: Для мене захоплення модерною музикою почалось у 2008 році, коли я в Токіо виконала оперу Циммермана «Солдати» (Die Soldaten). Там стільки джазового, рокового і класичного, три оркестри! Я тоді відчула смак до такої музики. Спершу було враження сумбуру, але коли відкриваєш усі тонкощі, розбираєш, чому тут такий інтервал, така пауза, то дістаєш таке задоволення! Зациклюватись не можна, бо сучасність освіжить і класику.
– Втім, і Україна не буде цікавою світові, якщо не цінуватиме своєї культури, не популяризуватиме її. Але чому немає сьогодні в Україні підтримки українського мистецтва високого рівня?
Вікторія Лук’янець: Не хочу когось засуджувати, але культура в Україні має бути пріоритетною. Я лиш наведу приклад. Президент Австрії Гайнц Фішер, якого я дуже ціную і поважаю, з яким не один раз спілкувалась, почав свою новорічно-різдвяну промову до нації з освіти. Він сказав, що освіта і культура – це дорогоцінні речі, в які вкладаєш, і нібито й не видно у що. Однак є одна річ, яка коштує дорожче, ніж ці вкладення: це безграмотність і бездуховність нації.
– Вікторіє, Ви могли мріяти про те, що співатимете на найкращих оперних сценах Європи?
Вікторія Лук’янець: Та ніколи і мріяти не могла, навіть у жахливому сні. Це все так Господь веде. Метрополітен-опера, Ла Скала, а Паваротті! Просто в кожного своя зірка, своя доля,в яку потрібно вірити. Як мріяти було дівчині з київського масиву (сміється)?
– Чи була у житті така мить, що все перевернулось довкола Вас і всередині?
Вікторія Лук’янець: Було таке і лише один раз – це зустріч з Паваротті. Це був мій дебют на сцені Ла Скала у 1995 році. Паваротті прийшов найперший, у нього тоді вже ноги боліли. І ось я побачила Паваротті, в мене підігнулись коліна. Це була така несподіванка. Він сидів на високому стільці, через біль у колінах. У мене було враження, що я доторкнулась до божественного. Його немає і вже такого ніколи не буде. Після мого співу Паваротті вигукнув «Браво!» Я ніколи так не співала, як тоді. Ця людина немов взяла мене на крила і підтримала.
Це ніколи не забудеться, коли ти ще ніхто у цьому житті – і ось Паваротті. Я себе запитувала, за що мені це, Боже? Мене, таку малу, обрали для вистави… Це подарунок долі.
– Сучасний світ не вельми дозволяє людям виявляти свої емоції, опера – це суцільний світ емоцій. Якою нині є мода у світі на оперне мистецтво?
Вікторія Лук’янець: Така мода на оперу в світі, що важко оцінити. Це величезний привілей. Люди, які йдуть в оперу, вважають себе привілейованими людьми. Це вічне, що буде завжди. Всі починали говорити в ХІХ і ХХ столітті, що опера гине, стала консервативною. А вона живе, і є аншлаги. На репетиціях повні зали.
Єдине, що змінюється, це форма: зникає помпезність у постановці, костюмах. Все стає більш сучасно. Але головне, щоб не було модерну заради модерну, щоб мистецтво було з душею.
– 2012 рік у Вас, Вікторіє, розписаний гастролями повністю. Невдовзі Ви обоє їдете у США, що презентуватимете?
Маріанна Гумецька: Ми виступатимемо і презентуватимемо у Нью-Йорку 4 лютого в Українському інституті США і в Вашингтоні 10 лютого в Австрійському культурному залі твори українських композиторів ХХ століття і австрійських композиторів. Сподіваємося на успіх, що слухачам сподобається наш концерт.
– Що б Ви хотіли побажати слухачам Радіо Свобода і собі, своїм рідним з нагоди Різдвяних свят?
Вікторія Лук’янець: Я молюсь, щоб рідні були живі і здорові. Ніякої іншої цінності немає, якщо пізнаєш втрату. Хочеться тиші і спокою, щоб гармонія була у душах найбільшої кількості людей. Це те, що не купиш за жодні гроші. Споживацтво руйнує внутрішній світ. Вірте у любов і красу. Я зранку кажу: «Ангеле, сядь мені на плече і будь зі мною».
Попри щільні гастролі світом, Вікторія Лук’янець знаходить можливість подарувати свій спів і українцям. Кілька років співачка співпрацює з львівською піаністкою Маріанною Гумецькою. І днями дві талановиті українки, яких знає світ, подарували львів’янам різдвяний концерт.
Про Різдво поза рідною домівкою, про духовність і життєві цінності – розмова з оперною співачкою Вікторією Лук’янець і піаністкою Маріанною Гумецькою.
– Ми зустрічаємося у час Різдва, таїнства і дива. Як Ви, Вікторіє, святкуєте Різдво? Уже 17 років Ви мешкаєте у Відні. Чи підтримуєте українські традиції?
Вікторія Лук’янець: Усе дуже природньо. Ми двічі святкуємо Різдво, Великдень, Новий рік, Святого Миколая. Тому що росла моя дитина і, коли ми поїхали, їй було 5 років. Дитя чекало на подарунок на католицьке Різдво і на українське, на Святого Миколая австрійського і на Святого Миколая українського. Тому вирішили, що святкуємо, як уся Австрія, і водночас бережемо своє українське православне.
Цього року для мене і Маріанни Різдво розпочалося 25 грудня у Львові концертом. Увесь період від 25 грудня і до старого Нового року я називаю різдвяними святами. Це щось єдине, магічне, красиве, казкове. Я вірю у це диво від душі, як дитина.
– Нині у святкуванні Різдва комерція домінує над духовністю. Як вдається не розпорошити свою духовність у світі суєти і непростих викликів?
Вікторія Лук’янець: Це неважко, коли змалку закладено оту духовність, якщо це було в родині, від гарного вчителя, людини, яка трапилась по життю. Найважливіше усвідомити і відчути, що біля тебе діється таїнство і диво. Вдячна мамі, що змогла виховати у мені оте духовне, що підтримувала найцінніше, що передалось їй від батьків. Як не розпорошитись – у природі, тиші, квітах, у розумінні, що нічого у цьому світі не відбувається випадково? Треба прислухатись до себе і не загубити себе.
– Маріанно, яким було Ваше Різдво поза рідним львівським домом. Адже кілька років Ви мешкали у Канаді?
Маріанна Гумецька: Те, що закладено у дитинстві, ми не забуваємо ніколи, передаємо це своїм дітям. Коли була за кордоном, то підтримувала українську традицію Різдва. Відчуття родинного тепла, запах свята, таїнство Різдва було у моєму серці і поза батьківщиною. Нині я повернулась знову у Львів.
– Ви подарували львів’янам несподіваний різдвяний концерт, на якому виконували твори українських композиторів XX століття Ревуцького, Лятошинського, Скорика, Колодуба, Ященка, Сільвестрова, Іщенка, Дичко. Мабуть, не помилюсь, що для багатьох українців більшість цих імен невідомі. Чому українські композитори, які написали твори світового рівня, не звучать в Україні, чому їх не популяризують, невже не є затребувані?
Вікторія Лук’янець: У тому справа, що не затребувані. Я не говорю високі слова, але нині відчуваю свій громадянський обов’язок виконувати твори українських композиторів. Це ніколи не робитиме російська, австрійська, німецька співачка, а лише українська, яка знає мелодику, мову, яка може відчути всі нюанси і пронести цю музику через душу. Якщо музика лежить, як листок партитури, то вона мертва. Чому так чехи зараз активно повернулись до Дворжака і Яначека? У нас у Віденській опері ставлять три опери Яначека. Люди вчать чеську. Бо чехи самі почали виконувати цю музику, представляти її світові. Я вірю, що наші починання хтось підхопить, почує і візьме в свій репертуар ці твори, дуже високого рівня.
Нині відчуваю свій громадянський обов’язок виконувати твори українських композиторів… Ніхто не популяризуватиме наших митців, окрім нас самихВікторія Лук’янець
– Твори композиторів початку ХХ століття, ті, які Ви виконували, дуже складні. У них не лише потрібно вслухатись, але вухо має бути відповідно вихованим до такої музики…
Вікторія Лук’янець: Це справді важка музика. Напівтони, інтонації, серйозна музика – це не гупцалки.
Маріанна Гумецька: Специфіка піаністів у співпраці з такими яскравими і чудовими солістами полягає в тому, що ми граємо з нот. Я бачу цілу партитуру, а у вокаліста партитура в голові. Вона звучить у душі. При складній партитурі твори Сильвестрова, Іщенка, інших композиторів, що ми виконували на концерті, є показником високого рівня не тільки інтерпретатора-музиканта, але митця. Треба пережити цю партитуру повністю, так відтворити свою вокальну партію як картину, драматичну сцену, оперну, але тільки в мініатюрі. Тому створюється відповідний ефект і так багато промовлять ці малослівні твори. Це сучасна музика. Бо не лише відповідає вимогам традиційно вихованого вуха, але захопить молодих людей, вухо яких менш досвідчене і менш звикле до класичної гармонії, традиційної класики.
– Втім, і Україна не буде цікавою світові, якщо не цінуватиме своєї культури, не популяризуватиме її. Але чому немає сьогодні в Україні підтримки українського мистецтва високого рівня?
Вікторія Лук’янець: Не хочу когось засуджувати, але культура в Україні має бути пріоритетною. Я лиш наведу приклад. Президент Австрії Гайнц Фішер, якого я дуже ціную і поважаю, з яким не один раз спілкувалась, почав свою новорічно-різдвяну промову до нації з освіти. Він сказав, що освіта і культура – це дорогоцінні речі, в які вкладаєш, і нібито й не видно у що. Однак є одна річ, яка коштує дорожче, ніж ці вкладення: це безграмотність і бездуховність нації.
– Вікторіє, Ви могли мріяти про те, що співатимете на найкращих оперних сценах Європи?
Вікторія Лук’янець: Та ніколи і мріяти не могла, навіть у жахливому сні. Це все так Господь веде. Метрополітен-опера, Ла Скала, а Паваротті! Просто в кожного своя зірка, своя доля,в яку потрібно вірити. Як мріяти було дівчині з київського масиву (сміється)?
– Чи була у житті така мить, що все перевернулось довкола Вас і всередині?
Вікторія Лук’янець: Було таке і лише один раз – це зустріч з Паваротті. Це був мій дебют на сцені Ла Скала у 1995 році. Паваротті прийшов найперший, у нього тоді вже ноги боліли. І ось я побачила Паваротті, в мене підігнулись коліна. Це була така несподіванка. Він сидів на високому стільці, через біль у колінах. У мене було враження, що я доторкнулась до божественного. Його немає і вже такого ніколи не буде. Після мого співу Паваротті вигукнув «Браво!» Я ніколи так не співала, як тоді. Ця людина немов взяла мене на крила і підтримала.
Після мого співу Паваротті вигукнув «Браво!» Я ніколи так не співала, як тодіВікторія Лук’янець
– Сучасний світ не вельми дозволяє людям виявляти свої емоції, опера – це суцільний світ емоцій. Якою нині є мода у світі на оперне мистецтво?
Вікторія Лук’янець: Така мода на оперу в світі, що важко оцінити. Це величезний привілей. Люди, які йдуть в оперу, вважають себе привілейованими людьми. Це вічне, що буде завжди. Всі починали говорити в ХІХ і ХХ столітті, що опера гине, стала консервативною. А вона живе, і є аншлаги. На репетиціях повні зали.
Єдине, що змінюється, це форма: зникає помпезність у постановці, костюмах. Все стає більш сучасно. Але головне, щоб не було модерну заради модерну, щоб мистецтво було з душею.
– 2012 рік у Вас, Вікторіє, розписаний гастролями повністю. Невдовзі Ви обоє їдете у США, що презентуватимете?
Маріанна Гумецька: Ми виступатимемо і презентуватимемо у Нью-Йорку 4 лютого в Українському інституті США і в Вашингтоні 10 лютого в Австрійському культурному залі твори українських композиторів ХХ століття і австрійських композиторів. Сподіваємося на успіх, що слухачам сподобається наш концерт.
Споживацтво руйнує внутрішній світ. Вірте у любов і красу. Я зранку кажу: «Ангеле, сядь мені на плече і будь зі мною»Вікторія Лук’янець
Вікторія Лук’янець: Я молюсь, щоб рідні були живі і здорові. Ніякої іншої цінності немає, якщо пізнаєш втрату. Хочеться тиші і спокою, щоб гармонія була у душах найбільшої кількості людей. Це те, що не купиш за жодні гроші. Споживацтво руйнує внутрішній світ. Вірте у любов і красу. Я зранку кажу: «Ангеле, сядь мені на плече і будь зі мною».