Володимир Огризко
Київ – Вже зроблено перший аналіз підсумків чергового Саміту Україна – ЄС. Кожен побачив і почув те, що хотів. Одні – в суцільному «шоколаді», інші – у песимістичних передбаченнях. А правда, як завжди, десь посередині.
Як дипломат, який брав особисту участь у цьому процесі, разом з колегами започатковував переговорний процес щодо укладення угоди, вчора почувався іменинником. Насамперед від того, що завершено багаторічний важкий переговорний процес. Мало хто знає, що спочатку навіть назва документа – «Угода про асоціацію» – не знаходила підтримки з боку ЄС. Не кажу вже про складності узгоджень цілого комплексу дуже практичних питань, пов’язаних з реальною економікою, за якою стоять наші інтереси. Врешті – решт вдалося вирішити й питання формули нашої перспективи: вважаю цілком прийнятним на цей момент пасаж про Україну як європейську державу з європейською ідентичністю та визнанням з боку ЄС наших європейських устремлінь та вибору. Навряд чи можна було очікувати в документі конкретної дати вступу.
Адже питання не в цьому. Воно – у здатності теперішньої влади реально керувати процесом змін, проводити потрібні для суспільства реформи, дотримуватися загальноприйнятих демократичних норм та принципів. Ось тут, на жаль, наші позиції ще далекі від спільного знаменника.
Саме проблеми у сфері прав людини, судочинства, обмежень для ЗМІ стали причиною відмови у парафуванні Угоди на саміті. Можу вас запевнити – було багато випадків, коли приймалися потрібні політичні рішення, була «правильна» телевізійна картинка, а «техніку» залишали на потім. Вчора українській владі дали чітко зрозуміти – це максимум можливого за теперішніх обставин. Будуть зміни – буде угода. Не буде змін – угода чекатиме на кращі часи.
ЄС також не поза критикою
Сказавши це, не хочу ідеалізувати й підходи наших європейських партнерів. Складається враження, що деякі з провідних країн ЄС шукають не способи максимального залучення України до спільних інституцій та у такий спосіб до стимулювання позитивних змін, а до пошуку формальних «зачіпок», які б унеможливили просування до тих самих цінностей. Навіть у такому питанні, як безвізовий режим, просуванню маємо завдячувати не добрій волі ЄС, а лише тому факту, що європейці просто не зможуть пояснити, чому такі ж самі критерії застосовуються до нашого північно-східного сусіда. Не зважаючи при цьому на те, що громадяни ЄС продовжують вистоювати черги за своїми російськими візами, про що вже давно забули відносно українських.
Мене відверто розчарувала позиція ЄС й у «газовому» питанні. Страусам треба повчитися у теперішніх керівників ЄС, як правильно ховати голову у пісок, та ще й повчати при цьому інших. Отримавши через абсолютну недолугість попередньої влади все що хотіли, але за наш, український, рахунок, вони продовжують залишатися нейтральними спостерігачами у протистоянні агресора і жертви. Більше того, продовжують загравати з тим самим агресором, провокуючи його на нові неоімперські дії. У чому ж тут логіка? Де ваше стратегічне бачення? Чи цей газ, чи правильніше, хрусткі папірці, в які він для декого вже давно конвертується, справді не пахнуть? А як же з цінностями?
Попри це все одно вірю у те, що спільну основу знайдемо. Якщо цього не зробить теперішня влада, впорається інша. Тим більше, що вибори не за горами.
Вчорашній саміт матиме своє сьогоднішнє продовження у Москві. Хотілося б, щоб за кілька годин ми не почули, що будемо інтегруватися й на схід. Досі вже цієї багатовекторності! Це ще можна зрозуміти у виконанні комуністів – цих наших «вічно вчорашніх». Але якщо про це говорять представники уряду, нехай навіть і середнього рівня, мабуть, треба з’ясовувати, хто у хаті господар. Сподіваюсь, що розбір польотів не забариться.
Володимир Огризко – міністр закордонних справ України у 2007-2009 роках
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Як дипломат, який брав особисту участь у цьому процесі, разом з колегами започатковував переговорний процес щодо укладення угоди, вчора почувався іменинником. Насамперед від того, що завершено багаторічний важкий переговорний процес. Мало хто знає, що спочатку навіть назва документа – «Угода про асоціацію» – не знаходила підтримки з боку ЄС. Не кажу вже про складності узгоджень цілого комплексу дуже практичних питань, пов’язаних з реальною економікою, за якою стоять наші інтереси. Врешті – решт вдалося вирішити й питання формули нашої перспективи: вважаю цілком прийнятним на цей момент пасаж про Україну як європейську державу з європейською ідентичністю та визнанням з боку ЄС наших європейських устремлінь та вибору. Навряд чи можна було очікувати в документі конкретної дати вступу.
Адже питання не в цьому. Воно – у здатності теперішньої влади реально керувати процесом змін, проводити потрібні для суспільства реформи, дотримуватися загальноприйнятих демократичних норм та принципів. Ось тут, на жаль, наші позиції ще далекі від спільного знаменника.
Саме проблеми у сфері прав людини, судочинства, обмежень для ЗМІ стали причиною відмови у парафуванні Угоди на саміті. Можу вас запевнити – було багато випадків, коли приймалися потрібні політичні рішення, була «правильна» телевізійна картинка, а «техніку» залишали на потім. Вчора українській владі дали чітко зрозуміти – це максимум можливого за теперішніх обставин. Будуть зміни – буде угода. Не буде змін – угода чекатиме на кращі часи.
ЄС також не поза критикою
Сказавши це, не хочу ідеалізувати й підходи наших європейських партнерів. Складається враження, що деякі з провідних країн ЄС шукають не способи максимального залучення України до спільних інституцій та у такий спосіб до стимулювання позитивних змін, а до пошуку формальних «зачіпок», які б унеможливили просування до тих самих цінностей. Навіть у такому питанні, як безвізовий режим, просуванню маємо завдячувати не добрій волі ЄС, а лише тому факту, що європейці просто не зможуть пояснити, чому такі ж самі критерії застосовуються до нашого північно-східного сусіда. Не зважаючи при цьому на те, що громадяни ЄС продовжують вистоювати черги за своїми російськими візами, про що вже давно забули відносно українських.
Мене відверто розчарувала позиція ЄС й у «газовому» питанні. Страусам треба повчитися у теперішніх керівників ЄС, як правильно ховати голову у пісок, та ще й повчати при цьому інших. Отримавши через абсолютну недолугість попередньої влади все що хотіли, але за наш, український, рахунок, вони продовжують залишатися нейтральними спостерігачами у протистоянні агресора і жертви. Більше того, продовжують загравати з тим самим агресором, провокуючи його на нові неоімперські дії. У чому ж тут логіка? Де ваше стратегічне бачення? Чи цей газ, чи правильніше, хрусткі папірці, в які він для декого вже давно конвертується, справді не пахнуть? А як же з цінностями?
Попри це все одно вірю у те, що спільну основу знайдемо. Якщо цього не зробить теперішня влада, впорається інша. Тим більше, що вибори не за горами.
Вчорашній саміт матиме своє сьогоднішнє продовження у Москві. Хотілося б, щоб за кілька годин ми не почули, що будемо інтегруватися й на схід. Досі вже цієї багатовекторності! Це ще можна зрозуміти у виконанні комуністів – цих наших «вічно вчорашніх». Але якщо про це говорять представники уряду, нехай навіть і середнього рівня, мабуть, треба з’ясовувати, хто у хаті господар. Сподіваюсь, що розбір польотів не забариться.
Володимир Огризко – міністр закордонних справ України у 2007-2009 роках
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода