Відчайдушні намагання нинішньої України подолати важку спадщину тоталітарної радянської імперії, її глибинний антидемократизм, антиправовий характер постійно наражаються на суб’єктивні бажання значної частини політичного класу відмовитися від об’єктивної необхідності й неминучості декомунізації ї дерадянизації країни. Здебільшого це пов’язано з електоральними інтересами, насамперед у середовищі громадян похилого віку, що становлять чималий загін виборців України. Це також прагнення здобути підтримку з боку держави, де декомунізація і дерадянизація в ідеології і масовій ментальності засадничо засуджується, тобто від Російської Федерації.
Незважаючи на ритуальні публічні заяви часів так званої перебудови і перших років становлення незалежної України, на всі славні на честь демократії, прав людини і національної свободи, жодна влада в офіційному Києві не наважилась на принципову боротьбу проти ідеології тоталітарності, що в сучасних умовах, як у Росії, так і, на жаль, в Україні, підживлюється некритичним, а часто-густо апологетичним ставленням до тоталітарного минулого, коли суспільству натхненно розповідають у ЗМІ та з високих трибун про «досягнення» часів Сталіна, Хрущова і Брежнєва. До речі, досягнення таки ж були, але не можна замовчувати, якою страхітливою ціною вони здобувалися (а саме це здебільшого свідомо замовчується).
Проте, говорити про успіхи радянської економіки (що на практиці суттєво відрізнялися від пропагандистської істерії), абстрагуючись від мільйонів ув’язнених, що гинули від каторжної праці на тих будовах комунізму, від масових репресій, від депортацій цілих народів, це те ж саме, що говорити про чудові успіхи партайгеноссе Лея, Тодта, Шпеєра та інших керманичів економіки Третього Рейху, абстрагуючись від Освенцима, Треблінки, Нюрнберзьких расових законів і конференції у Ванзеє, що ухвалила план остаточного розв’язання єврейського питання. А поза тим, якби сучасна Німеччина не пережила денацифікації, як Росія, Україна і Білорусь не пережили декомунізації, то напевно і в німецькому суспільстві дотепер розповідали б про чудові нацистські автобани, про суперовий автомобіль «Фольксваген» (а він з’явився саме тоді), про мало не ідеальний громадський порядок і відсутність безробіття. Можливо, що й пам’ятники б фюреру встановлювали, як в українському місті Запоріжжі днями відновили пам’ятник найбільшому кату українського народу Сталіну, який, за словами авторки знаменитої «Історії ГУЛАГу» англо-американської дослідниці Енн Еплбом, знищив українців більше, ніж Гітлер євреїв. Сталін визнаний Київським апеляційним судом головним організатором Голодомору-Геноциду в Україні, а йому встановили (і мають намір іще встановити) пам’ятники.
Чому це можливо?
Починаючи з перших років незалежності України, практично всі найвищі керівники держави або дотримувалися засад нейтралітету і співіснування з тоталітарною комуно-радянською ідеологією, або відкрито загравали з нею, демонструючи де-факто, що сучасна Україна є просто іншою формою політичного буття УРСР, а зовсім не продовжувачкою Київської Русі, Галицько-Волинської держави, держави Війська Запорізького, УНР, тобто тисячолітньої традиції українського державотворення, як це записано в Акті про Незалежність і в Конституції України.
Не було дано рішучої і принципової оцінки тому, що відбувалося на українських землях від 1917 до 1991 року, а також у попередні періоди. В Україні не зробили те, що було зроблено в Німеччині після 1945 року. Намагалися розбудувати демократичну, цивілізовану європейську країну, не викинувши тоталітарного скелета з шафи. Укази Леоніда Кравчука і Віктора Ющенка про ліквідацію тоталітарної монументальної і топонімічної пропаганди було проігноровано, а президенти навіть не наполягали на їхньому виконанні. Жодної відповідальності не понесла комуністична партія та її репресивні структури. Навіть не спробували провести люстрацію і засудити тих, хто коїв злочини проти українського народу. Отже, залишилася потужна живильна сфера комуно-тоталітаризму, ідеологічні консерванти, що можуть бути використані в будь який момент, ураховуючи ностальгію певної частини населення за відносною забезпеченістю найелементарніших потреб часів державного патерналізму. Ці ідейні комплекси підживлюються масованим впливом ЗМІ Російської Федерації, де оспівування радянського минулого є частиною державної політики, що, як незрідка визнають тамтешні очільники, спрямована на відновлення «спільного простору», новітнього СРСР, незалежно від його сучасної назви.
Кому це потрібно?
Незасуджене радянське минуле виступає постійним чинником натхнення для нинішньої влади в Україні. Вони, колишні дрібні радянські функціонери, не хочуть і не можуть брати за взірець найновіші західні політичні технології (крім суто зовнішніх піар-ефектів і пропагандистських вправ). Всіляко розводячись про «європейський вибір», вони насправді бажають використовувати звичні їм засоби управління, мріючи відновити тоталітарну систему (президент – автократор, незмінна влада на десятки років, терор проти конкурентів та інакодумців, безкарність вищої верстви та її безвідповідальність перед суспільством, псевдовибори і пропаганда замість вільного доступу до інформації). А це в ідеологічному сенсі дуже важко забезпечити без «славетного радянського минулого», без успішного і переможного тоталітаризму, що зламав хребет чужому тоталітаризму. «Ефективний менеджер», що був на чолі радянської тоталітарної імперії, нібито освячує і виправдовує своїх нинішніх дрібних послідовників. Саме тому так полюбляють вони всілякі «прапори перемоги», всіляких «червонозоряних визволителів», саме тому створюють новітній культ Червоної армії, хоча як справедливо зазначав російський історик Олександр Гогун: «Червона армія була інструментом агресивної тоталітарної деспотії, що прагнула поневолити цілий світ», а вся «велика вітчизняна війна», за висловом Анатолія Кузнєцова, автора знаменитої книги «Бабин Яр», «…була лише відчайдушною боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у власному концтаборі, плекаючи надії розширити саме його на весь світ».
Найближчим часом в Україні треба чекати дедалі більшої кількості комуно-радянських свят, фестивалів та імпрез, які будуть своєрідним віддзеркаленням посилення тоталітарних тенденцій у діяльності чинної влади, що потребуватиме ідеологічного супроводу. Режим, що створив у Білорусі Олександр Лукашенко, один із його дотепних опонентів назвав «колгоспним фашизмом». Який варіант запропонують Україні?
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Незважаючи на ритуальні публічні заяви часів так званої перебудови і перших років становлення незалежної України, на всі славні на честь демократії, прав людини і національної свободи, жодна влада в офіційному Києві не наважилась на принципову боротьбу проти ідеології тоталітарності, що в сучасних умовах, як у Росії, так і, на жаль, в Україні, підживлюється некритичним, а часто-густо апологетичним ставленням до тоталітарного минулого, коли суспільству натхненно розповідають у ЗМІ та з високих трибун про «досягнення» часів Сталіна, Хрущова і Брежнєва. До речі, досягнення таки ж були, але не можна замовчувати, якою страхітливою ціною вони здобувалися (а саме це здебільшого свідомо замовчується).
Проте, говорити про успіхи радянської економіки (що на практиці суттєво відрізнялися від пропагандистської істерії), абстрагуючись від мільйонів ув’язнених, що гинули від каторжної праці на тих будовах комунізму, від масових репресій, від депортацій цілих народів, це те ж саме, що говорити про чудові успіхи партайгеноссе Лея, Тодта, Шпеєра та інших керманичів економіки Третього Рейху, абстрагуючись від Освенцима, Треблінки, Нюрнберзьких расових законів і конференції у Ванзеє, що ухвалила план остаточного розв’язання єврейського питання. А поза тим, якби сучасна Німеччина не пережила денацифікації, як Росія, Україна і Білорусь не пережили декомунізації, то напевно і в німецькому суспільстві дотепер розповідали б про чудові нацистські автобани, про суперовий автомобіль «Фольксваген» (а він з’явився саме тоді), про мало не ідеальний громадський порядок і відсутність безробіття. Можливо, що й пам’ятники б фюреру встановлювали, як в українському місті Запоріжжі днями відновили пам’ятник найбільшому кату українського народу Сталіну, який, за словами авторки знаменитої «Історії ГУЛАГу» англо-американської дослідниці Енн Еплбом, знищив українців більше, ніж Гітлер євреїв. Сталін визнаний Київським апеляційним судом головним організатором Голодомору-Геноциду в Україні, а йому встановили (і мають намір іще встановити) пам’ятники.
Чому це можливо?
Починаючи з перших років незалежності України, практично всі найвищі керівники держави або дотримувалися засад нейтралітету і співіснування з тоталітарною комуно-радянською ідеологією, або відкрито загравали з нею, демонструючи де-факто, що сучасна Україна є просто іншою формою політичного буття УРСР, а зовсім не продовжувачкою Київської Русі, Галицько-Волинської держави, держави Війська Запорізького, УНР, тобто тисячолітньої традиції українського державотворення, як це записано в Акті про Незалежність і в Конституції України.
Не було дано рішучої і принципової оцінки тому, що відбувалося на українських землях від 1917 до 1991 року, а також у попередні періоди. В Україні не зробили те, що було зроблено в Німеччині після 1945 року. Намагалися розбудувати демократичну, цивілізовану європейську країну, не викинувши тоталітарного скелета з шафи. Укази Леоніда Кравчука і Віктора Ющенка про ліквідацію тоталітарної монументальної і топонімічної пропаганди було проігноровано, а президенти навіть не наполягали на їхньому виконанні. Жодної відповідальності не понесла комуністична партія та її репресивні структури. Навіть не спробували провести люстрацію і засудити тих, хто коїв злочини проти українського народу. Отже, залишилася потужна живильна сфера комуно-тоталітаризму, ідеологічні консерванти, що можуть бути використані в будь який момент, ураховуючи ностальгію певної частини населення за відносною забезпеченістю найелементарніших потреб часів державного патерналізму. Ці ідейні комплекси підживлюються масованим впливом ЗМІ Російської Федерації, де оспівування радянського минулого є частиною державної політики, що, як незрідка визнають тамтешні очільники, спрямована на відновлення «спільного простору», новітнього СРСР, незалежно від його сучасної назви.
Кому це потрібно?
Незасуджене радянське минуле виступає постійним чинником натхнення для нинішньої влади в Україні. Вони, колишні дрібні радянські функціонери, не хочуть і не можуть брати за взірець найновіші західні політичні технології (крім суто зовнішніх піар-ефектів і пропагандистських вправ). Всіляко розводячись про «європейський вибір», вони насправді бажають використовувати звичні їм засоби управління, мріючи відновити тоталітарну систему (президент – автократор, незмінна влада на десятки років, терор проти конкурентів та інакодумців, безкарність вищої верстви та її безвідповідальність перед суспільством, псевдовибори і пропаганда замість вільного доступу до інформації). А це в ідеологічному сенсі дуже важко забезпечити без «славетного радянського минулого», без успішного і переможного тоталітаризму, що зламав хребет чужому тоталітаризму. «Ефективний менеджер», що був на чолі радянської тоталітарної імперії, нібито освячує і виправдовує своїх нинішніх дрібних послідовників. Саме тому так полюбляють вони всілякі «прапори перемоги», всіляких «червонозоряних визволителів», саме тому створюють новітній культ Червоної армії, хоча як справедливо зазначав російський історик Олександр Гогун: «Червона армія була інструментом агресивної тоталітарної деспотії, що прагнула поневолити цілий світ», а вся «велика вітчизняна війна», за висловом Анатолія Кузнєцова, автора знаменитої книги «Бабин Яр», «…була лише відчайдушною боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у власному концтаборі, плекаючи надії розширити саме його на весь світ».
Найближчим часом в Україні треба чекати дедалі більшої кількості комуно-радянських свят, фестивалів та імпрез, які будуть своєрідним віддзеркаленням посилення тоталітарних тенденцій у діяльності чинної влади, що потребуватиме ідеологічного супроводу. Режим, що створив у Білорусі Олександр Лукашенко, один із його дотепних опонентів назвав «колгоспним фашизмом». Який варіант запропонують Україні?
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода