До тієї теми дотично підходять не раз, але збиваються на стереотипне мислення: «пам’ятник Бандері».
Насправді про Бандеру знають люди мало, а про бандерівців знають від Курил до Карпат, а може, й Альп.
У Римі у вересні 2011-го до мене підійшла українка і рішуче сказала: «Італія – прекрасна країна для італійців, але я тут тільки до кінця контракту і вертаюсь на Волинь». Вона уточнила: недалеко від Сокаля.
Цей куточок Волині рясно политий нашою кров’ю в 1942-1949 роки. Звідти виходили люди високі духом.
– Наше село будує пам’ятник Бандері.
– Не будуйте пам’ятника Бандері, – попросив я.
– Як ви можете таке казати? – насторожилась вона.
– Знаєте що? Поставте пам’ятник бандерівцеві, і побачите, що він там наче з землі виріс!
– А справді… Ми про це якось не подумали раніше. Вже якось так звикли…
«Звикли – і краще не скажеш. Пам’ятники вождям – то один із совєтських стереотипів.
Поширилося це і на Шевченка. А я б волів поставити пам’ятник учительці, яка навчила кілька поколінь любити і знати Шевченка. І щоб вони їй приносили квіти на день Шевченка.
Степан Бандера не є людиною для гордих пам’ятників. Він швидше вписується в когорту одчайдушних сміливців, що організовували і підпілля, і похідні групи, і робили живе діло. Життя його і цілої родини – мученицьке. Мученики нової віри.
Але є в його імені прапор, який несуть непохитно. І за будь-яких умов. Німці і більшовики відчували, що військо УПА бере не силою, а духом, і вони потаємно поважали серйозного противника, який має свій кодекс честі.
Усілякі спроби підкупу і розкладу не діяли. Було щось привабливе в тих суворих партизанів, коли до них тягнулися бійці різних національностей і знаходили з ними спільну мову.
Треба виділити одну особливість бандерівця – понад усіма іншими силами національного опору: стійкість!
Легше було учасникам національного опору Франції – під опікою союзників. Легше було Польській АК, яка мала свій провід в Лондоні. Найлегше було совєтським партизанам, яким інструкції йдуть з Москви, а військо підсувається…
А проти УПА воюють і німці, і совєти, і поляки, і то часто спільними силами… Совєтська розвідка руками кузнєцових воює зсередини. Провокатори займають місце полеглих борців. Переодягнені чекісти тероризують і дезінформують українських селян, а ті підтримують своїх донкіхотів! І ті лицарі національної ідеї десять років чинять опір, тримаючи гасло: «Свобода народам, свобода людині». Чисто ідеалістичне гасло!
І всі вороги їх поливають брудом зі своїх радіостанцій і називають «бандитами».
От кому треба ставити пам’ятник, перед ким схиляти голови!
«Діти різних народів» у совєтських концтаборах називали бандерівців «наші святі старики» за те, що вони гідно витримували свої 25-річні терміни і не здавалися. А тим старикам було по 40-50 років…
В 1953 році вони першими підіймали повстання в концтаборах Норильська, Кінгіра, Воркути, їх убивали нещадно, бо то повстання «бандерівські» (насправді – інтернаціональні).
І ось після падіння імперії зла один із тисячі зацілілих бандерівців повертається до рідного краю, де на нього чекає лише рідна земля.
То як же йому не поставити пам’ятника на тій политій кров’ю землі, на якій виріс, за яку тримався і яку любив до скону?
Він тут височить, як високе дерево. Він присутній тут за всякої погоди, і вже ніяка сила його не викорчує з рідної землі.
Бандерівець не амбітний: ставте йому пам’ятник без автомата і осоружних гранат: він завжди знав, що проти його автомата виставлять сотні своїх. Отже сила його не в автоматі, а в правді, проти якої вони усі не мають сили. Окрім того, пам’ятник вождеві з часом стає звичним гламуром. В українців є небезпечні нахили до конформізму. Христа перетворюють на поблажливого дідуся, Шевченка – на ідеологічного помічника, а провідника українських націоналістів ставлять в заспокійливий ряд «героїв України»…
А от бандерівця ні в який ряд не поставиш. «Будь вірний на життя і смерть ідеї нації, і не здайся, хоч би проти тебе був цілий світ».
Отже, він і сам встоїть.
Та й зайшлого чоловіка він не так дратуватиме. «Чего это? Ленин – не Ленин, Дзержинский – не Дзержинский, даже не солдат… Кого это поставили? Неужто просто бандеровец?»
І тут зайшлий чоловік подумає: «Бандеровец – это, конечно, факт! Крутой факт!».
А що вже стосується шкільної дітвори, то їй досить сказати: «Діти, то наш український юнак, що воював і проти Гітлера, і проти Сталіна. Він знав, що жити йому 2-3 місяці в боях. Але нікому не здався». І діти самі здогадаються понести йому квіти.
Євген Сверстюк – філософ, головний редактор газети «Наша віра», публіцист, колишній дисидент і політв’язень.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Насправді про Бандеру знають люди мало, а про бандерівців знають від Курил до Карпат, а може, й Альп.
У Римі у вересні 2011-го до мене підійшла українка і рішуче сказала: «Італія – прекрасна країна для італійців, але я тут тільки до кінця контракту і вертаюсь на Волинь». Вона уточнила: недалеко від Сокаля.
Цей куточок Волині рясно политий нашою кров’ю в 1942-1949 роки. Звідти виходили люди високі духом.
– Наше село будує пам’ятник Бандері.
– Не будуйте пам’ятника Бандері, – попросив я.
– Як ви можете таке казати? – насторожилась вона.
– Знаєте що? Поставте пам’ятник бандерівцеві, і побачите, що він там наче з землі виріс!
– А справді… Ми про це якось не подумали раніше. Вже якось так звикли…
«Звикли – і краще не скажеш. Пам’ятники вождям – то один із совєтських стереотипів.
Поширилося це і на Шевченка. А я б волів поставити пам’ятник учительці, яка навчила кілька поколінь любити і знати Шевченка. І щоб вони їй приносили квіти на день Шевченка.
Степан Бандера не є людиною для гордих пам’ятників. Він швидше вписується в когорту одчайдушних сміливців, що організовували і підпілля, і похідні групи, і робили живе діло. Життя його і цілої родини – мученицьке. Мученики нової віри.
Але є в його імені прапор, який несуть непохитно. І за будь-яких умов. Німці і більшовики відчували, що військо УПА бере не силою, а духом, і вони потаємно поважали серйозного противника, який має свій кодекс честі.
Усілякі спроби підкупу і розкладу не діяли. Було щось привабливе в тих суворих партизанів, коли до них тягнулися бійці різних національностей і знаходили з ними спільну мову.
Треба виділити одну особливість бандерівця – понад усіма іншими силами національного опору: стійкість!
Легше було учасникам національного опору Франції – під опікою союзників. Легше було Польській АК, яка мала свій провід в Лондоні. Найлегше було совєтським партизанам, яким інструкції йдуть з Москви, а військо підсувається…
А проти УПА воюють і німці, і совєти, і поляки, і то часто спільними силами… Совєтська розвідка руками кузнєцових воює зсередини. Провокатори займають місце полеглих борців. Переодягнені чекісти тероризують і дезінформують українських селян, а ті підтримують своїх донкіхотів! І ті лицарі національної ідеї десять років чинять опір, тримаючи гасло: «Свобода народам, свобода людині». Чисто ідеалістичне гасло!
І всі вороги їх поливають брудом зі своїх радіостанцій і називають «бандитами».
От кому треба ставити пам’ятник, перед ким схиляти голови!
«Діти різних народів» у совєтських концтаборах називали бандерівців «наші святі старики» за те, що вони гідно витримували свої 25-річні терміни і не здавалися. А тим старикам було по 40-50 років…
В 1953 році вони першими підіймали повстання в концтаборах Норильська, Кінгіра, Воркути, їх убивали нещадно, бо то повстання «бандерівські» (насправді – інтернаціональні).
І ось після падіння імперії зла один із тисячі зацілілих бандерівців повертається до рідного краю, де на нього чекає лише рідна земля.
То як же йому не поставити пам’ятника на тій политій кров’ю землі, на якій виріс, за яку тримався і яку любив до скону?
Він тут височить, як високе дерево. Він присутній тут за всякої погоди, і вже ніяка сила його не викорчує з рідної землі.
Бандерівець не амбітний: ставте йому пам’ятник без автомата і осоружних гранат: він завжди знав, що проти його автомата виставлять сотні своїх. Отже сила його не в автоматі, а в правді, проти якої вони усі не мають сили. Окрім того, пам’ятник вождеві з часом стає звичним гламуром. В українців є небезпечні нахили до конформізму. Христа перетворюють на поблажливого дідуся, Шевченка – на ідеологічного помічника, а провідника українських націоналістів ставлять в заспокійливий ряд «героїв України»…
А от бандерівця ні в який ряд не поставиш. «Будь вірний на життя і смерть ідеї нації, і не здайся, хоч би проти тебе був цілий світ».
Отже, він і сам встоїть.
Та й зайшлого чоловіка він не так дратуватиме. «Чего это? Ленин – не Ленин, Дзержинский – не Дзержинский, даже не солдат… Кого это поставили? Неужто просто бандеровец?»
І тут зайшлий чоловік подумає: «Бандеровец – это, конечно, факт! Крутой факт!».
А що вже стосується шкільної дітвори, то їй досить сказати: «Діти, то наш український юнак, що воював і проти Гітлера, і проти Сталіна. Він знав, що жити йому 2-3 місяці в боях. Але нікому не здався». І діти самі здогадаються понести йому квіти.
Євген Сверстюк – філософ, головний редактор газети «Наша віра», публіцист, колишній дисидент і політв’язень.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода