Російський газ як окрема політична субстанція продовжує залишається ледве не головним чинником українсько-російських стосунків останніх двох десятиліть. Газ створює безконечне павутиння взаємозалежностей. Обидві сторони використовують газову складову як інструмент впливу одна на одну.
Київ і Москва перетворилися на спонтанних заркчників газово-політичної суперечки. Це апріорі закладає в проблему хронічний характер. Поїздки Азарова чи Януковича чи Бойка до Москви кожного разу обставляються відповідними газовими декораціями. Пропаганда висмоктує із цих вояжів необхідні солодощі, перемішані з обіцянками.
До речі, подібними інтригуючими сюжетами були наповнені газові зусилля попередніх влад. Навіть гостро налаштована позиція Ющенка в діалозі з Кремлем усе одно недалеко виривалася із рамок газових координатів. Хоча він, без сумніву, намагався розширити обсяг полеміки між Україною і Росією.
Однак, як би там не було, можна з упевненістю припускати, що на російському газі і надалі точитимуться основні політико-економічні баталії між Росією та Україною.
Не перший раз з вуст Путіна звучать перестороги, що Росія зможе збудувати газопровід в обхід України. В експлуатацію ввели Північний потік через Балтику до Німеччини. Російський напівпрем`єр-напівпрезидент дозволив собі традиційну шпильку на адресу України. Він сказав, що в України віднині не буде спокуси користатися своїм монопольно-транзитним статусом.
Однак усі ці перестороги і шпильки виглядають поки що наївними, оскільки, ледве чи Москві дійсно йдеться, щоб покарати Україну і залишити її без заробітку на газовому транзиті. Натомість, куди привабливішим для Москви було б поглиблення залежності Києва. І покищо газовий фактор спрацьовує – путінська команда спробує витягнути з цієї обставини максимальну вигоду.
Хоча Україна могла б одного разу припинити цю газову виставу. Поки що вона ніколи навіть не наближалася до, можливо, доленосного рішення, а саме: повної відмови від російського газового ринку. Або хоча б віднайдення бодай одного альтернативного джерела постачання. Тоді вже у Москви не буде спокуси користатися монопольною роллю єдиного постачальника газу для України.
Як цю залежність долають інші
Кілька років тому подібну монополію Москва втратила з Туркменістаном, коли було збудовано туркменсько-китайський газопровід. Відтоді Туркменістан почав набагато переконливіше обстоювати свою незалежну позицію в стосунках з Росією.
Інші приклади свідчать про реальні спроби країн зменшити свою залежність від російського монополізму. У Польщі 70% відсотків необхідного країні газу надходить з Росії. Варшаву це непокоїть, і польський уряд не марнує часу в емоційних воланнях про себе як про жертву, яку тримає на газовому мотузку усемогутня сусідка. Польща зосередила свою увагу на видобутку свого сланцевого газу, запаси якого вистачать країні на 300 років. Уже є перші позитивні результати.
Україна також має значні запаси сланцевого газу. Але що зробив офіційний Київ, щоб ці запаси активно і відчутно працювали на країну?
Зовсім недавно інший незалежний приклад Україні подала сусідня Туреччина, відмовившись від угоди з Росією на постачання газу. Анкара не влаштовувала великого пропагандистського ажіотажу на зразок того, який спалахує в Україні, коли її не задовольняють російські газові умови.
Розмова між Туреччиною і Росією була дивовижно стислою і логічною. Анкара закликала знизити ціну на газ. Москва відмовила. Анкара не продовжила угоду. Проста арифметика, яка дає Туреччині не впасти в істеричний транс, а швидко знайти заміну російському газові.
Чомусь Україна не може цього зробити. Традиційно так стається, що й досі жодний з українських правителів не зміг пояснити, чому Україна не спроможна знайти альтернативні джерела постачання газу. Усі лише запевняли, що такий пошук ведеться. Може, просто запитати у Туреччини? Може, турки знають якісь секрети і напишуть листа «київським козаченькам»?
Олександр Народецький – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Київ і Москва перетворилися на спонтанних заркчників газово-політичної суперечки. Це апріорі закладає в проблему хронічний характер. Поїздки Азарова чи Януковича чи Бойка до Москви кожного разу обставляються відповідними газовими декораціями. Пропаганда висмоктує із цих вояжів необхідні солодощі, перемішані з обіцянками.
До речі, подібними інтригуючими сюжетами були наповнені газові зусилля попередніх влад. Навіть гостро налаштована позиція Ющенка в діалозі з Кремлем усе одно недалеко виривалася із рамок газових координатів. Хоча він, без сумніву, намагався розширити обсяг полеміки між Україною і Росією.
Однак, як би там не було, можна з упевненістю припускати, що на російському газі і надалі точитимуться основні політико-економічні баталії між Росією та Україною.
Не перший раз з вуст Путіна звучать перестороги, що Росія зможе збудувати газопровід в обхід України. В експлуатацію ввели Північний потік через Балтику до Німеччини. Російський напівпрем`єр-напівпрезидент дозволив собі традиційну шпильку на адресу України. Він сказав, що в України віднині не буде спокуси користатися своїм монопольно-транзитним статусом.
Однак усі ці перестороги і шпильки виглядають поки що наївними, оскільки, ледве чи Москві дійсно йдеться, щоб покарати Україну і залишити її без заробітку на газовому транзиті. Натомість, куди привабливішим для Москви було б поглиблення залежності Києва. І покищо газовий фактор спрацьовує – путінська команда спробує витягнути з цієї обставини максимальну вигоду.
Хоча Україна могла б одного разу припинити цю газову виставу. Поки що вона ніколи навіть не наближалася до, можливо, доленосного рішення, а саме: повної відмови від російського газового ринку. Або хоча б віднайдення бодай одного альтернативного джерела постачання. Тоді вже у Москви не буде спокуси користатися монопольною роллю єдиного постачальника газу для України.
Як цю залежність долають інші
Кілька років тому подібну монополію Москва втратила з Туркменістаном, коли було збудовано туркменсько-китайський газопровід. Відтоді Туркменістан почав набагато переконливіше обстоювати свою незалежну позицію в стосунках з Росією.
Інші приклади свідчать про реальні спроби країн зменшити свою залежність від російського монополізму. У Польщі 70% відсотків необхідного країні газу надходить з Росії. Варшаву це непокоїть, і польський уряд не марнує часу в емоційних воланнях про себе як про жертву, яку тримає на газовому мотузку усемогутня сусідка. Польща зосередила свою увагу на видобутку свого сланцевого газу, запаси якого вистачать країні на 300 років. Уже є перші позитивні результати.
Україна також має значні запаси сланцевого газу. Але що зробив офіційний Київ, щоб ці запаси активно і відчутно працювали на країну?
Зовсім недавно інший незалежний приклад Україні подала сусідня Туреччина, відмовившись від угоди з Росією на постачання газу. Анкара не влаштовувала великого пропагандистського ажіотажу на зразок того, який спалахує в Україні, коли її не задовольняють російські газові умови.
Розмова між Туреччиною і Росією була дивовижно стислою і логічною. Анкара закликала знизити ціну на газ. Москва відмовила. Анкара не продовжила угоду. Проста арифметика, яка дає Туреччині не впасти в істеричний транс, а швидко знайти заміну російському газові.
Чомусь Україна не може цього зробити. Традиційно так стається, що й досі жодний з українських правителів не зміг пояснити, чому Україна не спроможна знайти альтернативні джерела постачання газу. Усі лише запевняли, що такий пошук ведеться. Може, просто запитати у Туреччини? Може, турки знають якісь секрети і напишуть листа «київським козаченькам»?
Олександр Народецький – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода