Київ – Наміри колишнього Президента Віктора Ющенка очолити список «Нашої України» на парламентських виборах 2012 року можуть сприйматися по-різному. Хтось може сказати, що Ющенко прагне реабілітувати себе в очах українського народу і навернути Україну до українства. Комусь це буде здаватися прикрим нонсенсом, адже він уже програв усе, що міг. Для когось такий намір у світлі фактичної підтримки екс-Президентом вердикту Печерського суду у справі Тимошенко – мовляв, це неполітичний вирок, а екс-прем’єр зрадила національні інтереси, – виглядатиме намаганням «покласти» націонал-демократів під «партію влади». Але, думаю, для більшості це питання звучатиме дещо іншим чином – навіщо це Віктору Андрійовичу взагалі?
Якщо за п’ять років свого президентства Віктор Ющенко так і не зміг нічого конкретного запропонувати українцям, то що – в 2011 в нього раптом з’явилися якісь нові ідеї? Дуже мало у це віриться. Чи трохи відпочивши від президентства, яке його свого часу дуже обтяжувало, раптом відчув себе знову месією і фаворитом майбутніх парламентських перегонів, який просто-таки зобов’язаний ощасливити українців своїм тріумфальним поверненням у велику політику?
Якщо Віктор Ющенко твердо вирішив знищити партію «Наша Україна» остаточно, то у такому разі це дуже мудре і своєчасне рішення. Якщо ж ні, то навіщо це йому взагалі? Адже завищена політична самооцінка Ющенка вже коштувала українському народу приходу «донецьких» до влади. Можливо, цього замало? І в такому разі він має зовсім інші, не задекларовані публічно цілі – дискредитувати опозицію як таку в очах пересічних українських виборців?
Які цілі ставить Ющенко?
Адже цілком очевидно, що участь Ющенка в парламентських виборах першим номером списку «Нашої України» не зробить цю партію прохідною, а лише поставить жирну крапку на її політичному майбутньому. Внаслідок цього «Наша Україна» втратить шанс, очистившись від впливу Ющенка, стати дійсно опозиційною партією і цим здобути хоча б невеликий шанс пройти до наступної Верховної Ради. Проте, схоже, екс-Президент керується формулою: «Наша Україна» – це я, і поза мною вона не має права на існування.
Крім того, виводячи «Нашу Україну» з парламентських змагань, Ющенко одночасно блокує політичне майбутнє для нових її лідерів, які вимальовувались останнім часом на політичному обрії. Що також дуже грає на руку «донецькій» владі, бо в її очах зростанні впливу і ролі голови політради «Нашої України» Валентина Наливайченка, набувало загрозливих для режиму форм. Фотогенічний, підтягнутий і вольовий Наливайченко, який до того ж вільно володіє англійською мовою, цілком міг стати одним із провідних лідерів об’єднаної опозиції. Що зовсім не входить у плани Віктора Януковича і Партії регіонів.
Ще однією унікальною ціллю для Віктора Ющенка стає можливість їздити декілька місяців по всій Україні й розповідати, скільки йому заманеться, про те, якою поганою є лідер партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко і що він лише один знає, якої непоправної шкоди вона завдала майбутньому України. Ось тут, дійсно, з ним ніхто змагатися не може, адже він під час виборів отримає можливість віщати про неї все, що захочеться. І за повного сприяння режиму, з яким у Ющенка вже явно не перший рік встановились партнерські і ділові стосунки.
Вакантне місце лідера опозиції
Після вироку Тимошенко у Віктора Андрійовича, схоже, виникло незбориме бажання зайняти вакантне місце – лідера української опозиції. Такий намір засвідчують його новітні інвективи на адресу екс-прем’єра – мовляв, це вона розвалила опозицію з очевидним підтекстом, «а я її зберу воєдино». Це б також цілком влаштовувало «януковичів», адже вони чудово знають, якими є ющенківські ділові і вольові якості. Тому б для «донецьких» Віктор Ющенко був би найкращим лідером об’єднаної опозиції років так на 10, мінімум. Оскільки у такому разі вони могли б спати спокійно, не переживати за те, що за узурповану в 2010 році владу з кимось взагалі необхідно боротися.
Адже навряд чи знайдеться в Україні якийсь виборчий мажоритарний округ, де б Ющенко мав би шанс перемогти. У цьому сенсі Ющенко є дійсно унікальним кандидатом. У всіх інших – Яценюка, Гриценка, Тягнибока, Кличка, Кириленка, Катеринчука – є, можливо, і не один такий округ. Але, якщо Віктор Ющенко підсвідомо прагне назавжди і неповоротно піти з української політики, то для нього це дійсно справжній шанс вчинити акт політичного суїциду.
Ющенко може цілком повторити невдалу спробу колишнього президента СРСР Михайла Горбачова, який наважився виставити свою кандидатуру на президентських виборах влітку 1996 року і набрав лише 1% голосів підтримки виборців. Думаю, що для Віктора Андрійовича цей 1% вважався б дуже непоганим результатом. Адже в реальності йому світить куди менша підтримка українського електорату.
Трагічна постать української політики
Віктор Ющенко така ж трагічна політична постать, як і Михайло Горбачов. Обидва декларували, що щось хочуть змінити, і з майже однаковим успіхом. Але у Горбачова, принаймні, залишилася його батьківщина – Росія, а от Ющенко свідомо поставив свою Батьківщину – Україну – на політичний кін і програв її «регіональним» прибульцям із минулого.
Думаю, що майбутнім історикам, котрі будуть досліджувати добу відновлення української державності, буде дуже непросто «препарувати» історичну постать Віктора Ющенка. Адже він щиро намагався повернути Україні українську мову, її історію і культуру. Однак біда в тому, що лише намагався, а не робив це. А як всім відомо, в історії не підкріплені діями намагання не заховуються.
Після десятиліття насилля над Україною ставленика Москви Леоніда Кучми, Ющенко міг дати Україні реальний шанс. І стати для України українським відповідником Махатми Ганді. Проте, на жаль, попри усю його декларативну позірну духовність та патріотичність, бажання матеріальних статків для своєї сім’ї взяло гору. Можливо, тому, що він уже давно перебував у «теплій ванні» номенклатурного життя і не захотів її покидати. Чи через те, що патологічне неприйняття своєї партнерки по Помаранчевій революції 2004 року Юлії Тимошенко чомусь завжди брало гору над здоровим політичним глуздом.
У 2004 році Ющенко був визнаним національним лідером, проте повернути в 2012 році собі цей добровільно скинутий статус виглядає більше політичним фарсом. Він не міг не знати, що робить з Києвом його протеже Черновецький і його молода команда «професіоналів», але ті демонстративно приходили на зустрічі з Віктором Андрійовичем у вишиванках, і він прощав їм буквально все.
Зараз Ющенко намагається з усіх сил грати роль великого українця, якого не розуміє народ, бо ще до нього не доріс. Але можна справедливо запитати: хто, борючись «безкомпромісно» з Тимошенко, привів за руку до влади «донецьких», а тепер намагається змалювати себе революціонером, по суті, будучи насправді союзником Януковича? І саме тому люди з ющенківської команди «любих друзів» – Балога, Павленко, Каськів, Ставнійчук та їм подібні – дуже легко опинилися у таборі «донів».
Якщо бути відвертим, то Ющенко лише вправно використав на свою корить ту роботу і політичні здобутки, котрі були зроблені неформальним лідером України В’ячеславом Чорноволом і його командою. Але скористався таким «своєрідним» чином, що відібрав в українців шанси, які надавала перемога у Помаранчевій революції, а разом з ними віру і надію.
Ставши Президентом, Віктор Ющенко показав свою повну неспроможність і недієздатність, викликавши цим в українців розчарування і сильну апатію. Цілком очевидно, що в разі повернення Ющенка у велику політику все повториться. То що, знову наступати вкотре на ті самі граблі?
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Якщо Віктор Ющенко твердо вирішив знищити партію «Наша Україна» остаточно, то у такому разі це дуже мудре і своєчасне рішення. Якщо ж ні, то навіщо це йому взагалі? Адже завищена політична самооцінка Ющенка вже коштувала українському народу приходу «донецьких» до влади. Можливо, цього замало? І в такому разі він має зовсім інші, не задекларовані публічно цілі – дискредитувати опозицію як таку в очах пересічних українських виборців?
Які цілі ставить Ющенко?
Адже цілком очевидно, що участь Ющенка в парламентських виборах першим номером списку «Нашої України» не зробить цю партію прохідною, а лише поставить жирну крапку на її політичному майбутньому. Внаслідок цього «Наша Україна» втратить шанс, очистившись від впливу Ющенка, стати дійсно опозиційною партією і цим здобути хоча б невеликий шанс пройти до наступної Верховної Ради. Проте, схоже, екс-Президент керується формулою: «Наша Україна» – це я, і поза мною вона не має права на існування.
Крім того, виводячи «Нашу Україну» з парламентських змагань, Ющенко одночасно блокує політичне майбутнє для нових її лідерів, які вимальовувались останнім часом на політичному обрії. Що також дуже грає на руку «донецькій» владі, бо в її очах зростанні впливу і ролі голови політради «Нашої України» Валентина Наливайченка, набувало загрозливих для режиму форм. Фотогенічний, підтягнутий і вольовий Наливайченко, який до того ж вільно володіє англійською мовою, цілком міг стати одним із провідних лідерів об’єднаної опозиції. Що зовсім не входить у плани Віктора Януковича і Партії регіонів.
Ще однією унікальною ціллю для Віктора Ющенка стає можливість їздити декілька місяців по всій Україні й розповідати, скільки йому заманеться, про те, якою поганою є лідер партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко і що він лише один знає, якої непоправної шкоди вона завдала майбутньому України. Ось тут, дійсно, з ним ніхто змагатися не може, адже він під час виборів отримає можливість віщати про неї все, що захочеться. І за повного сприяння режиму, з яким у Ющенка вже явно не перший рік встановились партнерські і ділові стосунки.
Вакантне місце лідера опозиції
Після вироку Тимошенко у Віктора Андрійовича, схоже, виникло незбориме бажання зайняти вакантне місце – лідера української опозиції. Такий намір засвідчують його новітні інвективи на адресу екс-прем’єра – мовляв, це вона розвалила опозицію з очевидним підтекстом, «а я її зберу воєдино». Це б також цілком влаштовувало «януковичів», адже вони чудово знають, якими є ющенківські ділові і вольові якості. Тому б для «донецьких» Віктор Ющенко був би найкращим лідером об’єднаної опозиції років так на 10, мінімум. Оскільки у такому разі вони могли б спати спокійно, не переживати за те, що за узурповану в 2010 році владу з кимось взагалі необхідно боротися.
Адже навряд чи знайдеться в Україні якийсь виборчий мажоритарний округ, де б Ющенко мав би шанс перемогти. У цьому сенсі Ющенко є дійсно унікальним кандидатом. У всіх інших – Яценюка, Гриценка, Тягнибока, Кличка, Кириленка, Катеринчука – є, можливо, і не один такий округ. Але, якщо Віктор Ющенко підсвідомо прагне назавжди і неповоротно піти з української політики, то для нього це дійсно справжній шанс вчинити акт політичного суїциду.
Ющенко може цілком повторити невдалу спробу колишнього президента СРСР Михайла Горбачова, який наважився виставити свою кандидатуру на президентських виборах влітку 1996 року і набрав лише 1% голосів підтримки виборців. Думаю, що для Віктора Андрійовича цей 1% вважався б дуже непоганим результатом. Адже в реальності йому світить куди менша підтримка українського електорату.
Трагічна постать української політики
Віктор Ющенко така ж трагічна політична постать, як і Михайло Горбачов. Обидва декларували, що щось хочуть змінити, і з майже однаковим успіхом. Але у Горбачова, принаймні, залишилася його батьківщина – Росія, а от Ющенко свідомо поставив свою Батьківщину – Україну – на політичний кін і програв її «регіональним» прибульцям із минулого.
Думаю, що майбутнім історикам, котрі будуть досліджувати добу відновлення української державності, буде дуже непросто «препарувати» історичну постать Віктора Ющенка. Адже він щиро намагався повернути Україні українську мову, її історію і культуру. Однак біда в тому, що лише намагався, а не робив це. А як всім відомо, в історії не підкріплені діями намагання не заховуються.
Після десятиліття насилля над Україною ставленика Москви Леоніда Кучми, Ющенко міг дати Україні реальний шанс. І стати для України українським відповідником Махатми Ганді. Проте, на жаль, попри усю його декларативну позірну духовність та патріотичність, бажання матеріальних статків для своєї сім’ї взяло гору. Можливо, тому, що він уже давно перебував у «теплій ванні» номенклатурного життя і не захотів її покидати. Чи через те, що патологічне неприйняття своєї партнерки по Помаранчевій революції 2004 року Юлії Тимошенко чомусь завжди брало гору над здоровим політичним глуздом.
У 2004 році Ющенко був визнаним національним лідером, проте повернути в 2012 році собі цей добровільно скинутий статус виглядає більше політичним фарсом. Він не міг не знати, що робить з Києвом його протеже Черновецький і його молода команда «професіоналів», але ті демонстративно приходили на зустрічі з Віктором Андрійовичем у вишиванках, і він прощав їм буквально все.
Зараз Ющенко намагається з усіх сил грати роль великого українця, якого не розуміє народ, бо ще до нього не доріс. Але можна справедливо запитати: хто, борючись «безкомпромісно» з Тимошенко, привів за руку до влади «донецьких», а тепер намагається змалювати себе революціонером, по суті, будучи насправді союзником Януковича? І саме тому люди з ющенківської команди «любих друзів» – Балога, Павленко, Каськів, Ставнійчук та їм подібні – дуже легко опинилися у таборі «донів».
Якщо бути відвертим, то Ющенко лише вправно використав на свою корить ту роботу і політичні здобутки, котрі були зроблені неформальним лідером України В’ячеславом Чорноволом і його командою. Але скористався таким «своєрідним» чином, що відібрав в українців шанси, які надавала перемога у Помаранчевій революції, а разом з ними віру і надію.
Ставши Президентом, Віктор Ющенко показав свою повну неспроможність і недієздатність, викликавши цим в українців розчарування і сильну апатію. Цілком очевидно, що в разі повернення Ющенка у велику політику все повториться. То що, знову наступати вкотре на ті самі граблі?
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода