Наприкінці вересня відзначили тисячоліття Софії Київської – першого кафедрального собору Русі. Він був місцем розташування престолу предстоятелів Руської Церкви, а сьогодні уособлює стародавність українського християнства. Нічого грандіознішого за подальші два з гаком сторіччя існування Русі, аж до навали Батия, створено не було. Те, що Собор соборів дійшов крізь війни і окупації, пожежі, землетруси, більшовицьке варварство до нашого часу вже саме собою є Дивом, як назвав його у своєму однойменному романі Павло Загребельний.
Попри не завше цивілізоване ставлення до храмового комплексу з боку влади, яка закрила очі на сваволю забудовників в охоронних зонах пам’ятки, її включено до переліку об’єктів Світової культурної спадщини ЮНЕСКО. Софія Київська залишається найціннішою архітектурно-художньою пам’яткою України, а її сучасна історія віддзеркалює протистояння між гілками українського православ’я, а ширше – суспільних конфліктів загалом. Так, як це траплялося протягом сторіч усієї історії храму.
Втім, частіше Софійська площа усе ж таки була свідком подолання розбрату та єднання. Тут у січні 1919 року було проголошено Акт злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. У липні 1990 освячено тоді ще майбутнім патріархом Київським Володимиром синьо-жовтий прапор, який було урочисто піднято над Київрадою ще до проголошення Незалежності. Сьогодні стародавня Софія знову може стати символом єднання.
Пентархія
На початку вересня у православному світі відбулася подія, яка може надати нового імпульсу розвитку усього світового християнства. Вселенський Патріарх Варфоломей запросив на зустріч до Константинополя патріархів Олександрійського, Антиохійського, Ієрусалиського та архієпископа Кіпру. Цей захід дістав назву «саміт Пентархії».
Пентархією до розколу у 1054 році християнства на західне та східне звалося зібрання п’яти найдавніших патріархатів – Західного, яким був Римський архієрей, та чотирьох названих вище. Саме цим першоієрархам належало право арбітражу в догматичних суперечках у Церкві та визначення інших засад її діяльності. Після розколу, а згодом після зникнення у 1253 році Візантійської імперії, Пентархія втратила своє значення вищого духовного авторитету, хоча спроби його реанімації мали місце протягом дев’ятнадцятого-двадцятого сторіч.
Нині Вселенський патріарх відновив дію цієї інституції, кооптувавши до складу Пентархії, архієпископа Нової Юстиніани та усього Кіпру Хризостома ІІ. Скликання цього найповажнішого у православному світі зібрання головним чином зумовлюється необхідністю визначити перспективи проведення наступного Вселенського Собору, якого православні церкви не проводили з 787 року, коли відбувся Сьомий Собор. За цей час постали більшість із п’ятнадцяти помісних церков, накопичилися численні догматичні та організаційні питання, які компетентний вирішити лише Вселенський Собор.
Головною організаційною проблемою взаємодії православних церков є те, що рішення поміж них ухвалюються винятково консенсусом. Предметів таких рішень більшає у зв’язку з намірами провести Вселенський Собор. Суперечки можуть викликати дата та місце його проведення, порядок денний, регламент, спосіб формування складів делегацій від помісних церков. Консенсусом такі питання вирішити практично неможливо. Отож Вселенський Патріарх обережно наполягає на необхідності перейти від принципу консенсусу до принципу простої більшості. Для надання вагомості цій пропозиції знадобився авторитет Пентархії.
Проти принципу простої більшості виступає традиційний суперник Константинополя – Московська Патріархія. Механізм вето їй потрібний, перш за все, задля блокування вирішення питань, які називаються «українськими». Першим з них є належність території України до юрисдикції Московського Патріархату. Як відомо, Константинополь не визнає канонічної правильності перепідпорядкування Київської митрополії Москві, що мало місце у 1686 році. Друге – перспективи надання українському православ’ю статусу повноцінної Помісної Церкви.
Ті православні України, які переконані у необхідності для своєї Церкви незалежності, мають бути зацікавленими у тому, щоб цей статус вона отримала до Вселенського Собору, бо тоді українські ієрархи були б його повноцінними учасниками.
Реалізація такого плану являє собою цивілізаційний виклик для православних українців, які розділені на три гілки. Перспективи участі у Соборі українських архієреїв не у складі московського обозу, а на рівноправних засадах з іншими делегаціями, як представників рівної серед рівних Церкви із тисячолітньою історією, мають стати серйозним стимулом до подолання розколу.
Де б міг відбутися Восьмий Вселенський Собор?
На перший погляд відповідь є зрозумілою – у Константинополі, місті перебуванні Вселенських Патріархів. Але ж Константинополь вже більше тисячі років є Стамбулом, а над резиденцією Вселенського Патріарха, згідно з законом Турецької Республіки, майорить її державний прапор, символізуючи контроль за церквою з боку держави. Крім того, резиденція просто замала для роботи Собору, чисельний склад учасників якого, разом із особами супроводу, становитиме не менше тисячі. Це не рахуючи гостей та представників ЗМІ.
Інший варіант – Нікосія. На Кіпрі Церква здавна є однією з вельми шанованих суспільних інституцій і, вочевидь, місцева влада сприяла б проведенню такої масштабної події. Та на Кіпрі не вщухає конфлікт між грецькою та турецькою громадами, який час від часу виливається у силове протистояння. Існує загроза порушення спокою, якого потребуватиме робота Собору.
А як щодо перспектив проведення Вселенського собору – Собору соборів у Києві? Україна є однією з найбільших країн православного світу, точніше – найбільшою за кількістю віруючих. Тут не раз виникали явища та відбувалися події, які мали всеправославне значення. В Украні існує тисячолітня православна традиція. Тут є численні сакральні пам’ятки та святині, з якими ще мало знайомий православний світ.
У випадку, коли українська влада та Церква домовляться про внесення спільної пропозиції предстоятелям православних церков щодо проведення Вселенського Собору у Києві, така пропозиція точно не пройде повз увагу християнського світу, сприятиме прискоренню підготовки Собору та стане вагомим аргументом щодо визнання помісного статусу єдиного українського православ’я.
Москва тримає руку на пульсі
Тим часом, патріарх Московський вчащає в Україну. Цього року вже втретє прилітав. Його нещодавній візит на Буковину є черговою спробою позначити «канонічну територію». Особливістю двох останніх приїздів патріарха Кирила в Україну є те, що поряд із ним немає глави Української Православної Церкви – Московського Патріархату блаженнішого митрополита Володимира. Через неміч він не може здійснювати важливу представницьку функцію господаря, який приймає гостя. Патріарх Кирил звертається до української пастви, так би мовити, «через голову» українського предстоятеля.
Ймовірно, що недоречність та двозначність цієї ситуації є зрозумілою вищому українському керівництву. Принаймні, попри анонсовану у програмі візиту московського гостя на офіційному сайті РПЦ, зустріч із президентом України, не відбулася. Справді, вірним УПЦ важко пояснити, чому патріарх Московський бачиться з президентом України мало не частіше, ніж митрополит Київський.
На час хвороби митрополита Володимира є дипломатична доцільність покласти обов’язки офіційно представляти Його Блаженство на зустрічах такого рівня на когось з авторитетних єпархіальних архієреїв УПЦ. Та проблема у тім, що у цій Церкві немає нікого, хто б міг бодай наблизитися до рівня суспільної ваги митрополита Володимира.
За цих обставин на ще більш рельєфну постать в українському християнстві перетворюється патріарх Київський Філарет. Московська анафема лише сприяла згуртуванню навколо цього духовного лідера вірних Церкви, яка сьогодні, завдяки своєму патріархові належить до найвпливовіших конфесій України. Під омофором патріарха Філарета сьогодні перебувають не лише тисячі парафій в Україні, але й церковні громади в Росії, Молдові, країнах Європи, обох Америк, Австралії.
У вересні поновилися переговори між Київським Патріархатом та Українською Автокефальною Православною Церквою, яку очолює митрополит Мефодій щодо об’єднання. Якщо виникне перспектива проведення Вселенського Собору у Києві, то ліпшою стане і перспектива постання нарешті в Україні єдиної православної церкви.
Звісно, що молебень при відкритті Собору Соборів доцільно провести в українському Соборі соборів – Святій Софії Київській.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Попри не завше цивілізоване ставлення до храмового комплексу з боку влади, яка закрила очі на сваволю забудовників в охоронних зонах пам’ятки, її включено до переліку об’єктів Світової культурної спадщини ЮНЕСКО. Софія Київська залишається найціннішою архітектурно-художньою пам’яткою України, а її сучасна історія віддзеркалює протистояння між гілками українського православ’я, а ширше – суспільних конфліктів загалом. Так, як це траплялося протягом сторіч усієї історії храму.
Втім, частіше Софійська площа усе ж таки була свідком подолання розбрату та єднання. Тут у січні 1919 року було проголошено Акт злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. У липні 1990 освячено тоді ще майбутнім патріархом Київським Володимиром синьо-жовтий прапор, який було урочисто піднято над Київрадою ще до проголошення Незалежності. Сьогодні стародавня Софія знову може стати символом єднання.
Пентархія
На початку вересня у православному світі відбулася подія, яка може надати нового імпульсу розвитку усього світового християнства. Вселенський Патріарх Варфоломей запросив на зустріч до Константинополя патріархів Олександрійського, Антиохійського, Ієрусалиського та архієпископа Кіпру. Цей захід дістав назву «саміт Пентархії».
Пентархією до розколу у 1054 році християнства на західне та східне звалося зібрання п’яти найдавніших патріархатів – Західного, яким був Римський архієрей, та чотирьох названих вище. Саме цим першоієрархам належало право арбітражу в догматичних суперечках у Церкві та визначення інших засад її діяльності. Після розколу, а згодом після зникнення у 1253 році Візантійської імперії, Пентархія втратила своє значення вищого духовного авторитету, хоча спроби його реанімації мали місце протягом дев’ятнадцятого-двадцятого сторіч.
Нині Вселенський патріарх відновив дію цієї інституції, кооптувавши до складу Пентархії, архієпископа Нової Юстиніани та усього Кіпру Хризостома ІІ. Скликання цього найповажнішого у православному світі зібрання головним чином зумовлюється необхідністю визначити перспективи проведення наступного Вселенського Собору, якого православні церкви не проводили з 787 року, коли відбувся Сьомий Собор. За цей час постали більшість із п’ятнадцяти помісних церков, накопичилися численні догматичні та організаційні питання, які компетентний вирішити лише Вселенський Собор.
Головною організаційною проблемою взаємодії православних церков є те, що рішення поміж них ухвалюються винятково консенсусом. Предметів таких рішень більшає у зв’язку з намірами провести Вселенський Собор. Суперечки можуть викликати дата та місце його проведення, порядок денний, регламент, спосіб формування складів делегацій від помісних церков. Консенсусом такі питання вирішити практично неможливо. Отож Вселенський Патріарх обережно наполягає на необхідності перейти від принципу консенсусу до принципу простої більшості. Для надання вагомості цій пропозиції знадобився авторитет Пентархії.
Проти принципу простої більшості виступає традиційний суперник Константинополя – Московська Патріархія. Механізм вето їй потрібний, перш за все, задля блокування вирішення питань, які називаються «українськими». Першим з них є належність території України до юрисдикції Московського Патріархату. Як відомо, Константинополь не визнає канонічної правильності перепідпорядкування Київської митрополії Москві, що мало місце у 1686 році. Друге – перспективи надання українському православ’ю статусу повноцінної Помісної Церкви.
Ті православні України, які переконані у необхідності для своєї Церкви незалежності, мають бути зацікавленими у тому, щоб цей статус вона отримала до Вселенського Собору, бо тоді українські ієрархи були б його повноцінними учасниками.
Реалізація такого плану являє собою цивілізаційний виклик для православних українців, які розділені на три гілки. Перспективи участі у Соборі українських архієреїв не у складі московського обозу, а на рівноправних засадах з іншими делегаціями, як представників рівної серед рівних Церкви із тисячолітньою історією, мають стати серйозним стимулом до подолання розколу.
Де б міг відбутися Восьмий Вселенський Собор?
На перший погляд відповідь є зрозумілою – у Константинополі, місті перебуванні Вселенських Патріархів. Але ж Константинополь вже більше тисячі років є Стамбулом, а над резиденцією Вселенського Патріарха, згідно з законом Турецької Республіки, майорить її державний прапор, символізуючи контроль за церквою з боку держави. Крім того, резиденція просто замала для роботи Собору, чисельний склад учасників якого, разом із особами супроводу, становитиме не менше тисячі. Це не рахуючи гостей та представників ЗМІ.
Інший варіант – Нікосія. На Кіпрі Церква здавна є однією з вельми шанованих суспільних інституцій і, вочевидь, місцева влада сприяла б проведенню такої масштабної події. Та на Кіпрі не вщухає конфлікт між грецькою та турецькою громадами, який час від часу виливається у силове протистояння. Існує загроза порушення спокою, якого потребуватиме робота Собору.
А як щодо перспектив проведення Вселенського собору – Собору соборів у Києві? Україна є однією з найбільших країн православного світу, точніше – найбільшою за кількістю віруючих. Тут не раз виникали явища та відбувалися події, які мали всеправославне значення. В Украні існує тисячолітня православна традиція. Тут є численні сакральні пам’ятки та святині, з якими ще мало знайомий православний світ.
У випадку, коли українська влада та Церква домовляться про внесення спільної пропозиції предстоятелям православних церков щодо проведення Вселенського Собору у Києві, така пропозиція точно не пройде повз увагу християнського світу, сприятиме прискоренню підготовки Собору та стане вагомим аргументом щодо визнання помісного статусу єдиного українського православ’я.
Москва тримає руку на пульсі
Тим часом, патріарх Московський вчащає в Україну. Цього року вже втретє прилітав. Його нещодавній візит на Буковину є черговою спробою позначити «канонічну територію». Особливістю двох останніх приїздів патріарха Кирила в Україну є те, що поряд із ним немає глави Української Православної Церкви – Московського Патріархату блаженнішого митрополита Володимира. Через неміч він не може здійснювати важливу представницьку функцію господаря, який приймає гостя. Патріарх Кирил звертається до української пастви, так би мовити, «через голову» українського предстоятеля.
Ймовірно, що недоречність та двозначність цієї ситуації є зрозумілою вищому українському керівництву. Принаймні, попри анонсовану у програмі візиту московського гостя на офіційному сайті РПЦ, зустріч із президентом України, не відбулася. Справді, вірним УПЦ важко пояснити, чому патріарх Московський бачиться з президентом України мало не частіше, ніж митрополит Київський.
На час хвороби митрополита Володимира є дипломатична доцільність покласти обов’язки офіційно представляти Його Блаженство на зустрічах такого рівня на когось з авторитетних єпархіальних архієреїв УПЦ. Та проблема у тім, що у цій Церкві немає нікого, хто б міг бодай наблизитися до рівня суспільної ваги митрополита Володимира.
За цих обставин на ще більш рельєфну постать в українському християнстві перетворюється патріарх Київський Філарет. Московська анафема лише сприяла згуртуванню навколо цього духовного лідера вірних Церкви, яка сьогодні, завдяки своєму патріархові належить до найвпливовіших конфесій України. Під омофором патріарха Філарета сьогодні перебувають не лише тисячі парафій в Україні, але й церковні громади в Росії, Молдові, країнах Європи, обох Америк, Австралії.
У вересні поновилися переговори між Київським Патріархатом та Українською Автокефальною Православною Церквою, яку очолює митрополит Мефодій щодо об’єднання. Якщо виникне перспектива проведення Вселенського Собору у Києві, то ліпшою стане і перспектива постання нарешті в Україні єдиної православної церкви.
Звісно, що молебень при відкритті Собору Соборів доцільно провести в українському Соборі соборів – Святій Софії Київській.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода