Рік тому, 11 серпня, було вбито Василя Климентьєва, засновника та головного редактора газети «Новий стиль». Так, так, вбито. І не слід пом’якшувати констатацію цього очевидного факту сумнівами на кшталт: тіло журналіста, мовляв, не знайдено, судом його ще не визнано мертвим.
Ми чомусь схильні сумніватися в жорстоких реаліях, виправдовуючи сумнівами своє бажання уникнути жорстокого конфлікту з реальністю. А той, хто свідомо йде на такі справи, ніколи не вагається. І, на відміну від дитячих казок, перемагає. Про це свідчить та сама жорстока реальність.
Реалістами є і міліціянти, які одразу ж порушили кримінальну справу № 60101248 за статтею «Навмисне вбивство». Тому я і сьогодні повторюю те, що неодноразово доводилося казати у минулому серпні: справу Климентьєва не буде розкрито. Принаймні, доти, доки серед замовників чи виконавців не виникне суперечка і хтось з них свідомо не здасть подільників. Але такий розвиток подій малоймовірний.
Давайте ж згадаємо, хто ж такий Василь Климентьєв.
Газета «Новий стиль» від самого початку створювалася заради захисту прав громадян, сплюндрованих свавіллям корумпованих та криміналізованих представників державної машини – чиновництва, суддівства, міліції. За публікаціями газети порушувалися кримінальні справи у випадках, коли злочинці вже починали святкувати свою перемогу.
Десятки людей, які вже впали було через зазнані несправедливості у відчай, вдячні «Новому стилю» і його головному редакторові за допомогу. З матеріалами газети можна познайомитися на сайті www.noviystil.com.ua (проте зараз виникли труднощі з його перереєстрацією, так само і з формальною перереєстрацією газети, засновником якої є Климентьєв як фізична особа).
Разом з цим зростала ненависть до Климентьєва з боку тих, хто переконаний, що в Україні не лише економіку, але й закон, справедливість порядок, державну владу та й саму Конституцію вже приватизовано. І слушний момент для їхньої помсти нарешті настав.
У липні з посади прокурора Харківської області пішов Василь Синчук, який, як вважалося, симпатизував газеті. Злочинці зорієнтувалися у ситуації і від самого початку були впевнені у своїй безкарності, тому діяли зухвало і впевнено. Вони не помилилися.
В інтернеті є низка посилань з повним описом хронології подій після 11 серпня. Але при цьому більшість публікацій вітчизняних ЗМІ вже була позначена присутністю цензора: мовляв, справа непроста, нехай розбираються правоохоронні органи.
Більш категоричними були закордонні журналісти. Варто було прочитати статтю журналіста Люка Гардінґа «Зникнення журналіста Климентьєва: Україна повертається до темної ери Гонгадзе?» з англійської The Guardian, щоб побачити сумні перспективи розслідуваня цієї справи. Подібні висновки містилися у репортажі тележурналіста Ґулівера Креґґа з France 24.
Гра на зволікання
Замість пошуку справжніх замовників та виконавців вбивства, вітчизняні «пінкертони» почали зволікати, стверджуючи, що начебто «відпрацьовують версії». Вони прочісували тисячі гектарів дна водосховища, на що було марно витрачено мільйони гривень. Журналіста «шукали» в комп’ютерах його родичів та друзів. Цинічно поширювали чутки, що він, можливо, «сам втік». А харківський «губернатор» Добкін прямо пов’язав зникнення журналіста з політичними іграми опозиції, заявивши, що Климентьєв з’явиться одразу після місцевих виборів живим та здоровим.
Лише тоді, коли усі сліди вже було стерто, влада нарешті «прозріла» і погодилася з тим, що вбивство Климентьєва пов’язане з його професійною діяльністю. І безсило розвела руками. А з усіх версій тепер офіційно визнається лише одна: вбивство, пов’язане з професійною діяльністю Климентьєва.
Слідчі дії у справі вже півроку як зупинено «до моменту знайдення осіб, причетних до вбивства». І вже жодним чином розслідуванню не сприяли ані космічні знімки Харкова, ані особистий контроль Президента України.
А заяви про те, що «осіб, причетних до злочину, встановлено, і вони у розшуку», взагалі не мають цінності. Річ у тім, що ці особи були встановлені іще у серпні. І їхній оперативний розшук почався саме тоді. Та якщо півроку тому хтось з правоохоронців іще намагався тішити громадськість оптимістичними заявами щодо розкриття цього злочину, то тепер вже ні.
Без жодної відповіді залишаються деякі запитання. Наприклад: у помешканні Климентьєва після трьох оглядів та двох обшуків, проведених харківськими правоохоронцями, київські слідчі знайшли у постелі другий травматичний пістолет – той, який був з журналістом під час його викрадення. Звідки ж він там узявся? Непрофесійно шукали протягом місяця? А може, шукали надто вже професійно? А наскільки наблизили слідство до розкриття десятки обшуків та вилучення комп’ютерів у помешканнях близьких та знайомих Кліментьєва? Чи, може, це були просто акції залякування?
Показово, що через рік після зникнення журналіста українське суспільство поступово втрачає інтерес до цієї резонансної справи. Здавалося, що про це пам’ятають лише за кордоном – наприклад, канцлер ФРН Анґела Меркель, представник ОБСЄ з свободи слова Дуня Міятович…
Отже, після дев’яти років перерви в Україні знов почали вбивати журналістів. Більш того, життя будь-якої людини у нашій країні тепер взагалі втратило ціну. І якщо вбивство Гонгадзе стало для виконавців замовних вбивств своєрідним майстер-класом, то вбивство Климентьєва – іспитом на сертифікат безкарно вбивати.
Та найбільш прикро, що наш народ, здається, змирився, погодився з таким ганебним станом: мовляв, а що тут поробиш? І тим самим накликав на себе ще більші ризики для життя та здоров’я.
Шкода…
Петро Матвієнко – заступник головного редактора харківської газети «Новий стиль»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Ми чомусь схильні сумніватися в жорстоких реаліях, виправдовуючи сумнівами своє бажання уникнути жорстокого конфлікту з реальністю. А той, хто свідомо йде на такі справи, ніколи не вагається. І, на відміну від дитячих казок, перемагає. Про це свідчить та сама жорстока реальність.
Реалістами є і міліціянти, які одразу ж порушили кримінальну справу № 60101248 за статтею «Навмисне вбивство». Тому я і сьогодні повторюю те, що неодноразово доводилося казати у минулому серпні: справу Климентьєва не буде розкрито. Принаймні, доти, доки серед замовників чи виконавців не виникне суперечка і хтось з них свідомо не здасть подільників. Але такий розвиток подій малоймовірний.
Давайте ж згадаємо, хто ж такий Василь Климентьєв.
Газета «Новий стиль» від самого початку створювалася заради захисту прав громадян, сплюндрованих свавіллям корумпованих та криміналізованих представників державної машини – чиновництва, суддівства, міліції. За публікаціями газети порушувалися кримінальні справи у випадках, коли злочинці вже починали святкувати свою перемогу.
Десятки людей, які вже впали було через зазнані несправедливості у відчай, вдячні «Новому стилю» і його головному редакторові за допомогу. З матеріалами газети можна познайомитися на сайті www.noviystil.com.ua (проте зараз виникли труднощі з його перереєстрацією, так само і з формальною перереєстрацією газети, засновником якої є Климентьєв як фізична особа).
Разом з цим зростала ненависть до Климентьєва з боку тих, хто переконаний, що в Україні не лише економіку, але й закон, справедливість порядок, державну владу та й саму Конституцію вже приватизовано. І слушний момент для їхньої помсти нарешті настав.
У липні з посади прокурора Харківської області пішов Василь Синчук, який, як вважалося, симпатизував газеті. Злочинці зорієнтувалися у ситуації і від самого початку були впевнені у своїй безкарності, тому діяли зухвало і впевнено. Вони не помилилися.
В інтернеті є низка посилань з повним описом хронології подій після 11 серпня. Але при цьому більшість публікацій вітчизняних ЗМІ вже була позначена присутністю цензора: мовляв, справа непроста, нехай розбираються правоохоронні органи.
Більш категоричними були закордонні журналісти. Варто було прочитати статтю журналіста Люка Гардінґа «Зникнення журналіста Климентьєва: Україна повертається до темної ери Гонгадзе?» з англійської The Guardian, щоб побачити сумні перспективи розслідуваня цієї справи. Подібні висновки містилися у репортажі тележурналіста Ґулівера Креґґа з France 24.
Гра на зволікання
Замість пошуку справжніх замовників та виконавців вбивства, вітчизняні «пінкертони» почали зволікати, стверджуючи, що начебто «відпрацьовують версії». Вони прочісували тисячі гектарів дна водосховища, на що було марно витрачено мільйони гривень. Журналіста «шукали» в комп’ютерах його родичів та друзів. Цинічно поширювали чутки, що він, можливо, «сам втік». А харківський «губернатор» Добкін прямо пов’язав зникнення журналіста з політичними іграми опозиції, заявивши, що Климентьєв з’явиться одразу після місцевих виборів живим та здоровим.
Лише тоді, коли усі сліди вже було стерто, влада нарешті «прозріла» і погодилася з тим, що вбивство Климентьєва пов’язане з його професійною діяльністю. І безсило розвела руками. А з усіх версій тепер офіційно визнається лише одна: вбивство, пов’язане з професійною діяльністю Климентьєва.
Слідчі дії у справі вже півроку як зупинено «до моменту знайдення осіб, причетних до вбивства». І вже жодним чином розслідуванню не сприяли ані космічні знімки Харкова, ані особистий контроль Президента України.
А заяви про те, що «осіб, причетних до злочину, встановлено, і вони у розшуку», взагалі не мають цінності. Річ у тім, що ці особи були встановлені іще у серпні. І їхній оперативний розшук почався саме тоді. Та якщо півроку тому хтось з правоохоронців іще намагався тішити громадськість оптимістичними заявами щодо розкриття цього злочину, то тепер вже ні.
Без жодної відповіді залишаються деякі запитання. Наприклад: у помешканні Климентьєва після трьох оглядів та двох обшуків, проведених харківськими правоохоронцями, київські слідчі знайшли у постелі другий травматичний пістолет – той, який був з журналістом під час його викрадення. Звідки ж він там узявся? Непрофесійно шукали протягом місяця? А може, шукали надто вже професійно? А наскільки наблизили слідство до розкриття десятки обшуків та вилучення комп’ютерів у помешканнях близьких та знайомих Кліментьєва? Чи, може, це були просто акції залякування?
Показово, що через рік після зникнення журналіста українське суспільство поступово втрачає інтерес до цієї резонансної справи. Здавалося, що про це пам’ятають лише за кордоном – наприклад, канцлер ФРН Анґела Меркель, представник ОБСЄ з свободи слова Дуня Міятович…
Отже, після дев’яти років перерви в Україні знов почали вбивати журналістів. Більш того, життя будь-якої людини у нашій країні тепер взагалі втратило ціну. І якщо вбивство Гонгадзе стало для виконавців замовних вбивств своєрідним майстер-класом, то вбивство Климентьєва – іспитом на сертифікат безкарно вбивати.
Та найбільш прикро, що наш народ, здається, змирився, погодився з таким ганебним станом: мовляв, а що тут поробиш? І тим самим накликав на себе ще більші ризики для життя та здоров’я.
Шкода…
Петро Матвієнко – заступник головного редактора харківської газети «Новий стиль»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода