Київ – Дев’ятого серпня виповнилося 85 років Євгенові Грицяку – одному з організаторів Норильського повстання, яке вибухнуло у заполярному таборі у 1953-му і котре кілька місяців не могли придушити. Радіо Свобода вирішило розпитати в пана Грицяка, що згуртувало тоді в’язнів і чого, на його думку, бракує українцям нині для об’єднання задля розбудови сильної і заможної держави.
– Пане Грицяк, незабаром річниця української Незалежності. Ви один із очільників Норильського повстання. Чи такою ви хотіли бачити Україну, якою вона є сьогодні?
– Та звичайно, хотілося бачити кращою: надійнішою, миролюбною. Щоб одне до одного із повагою ставилися, бо як ще Антуан де Сент-Екзюпері слушно зауважив: повага до людини – в небезпеці: Схід не поважає Заходу, Захід не поважає Сходу. Такий вододіл здається нездоланним. А його потрібно подолати.
– А яким чином цього можна досягти?
– Ну, насамперед, зробити своєю метою об’єднання, а не роз’єднання. Бо якщо ми не об’єднаємося, то ми ніякої держави не збудуємо.
– Але, власне, жодна держава не може бути без лідера. Якого лідера, на вашу думку, сьогодні потребує Україна?
– Треба, щоб він був лідером всього народу. Бо у нас якось так виходить, що лідери орієнтуються на олігархів, на того, у кого більше грошей, і як він їм диктує, так вони ним і керують.
Якого політика не побачу, я порівнюю його із індуським Махатмою Ганді. Його нічого не цікавило: ні багатство, ані слава – тільки незалежність Індії.
– А яку політичну силу міг би представляти такий керівник? Чи є в Україні сьогодні така політична сила, з якої міг би походити такий лідер, про якого ви говорите?
– Я такої політичної сили не бачу. Але я бачу, що тепер ми демонструємо надзвичайну побожність. А побожні люди всім прощають. Взаємопрощення – це запорука нашого майбутнього.
– Ви й раніше виступали за «прощення мучителів», зараз ви теж про це говорите. Чи не виглядатиме прощення як вияв політичної слабкості?
– Прощати можуть тільки сильні люди, а не слабкі. Що дає помста? От знайшов би я зараз того, хто мене мучив у тюрмі – і помстився б. І що від цього Україна виграла б? Нічого би не виграла, тільки програла б.
Коли мене заарештували вдруге, я спитав: що я такого уже встиг зробити проти радянської влади? А слідчий мені і каже, мовляв, може, й не доведемо, але ми знаємо, що вас ув’язнили правильно: ми стільки вас тримали у тюрмі, скільки із вас знущалися, що ви просто не можете нас любити…
– Ще раз знову ж таки про згаданого вами нового лідера, який би зміг виправити нинішню ситуацію. Яким чином він міг би отримати владу мирним шляхом, якщо нині чиновники нічим не виказують наміру віддати її просто так?
– Насамперед кожен, хто хоче миру і процвітання для свого народу, повинен будувати будинок для всіх. Або знову-таки пам’ятати, що ми пливемо на одному кораблі: і що більше ми будемо його розхитувати своїми помстами, війнами, революціями, то більша ймовірність піти на дно.
Секрет Норильського повстання, яке так довго не могли придушити, був у тому, що ми виступали за принципом ненасильства. Але достатньо твердо, щоб дати зрозуміти, що ми не жартуємо.
– Та звичайно, хотілося бачити кращою: надійнішою, миролюбною. Щоб одне до одного із повагою ставилися, бо як ще Антуан де Сент-Екзюпері слушно зауважив: повага до людини – в небезпеці: Схід не поважає Заходу, Захід не поважає Сходу. Такий вододіл здається нездоланним. А його потрібно подолати.
– А яким чином цього можна досягти?
– Ну, насамперед, зробити своєю метою об’єднання, а не роз’єднання. Бо якщо ми не об’єднаємося, то ми ніякої держави не збудуємо.
– Але, власне, жодна держава не може бути без лідера. Якого лідера, на вашу думку, сьогодні потребує Україна?
– Треба, щоб він був лідером всього народу. Бо у нас якось так виходить, що лідери орієнтуються на олігархів, на того, у кого більше грошей, і як він їм диктує, так вони ним і керують.
Якого політика не побачу, я порівнюю його із індуським Махатмою Ганді. Його нічого не цікавило: ні багатство, ані слава – тільки незалежність Індії.
– А яку політичну силу міг би представляти такий керівник? Чи є в Україні сьогодні така політична сила, з якої міг би походити такий лідер, про якого ви говорите?
– Я такої політичної сили не бачу. Але я бачу, що тепер ми демонструємо надзвичайну побожність. А побожні люди всім прощають. Взаємопрощення – це запорука нашого майбутнього.
– Ви й раніше виступали за «прощення мучителів», зараз ви теж про це говорите. Чи не виглядатиме прощення як вияв політичної слабкості?
– Прощати можуть тільки сильні люди, а не слабкі. Що дає помста? От знайшов би я зараз того, хто мене мучив у тюрмі – і помстився б. І що від цього Україна виграла б? Нічого би не виграла, тільки програла б.
Коли мене заарештували вдруге, я спитав: що я такого уже встиг зробити проти радянської влади? А слідчий мені і каже, мовляв, може, й не доведемо, але ми знаємо, що вас ув’язнили правильно: ми стільки вас тримали у тюрмі, скільки із вас знущалися, що ви просто не можете нас любити…
– Ще раз знову ж таки про згаданого вами нового лідера, який би зміг виправити нинішню ситуацію. Яким чином він міг би отримати владу мирним шляхом, якщо нині чиновники нічим не виказують наміру віддати її просто так?
– Насамперед кожен, хто хоче миру і процвітання для свого народу, повинен будувати будинок для всіх. Або знову-таки пам’ятати, що ми пливемо на одному кораблі: і що більше ми будемо його розхитувати своїми помстами, війнами, революціями, то більша ймовірність піти на дно.
Секрет Норильського повстання, яке так довго не могли придушити, був у тому, що ми виступали за принципом ненасильства. Але достатньо твердо, щоб дати зрозуміти, що ми не жартуємо.
| Норильське повстання – велике заворушення в «державному особливо режимному таборі» влітку 1953 року, організоване політв’язнями. Дії понад 20-ти тисяч ув’язнених поєднали всі відомі форми протесту: повстання, страйк і голодування. Вони висунули низку вимог не тільки керівникам табору, а й загалом Москві – переглянути справи політв’язнів. У поєднанні із повстанням у Воркуті Норильське повстання історики вважають таким, що підірвало основи таборової репресивної системи СРСР. |