Перше і чи не найбільше, чого потребувала Україна, проголосивши незалежність, – визнання з боку Заходу, з боку вільного світу.
Отож ще й місяця не минуло після проголошення незалежності, як 22 вересня до столиці Канади прибув Леонід Кравчук, невдовзі перший Президент України, а тоді ще Голова Верховної Ради.
В Оттаві до його літака простелили червону доріжку, а канадський міністр закордонних справ Барбара МакДуґал вітала його як дорогого гостя, звертаючись до Кравчука «пане Президенте».
Прийняли Кравчука прем’єр-міністр Браєн Малруні, а також Рамон Гнатишин, генерал-губернатор Канади.
Резиденція Гнатишина була далеко не палац, такий собі невеликий будинок, де нам, репортерам, сказали, що Гнатишин володіє українською.
Кравчука супроводжувала численна делегація урядовців, а от журналістів було зовсім мало: один із офіційної інформаційної агенції та двоє з телебачення – Юрій Федоров, телеоператор, і з ним редактор.
Беручи інтерв’ю в Кравчука, я запитав, чому в складі делегації немає жодної жінки, тим більше, що вітала його в Оттаві жінка-міністр. Кравчук дещо, як мені здавалося, зніяковів, але викрутився жартом: мовляв, тут, у Канаді, так багато гарних жінок, що ми вирішили своїх не брати.
Тим не менше, Кравчука супроводжувала Антоніна, його дружина, проте вона, очевидно, воліла не підкреслювати своєї присутності. Принаймні ми, репортери, її не бачили.
А взагалі Кравчук гідно репрезентував нову незалежну Україну. Була укладена Декларація про відносини – одразу після референдуму, де 90 відсотків українського населення проголосували за незалежність.
Канада 2 грудня 1991 року стала першою західною країною, яка визнала Україну як суверенну незалежну державу.
Демонстрації українців у США
Сталося так, що 22 вересня, водночас із канадським візитом Кравчука, американські українці провели серію багатолюдних демонстрацій – у Вашингтоні, Чикаго, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку – на підтримку української незалежності, вимагаючи її визнання з боку США.
Хоча тоді ще не було ані фейсбуку, ані твітера, створений Українським конгресовим комітетом Америки «Національний комітет за визнання Сполученими Штатами незалежної України» скоординував одночасні демонстрації.
Зокрема, до Вашингтона учасників везли зафрахтованими автобусами з навколишніх штатів. У Лафаєт-парку, навпроти Білого дому, демонстранти (їх було десь тисяч 5) тримали жовто-блакитні прапори й гасла-звернення до президента Джорджа Буша-старшого: «Незалежність Прибалтики ми визнали останніми, тож будьмо першими з Україною». І ще запам’ятався довжелезний, метрів на 10, транспарант: «Незалежність – це свобода й демократія».
Кравчук із Канади полетів до Вашингтона, де його прийняв у Білому домі президент Джордж Буш-старший. Вийшовши до журналістів, серед яких я побачив купку росіян із Центрального телебачення, Леонід Кравчук сказав: «Ми починаємо будувати нову державу – Україну, демократичну державу, цивілізовану державу, державу, що ґрунтується на владі закону. Вона стане гідним членом європейської та світової спільноти, новою країною на мапі світу».
Новий курс української дипломатії
Кравчука у Вашингтоні супроводжував Геннадій Удовенко – професійний дипломат, який на той час очолював українське представництво в Організації Об’єднаних Націй. Це був той самий Удовенко, до якого я зателефонував наприкінці серпня 1991 року, коли у Москві КДБ влаштувало путч, захопивши владу, щоправда, ненадовго.
«Пане посол, як ставиться Україна до військової хунти, яка прийшла до влади у Москві?» – запитав я. «Ну-у, я б не став називати це хунтою», – сказав обережний дипломат. «Але ж це не образливий термін, – наполягав я. – «Хунта» іспанською означає правлячий комітет, групу, раду директорів, так би мовити».
Удовенко, який володів іспанською краще від нахабного репортера, вочевидячки, ще не отримав вказівок від Києва, як ставитись до путчу, тому від відповіді ухилився.
Але невдовзі після невдалого перевороту, коли Україна проголосила незалежність, Удовенко погодився дати інтерв’ю і сам приїхав до нас. Нью-йоркський корпункт Радіо Свобода тоді був на Бродвеї на розі 57-ї Стріт.
«Пане посол, – привітав я високого гостя, – ласкаво просимо до лігва ЦРУ». «Ми вже так не говоримо», – відповів Удовенко.
Зайшли до мого кабінету, де на стіні висів такий собі вимпел з профілем Леніна і закликом до боротьби за справу Комуністичної партії. «Ми вже так не пишемо», – зауважив дипломат.
Ну, говорили по-новому, писали теж, але від старої оковитої не відмовлялися, тож мені пощастило брати участь у символічному ритуалі нашої нової дружби.
Наприкінці 1991 року почалася боротьба за відокремлення від Росії – питання щодо нерухомості. Адже й після розвалу радянської імперії представництво України в ООН власного приміщення не мало. Воно разом із білоруським представництвом містилося у будинку, що належав Росії. Українці, за словами Удовенка, почувалися там, на 67-й Стріт у Мангаттані, немовби у приймах.
Удовенко вимагав поділити все: і будинок, і майно. Росіяни не погоджувалися, посилаючись на те, що ООН визнала Росію спадкоємицею СРСР.
Боротьба закінчилася купівлею невеликого будинку на 51-й Стріт. Його капітально відремонтовав «під ключ» із переплануванням блискучий будівельник, американський українець Мирон Кукурудза.
Йому так і не заплатили 100 тисяч доларів, хоча й була домовленість. Як мені казав інший український дипломат, платити відмовився Анатолій Зленко, на той час чільний український представник в ООН, але це вже інша історія.
Післямова
Видатному дипломатові Геннадієві Удовенку, який стояв біля джерел української незалежності, щойно виповнилося 80. Дай Боже ще стільки ж. Happy Birthday, пане посол, і многая вам літа.
Юрій Дулерайн – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Отож ще й місяця не минуло після проголошення незалежності, як 22 вересня до столиці Канади прибув Леонід Кравчук, невдовзі перший Президент України, а тоді ще Голова Верховної Ради.
В Оттаві до його літака простелили червону доріжку, а канадський міністр закордонних справ Барбара МакДуґал вітала його як дорогого гостя, звертаючись до Кравчука «пане Президенте».
Прийняли Кравчука прем’єр-міністр Браєн Малруні, а також Рамон Гнатишин, генерал-губернатор Канади.
Резиденція Гнатишина була далеко не палац, такий собі невеликий будинок, де нам, репортерам, сказали, що Гнатишин володіє українською.
Кравчука супроводжувала численна делегація урядовців, а от журналістів було зовсім мало: один із офіційної інформаційної агенції та двоє з телебачення – Юрій Федоров, телеоператор, і з ним редактор.
Беручи інтерв’ю в Кравчука, я запитав, чому в складі делегації немає жодної жінки, тим більше, що вітала його в Оттаві жінка-міністр. Кравчук дещо, як мені здавалося, зніяковів, але викрутився жартом: мовляв, тут, у Канаді, так багато гарних жінок, що ми вирішили своїх не брати.
Тим не менше, Кравчука супроводжувала Антоніна, його дружина, проте вона, очевидно, воліла не підкреслювати своєї присутності. Принаймні ми, репортери, її не бачили.
А взагалі Кравчук гідно репрезентував нову незалежну Україну. Була укладена Декларація про відносини – одразу після референдуму, де 90 відсотків українського населення проголосували за незалежність.
Канада 2 грудня 1991 року стала першою західною країною, яка визнала Україну як суверенну незалежну державу.
Демонстрації українців у США
Сталося так, що 22 вересня, водночас із канадським візитом Кравчука, американські українці провели серію багатолюдних демонстрацій – у Вашингтоні, Чикаго, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку – на підтримку української незалежності, вимагаючи її визнання з боку США.
Хоча тоді ще не було ані фейсбуку, ані твітера, створений Українським конгресовим комітетом Америки «Національний комітет за визнання Сполученими Штатами незалежної України» скоординував одночасні демонстрації.
Зокрема, до Вашингтона учасників везли зафрахтованими автобусами з навколишніх штатів. У Лафаєт-парку, навпроти Білого дому, демонстранти (їх було десь тисяч 5) тримали жовто-блакитні прапори й гасла-звернення до президента Джорджа Буша-старшого: «Незалежність Прибалтики ми визнали останніми, тож будьмо першими з Україною». І ще запам’ятався довжелезний, метрів на 10, транспарант: «Незалежність – це свобода й демократія».
Кравчук із Канади полетів до Вашингтона, де його прийняв у Білому домі президент Джордж Буш-старший. Вийшовши до журналістів, серед яких я побачив купку росіян із Центрального телебачення, Леонід Кравчук сказав: «Ми починаємо будувати нову державу – Україну, демократичну державу, цивілізовану державу, державу, що ґрунтується на владі закону. Вона стане гідним членом європейської та світової спільноти, новою країною на мапі світу».
Новий курс української дипломатії
Кравчука у Вашингтоні супроводжував Геннадій Удовенко – професійний дипломат, який на той час очолював українське представництво в Організації Об’єднаних Націй. Це був той самий Удовенко, до якого я зателефонував наприкінці серпня 1991 року, коли у Москві КДБ влаштувало путч, захопивши владу, щоправда, ненадовго.
«Пане посол, як ставиться Україна до військової хунти, яка прийшла до влади у Москві?» – запитав я. «Ну-у, я б не став називати це хунтою», – сказав обережний дипломат. «Але ж це не образливий термін, – наполягав я. – «Хунта» іспанською означає правлячий комітет, групу, раду директорів, так би мовити».
Удовенко, який володів іспанською краще від нахабного репортера, вочевидячки, ще не отримав вказівок від Києва, як ставитись до путчу, тому від відповіді ухилився.
Але невдовзі після невдалого перевороту, коли Україна проголосила незалежність, Удовенко погодився дати інтерв’ю і сам приїхав до нас. Нью-йоркський корпункт Радіо Свобода тоді був на Бродвеї на розі 57-ї Стріт.
«Пане посол, – привітав я високого гостя, – ласкаво просимо до лігва ЦРУ». «Ми вже так не говоримо», – відповів Удовенко.
Зайшли до мого кабінету, де на стіні висів такий собі вимпел з профілем Леніна і закликом до боротьби за справу Комуністичної партії. «Ми вже так не пишемо», – зауважив дипломат.
Ну, говорили по-новому, писали теж, але від старої оковитої не відмовлялися, тож мені пощастило брати участь у символічному ритуалі нашої нової дружби.
Наприкінці 1991 року почалася боротьба за відокремлення від Росії – питання щодо нерухомості. Адже й після розвалу радянської імперії представництво України в ООН власного приміщення не мало. Воно разом із білоруським представництвом містилося у будинку, що належав Росії. Українці, за словами Удовенка, почувалися там, на 67-й Стріт у Мангаттані, немовби у приймах.
Удовенко вимагав поділити все: і будинок, і майно. Росіяни не погоджувалися, посилаючись на те, що ООН визнала Росію спадкоємицею СРСР.
Боротьба закінчилася купівлею невеликого будинку на 51-й Стріт. Його капітально відремонтовав «під ключ» із переплануванням блискучий будівельник, американський українець Мирон Кукурудза.
Йому так і не заплатили 100 тисяч доларів, хоча й була домовленість. Як мені казав інший український дипломат, платити відмовився Анатолій Зленко, на той час чільний український представник в ООН, але це вже інша історія.
Післямова
Видатному дипломатові Геннадієві Удовенку, який стояв біля джерел української незалежності, щойно виповнилося 80. Дай Боже ще стільки ж. Happy Birthday, пане посол, і многая вам літа.
Юрій Дулерайн – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода