Українська література – країна мрій?

Українська література – країна мрій? (I)

Частина перша

Українська література – країна мрій? (II)

Частина друга

– Вчора і позавчора у Києві проходив етнічний фестиваль «Країна мрій». Однією з його складових була літературна «Країна мрій», організаторами якої якраз і є брати Капранови.

У планах цього фестивалю багато чого. Вже не тільки в планах, а й у тому, що відбулося. Книжковий ярмарок вже відбувається чотири роки і збільшується, розростається. Щоправда, цього року щось «підмочує» вам репутацію.

Дмитро Капранов: Так, але не репутацію. Від цього страждає обладнання. А, як показав цей сезон, то ні люди, ні книжки не страждають. То ж ми не особливо переживаємо.

Віталій Капранов: Ви знаєте, ми цього року перевірили – мокрий українець все рівно залишається українцем. І мокра «Країна мрій» все рівно залишається «Країною мрій». Адже у нас у перший день взагалі відбулися усі заходи за планом, а другого дня ми відмінили 2-3 заходи, які на найменшій сцені проходили, тому що вночі у нас поламало намети.

Але знов-таки кількість людей, які в таку погоду стояли під парасольками і слухали, наприклад, виступ етнічних літератур, тобто у нас читали гагаузи гагаузькою мовою, у нас читали цигани ромською мовою, у нас читали кримські татари кримськотатарською мовою, і кількість людей, які стояли у такий дощ під парасолями і слухали поезію ромською мовою…

Дмитро Капранов: Переважило найоптимістичніші сподівання!

– І що з того розуміли?

Дмитро Капранов: Справа в тому, що побудоване шоу, можна це назвати, літератури було якраз так, щоб діалог мовний, діалог культурний відбувся, щоб розуміли. І саме тому читали дуже охоче переклади і Шевченка, і Лесі Українки, і Ліни Костенко ромською і гагаузькою мовою саме тому, щоб ми могли оцінити в цій паралелі звучання. Навіть людям, які не знають ці мови, було цікаво.

Але що цікаво? Що в залі стяглися, по-перше, самі представники цих національностей, а по-друге, фахівці відповідні. І зал в принципі був дуже зацікавлений, дуже компетентний.

– Тобто, до зали повтікали усі ті, хто не міг ходити і дивитися вишиванки?

Віталій Капранов: Так, у нас було хитро – у нас великі парасольки стояли над глядачами.

До речі, в перший же день, коли працювала літературна сцена, у нас не вистачило парасольок на сцену. Проблема ця була, але ми її не артикулювали, нікому не казали. Раптом підходить дві жіночки з парасолькою великою і кажуть: це вам, пригодиться. Ми поставили.

Це, виявляється, з сусіднього кафе дівчата, які не мають жодного відношення до літератури взагалі, не можна їх підозрювати у тому, що вони якісь там фанатки кримськотатарської поезії.

– З іншого боку, дощ вас дуже любить. Я пам’ятаю був такий пробіг по бездоріжжю книжковий. Злива була страшна, по-моєму, по коліна було.

Дмитро Капранов: Перший раз коли він був, взагалі була страшна погода – вітер був десь 25 метрів на секунду. Але з того часу жодного такого не було.

– У Львові, пам’ятаю, Форум видавців, і ви під зливою під «Запорожцем».

Віталій Капранов: Ні, у Львові завжди дощ – це не показник.

А от Скрипка наврочив. Це так. На прес-конференції перед «Країною мрій» його запитали журналісти: що буде на «Країні мрій»? Він каже: дощ.

– Але я думаю, що під час цих великих дощів люди накупили собі літератури. І, власне, під дощ добре читається.

Дмитро Капранов: Насправді добра погода на «Країну мрій» – це теж не дуже добре, бо тоді конкурентом «Країни мрій» є пляж. А так оптимальна погода замислитися, не поспішаючи, вийти вже з парасолькою, а не так, як то сонце, то дощ, вже відповідно підготованим. І вже другий день показав, що кияни зрозуміли, що буде дощ, і буде «Країна мрій» і прийшли у відповідному обладнанні: у дощовиках, з парасольками.

Віталій Капранов: Щиро кажучи, нам більше завадив робочий день у суботу, ніж дощ, тому що неділя таки показала: люди таки йдуть, людям цікаво, це потрібно. А субота, оскільки все-таки більшість була на роботі, тобто день Конституції, який завтра у нас відбудеться, зіграв з нами поганий жарт, точніше не День Конституції, а ця ідіотська манера переносити вихідні. Той, хто її вигадав, треба проклясти у трьох поколіннях.

– Хотілося б перейти до «літературних юшок». Невже письменники не можуть без того, аби щось не показати?

Дмитро Капранов: Взагалі літературні шоу чи книжкові шоу – це екзотика. І тут сказать би: Україна є лідером трохи не світового масштабу. Адже книжка сьогодні дуже сильно конкурує з телевізором, з комп’ютером і з холодильником. І для того, щоб в цій конкурентній боротьбі перемогти, книжка повинна розширювати свій світ. Вже просто бібліотечного подання не достатньо – дуже потужні конкуренти.

Віталій Капранов: Для виправдання скажу зразу, що українські письменники можуть зібрати публіку без «юшок». Вчора, наприклад, виступала Оксана Забужко під дощем, і скільки видно, скільки люди могли бачити і чути, стільки стояли люди з парасольками. Тобто аншлаг з аншлагів в неї був.

Насправді на великій літературній сцені відбувалися події чисто літературні, які, як завжди, збирали аншлаг. Знов-таки згадаємо літературу етнічних спільнот, літературу регіонів, яка була наступного дня, де виступала черкаська і криворізька літератури.

Дмитро Капранов: Але давайте зауважимо, що, звісно, люди будуть спеціально йти, щоб поспілкуватися з Оксаною Забужко. Оксана Забужко – це метр, це гранд, в неї є своя аудиторія. А скажіть, будь ласка, якщо письменник менший, наприклад, Дара Корній, «Дебют року»…?

– Тобто, там є письменники, яких книги навіть ще не видані, тому що вони переможці «Коронації слова» – ще не встигли?

Дмитро Капранов: Ні, там переможці такі, що книжки були. Вони перемогли з рукописами, а до того книжки були. Але і переможці, і та сама Наталя Тисовська, і та сама Дара Корній, якої дебют був, то хто на них прийде, крім рідних і близьких? Так, хто прочитав, хто їх знає. Мало хто.

А якщо це форматний захід, то на форматний: о, цікаво, що це буде за «юшка», що це буде за розмова? Бо в «юшці» ж головне не картопля і не навар. В «юшки» головне розмова, під яку все це робиться.

Віталій Капранов: Тому якщо письменник може зацікавити людей не тільки тим, що його пригостять юшкою, а розповісти цікаво про себе, про свої книжки. Адже розмови, які точилися навколо вогнища, вони юшки стосувалися тільки, коли щось роблять – що ви робите? А насправді говорили про літературу, говорили про те, як пишеться, що пишеться, про що пишеться. Тому можна сказати, що тут не література була акомпанементом для юшки, а юшка була акомпанементом для літератури.

– В академіка, директора Інституту літератури, літературознавця Миколи Жулинського перед ефіром ми запитали: навіщо юшка або щось подіне для літератури, наскільки це сумісно?

Микола Жулинський: Це також один з таких моментів, який наближає автора до читача. Бо, як правило, письменник – це щось те, що нам мало відоме і рідко має з ним зустріч. Тут він ще й конкретно бачить цього автора, який може, наприклад, вишивати, готувати їжу, вміє танцювати або навіть вміє грати на якомусь інструменті – це теж по суті інформується прийняття українського інтелігента, української національної еліти.

Це дуже важливо, тому що без духовної еліти, без духовної аристократії не може існувати суспільство – воно у цьому відчуває потребу.

Тому я у більшості радію, що «Країна мрій» залучає до своєї фестивальної програми і письменників, не тільки їхні книги, не тільки видавництва, а й самих письменників.

– Приємно?

Дмитро Капранов: Позитивна оцінка завжди приємна.

Віталій Капранов: Тим більше академіки.

Дмитро Капранов: Ні, маститого літературознавця, який бачив всяке.


Віталій Капранов: Це треба відзначити, що це не типовий погляд на наші заходи. Це типовий погляд, скажімо, української інтелігенції старого і супернового штибу: що ви розводите попсу, література – вона не для всіх, як це можна так приземляти?!

Направду, така нота постійно звучить. І ми говоримо, що література буває різна. Література буває дійсно та, яку треба тільки для обраних. От був чудовий, наприклад, на «Книжковому Арсеналі» чудовий захід, коли поети читали вірші тет-а-тет. Тобто сідає напроти поета читач, все в акваріумі. Є така література. А є література, яка потребує масового читача. Ну, хоча б тих100 людей, які сидять в залі. І для неї засоби всі добрі.

Ми десь 3 роки тому визначили для себе концепцію представлення книжки для українського читача, як книжки, як всеохопного явища. Скажіть, чи існує у світі якесь явище, наука, мистецтво, про яке немає книжок? Спорт – от вам цілий розділ спортивних книжок. Кулінарія – це в будь-якій книгарні фактично найбільший стенд. Машини – про машини написано і для тих, хто їздить написано.

І ми сказали, що на наших заходах книжка буде представлятися, як елемент навколишнього середовища, не як якась забавка для відлюдників, для тих, хто у кришталевому палаці на горі сидить і дивиться удалечінь, а те, що нас оточує навкруги, бо наш світ створений з книжкою. Оте, що ми з вами говоримо по радіо, спочатку з’явилася книжка про це, а потім вже саме радіо. І саме представлення книжки через звучні побутові речі, через театр, через кіно, через кухню, через малювання….

Сьогодні найуспішніший майстер-клас був на «Країні мрій» – це з каліграфії. Скажіть, будь ласка, сьогодні, коли люди взагалі не вміють писати, у кращому разі вони вміють на клавіатурі щось, каліграфи… От Ольга Верменич – це фантастичний абсолютно каліграф, тому що вона вміє своє мистецтво подарувати кожному! Вона розробила методологію.

Я вчора стояв і дивився на її майстер-клас. Це просто пісня! І у неї всі сидять малюють: старі, малі…

Дмитро Капранов: І за годину вони вже можуть написати свою монограму, вензель. І виходять вже, що сам собі подарунок зробив – навчився! І сяють очі отакого первинного відкриття. Заради цих очей насправді варто цим займатися.

– Заодно може бути ілюстрація до книги.

За яким принципом ви підбирали учасників до свого літературного дійства?

Віталій Капранов: Перший принцип – щоб вони розуміли, що подія не повинна бути нудною. Тому що людей, які можуть вийти до мікрофона і 20 хвилин чи 30 говорити, у нас вистачає. А от людей, які розуміють, що при цьому треба дивитися на реакцію публіки і зважувати…

Дмитро Капранов: Подавати це, як сценічне шоу, нехай маленьке, нехай для обмеженого кола, але так чи інакше його треба дивиться і слухати, таких людей значно менше. І ми їх виковуємо на «Країні мрій».

Тобто перший крок – це «куліш» або «юшка», тобто там, де формат тебе веде. Далі вже маленька сцена, і ми дивимося, як ти можеш працювати з людьми, які йдуть мимо. Бо ми свого часу співали на вулицях. Ми всерйоз. У нас була розроблена 40-хвилинна програма і ми співали на вулицях та збирали гроші. І так у студентські роки ми підживлювалися.

– Багато зібрали?

Дмитро Капранов: Ні, ми професійно співали. Ми у Києві на Майдані за день давали чотири концерти.

Віталій Капранов: Ми були студентами і нам треба було їхати з Москви до Очакова. І ми заробляли на переїзди, і на пиво, і на їжу співанням. І це достатньо успішно, тому що ми доїжджали і туди, і назад.

– Ми маємо запитання від слухача.

Слухач: Панове, що таке життєві основи людини? Що таке можливості людей? Як людину зробити заможною і щасливою? Як структуризувати заможне і щасливе суспільство? Хто має керувати нашою державою?

Дмитро Капранов: Відповіді на всі ці питання література теж шукає. І ми написали зараз роман. На осінь, дай Боже, він буде, тобто він вже зданий в роботі у книжку. Цей роман цілком серйозний. «Щоденник моєї секретарки».

Віталій Капранов: Він якраз і присвячений пошуку свого місця у цьому світі, тому що у нас є переконання, що кожен чоловік є таким собі маленьким Господом Богом, адже він створений за зразком і подобою Господа. Тільки його світ менший. І от залежно від тієї сили, яка в тобі є, ти можеш створити свій світ навколо себе у власній квартирі або у будинку, на вулиці, а може, у місті, а може, у всій Україні. Все залежить від твоїх сил. І отут, нам здається треба шукати відповідь на це питання.

Дмитро Капранов: Тобто наша відповідь: це повинен робити кожен. Тобто кожен повинен будувати, керувати країною у тих масштабах, в яких він це може робити.

– А що в українській літературі останнім часом так часто почали з’являтися як не «щоденник», так «записки»? При чому жінки пишуть від імені чоловіків, а чоловіки у «щоденники секретарок» заглядають.

Дмитро Капранов: Насправді це покутники. Пропустили 1990-і роки – немає літературної хроніки 1990-их. Ну там, Вольвач «Кляса» хіба. Тобто 2,5 серйозних романи, які би потім нагадали, що це був за час. «Чорнуха», пам’ятаєте, була? Не було сучасного історичного роману.

Віталій Капранов: Не залишилося зліпка епохи, коли Україна отримала незалежність, коли в Києві збиралися люди сотнями тисяч, коли відбувалися основні революційні події в середині кожного з нас. На превеликий жаль, не залишилося літературної хроніки за винятком 2-3 романів. І от сьогодні, коли ми пережили десятиліття 21 століття, ми розуміємо. Письменники нарешті отямилися.

Дмитро Капранов: І в нас з’явився літературний процес. Бо не було літературного процесу як такого: видавництво книжок зникло, писати «під себе» – це дуже треба бути вольовим. А от перелам, початок 2000-их – зміцніло, власне, видання книжок, література стала мата мету.

Віталій Капранов: Ну, а форма щоденників, записок і такого іншого – це найпростіша літописна форума викладення історичних подій, тому до них так охоче всі звертаються. Хоча треба відзначити належне, що, крім назви «Щоденник моєї секретарки» і посилань невеличких на щоденних дівчинки, яка сидить в офісі і записує все, що навкруги, там нічого щоденникового немає. За форматом це історичний роман.

При чому ми намагалися писати, ну, не під Вальтера Скота, але під такі більш серйозні історичні романи. Але він стосується нашого теперішнього життя.

До речі, ми пропустили. Минулого року сталася видатна подія – вперше в житті англійці визначили, що таке історичний роман. Вони вручили премію, до речі, Вальтера Скота.

– «Щоденник моєї секретарки» будемо вважати, що порекламували. Зважаючи на те, що він ще не виданий, то хай люди чекають.

Віталій Капранов: Не порекламували, а поінформували. Це зовсім різний жанр.

Так от, історичним романом вважається роман, який написаний про період не пізніше, ніж 60 років до того часу, коли писали. От дуже цікаве і дуже просте. Пишеш про 2000-ий рік – не може бути, а про 1950-і – вже історичний роман.

– Але повертаючись до «Країни мрій», до літературної її частини, до «юшок» і до «тачанок»…

Дмитро Капранов: Так, було дійство таке.

Віталій Капранов: Ми зробили відкриття. У нас дуже багато знайомих. І ми відкрили абсолютно несамовиту людину – це Макс Паленко, який живе у Дніпропетровську і пише пісні. Але вони дуже цікаві і за формою, і за змістом. Це таке справжнє кобзарство, тільки воно на роковий манер. Ну, можна його назвати рок-кобзар або реп-кобзар. Там такі реповані вірші. І от Макс – хороший хлопець, він, крім того, чудовий художник, він малює для «А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ»…

Дмитро Капранов: Оці «Джури-характерники».

Віталій Капранов: Але він при цьому фантастичний абсолютно співак. Він подумав: як його треба подати публіці? Ну, знов-таки до Вашого першого запитання. Давайте напишемо афішу «Співає Макс Паленко». Скільки людей прийде?

Дмитро Капранов: Ті, хто не чув, не прийде.

Віталій Капранов: Тому ми вигадали дійство. Назвали його «Тачанка з Півдня». Ми там читали свої уривки зі своїх старих створів, з нового роману ще невиданого, а Макса попросили все це проілюструвати своїми чудовими піснями. І от цей експеримент, коли йде читання прози, а потім йде такий реп-кобзарський…

Дмитро Капранов: …посил, потім знов проза і знов… Тобто вийшла така, як це в совєцькі часи, літературно-музична композиція.

Віталій Капранов: Але тут треба сказати, що коли Макс співає, то люди танцюють. Виходить у тебе літературний захід, на якому люди танцюють. А після того був, до речі, якраз Поліжака з гуртом «Барабас», де Поліжака читає вірші з сцени… Поліжака – це взагалі фантастична людина, кульова блискавка. Він тому, мабуть, й голить голову, щоб більше енергії віддавати. А навкруги просто фантастичне! Яка у них бас-гітара! Одна бас-гітара робить саунд такий, що!

І люди читають поезію зі сцени, а люди у залі танцюють. Ну, це фантастичне абсолютно явище! Тим більше, що поезія ця в принципі не про любов.

– Повертаючись до «кухні». Яка на смак була ця література? За тиждень чи два до початку «Країни мрій» ви говорили про те, що ваше завдання – це пізнати смак літератури.

Дмитро Капранов: По-перше, дуже різноманітним. Як і юшки з тарілок були різноманітні, тому що хтось готував грибну юшку, хтось рибну, хтось навіть кролячу..

– Зі щупаків.

Віталій Капранов: Зі щупаків професійний рибалка Дністровий Анатолій. А Дара Корній, чесно сказать, чесно призналася: я готувати не вмію. Тому це буде, грубо кажучи, кухонний дебют.

І от література теж була приблизно така. Для когось це був дебют. І це було видно, і вони хвилювалися, молоді поети.

Гоголівська академія читання влаштувала. Вони то молоді, у них є досвід читання, але вони молоді як поети і там міняється склад, тому що в Гоголівської академії близько дві тисячі авторів, і їм є кого представити. Там увесь час ротація йде така.

Закінчує Оксана Забужко, яка вірші читає так, що генератор, який поруч в кафе працював, і він замовк!

– Що було б варто врахувати на наступний рік?

Дмитро Капранов: Ми будемо над цим думати безперечно.

Але на сьогодні ми настільки шоковані і задоволені тим, що попри зливу, попри те, що всі були мокрі, нам майже все вдалося, майже 90%, що, чесно кажучи, хотілося б просто розвинути успіх і у цей прорив запустити більші сили.

Віталій Капранов: Треба бути ще сміливішим. Ми, чесно кажучи, боїмося, як і кожний організатор, боїмося порожніх залів. Вони сняться у страшних снах!

– Я трошки дьогтю до вашого меду додам. Бачили наші кореспонденти там на заходах Олександра Ірванця, потім попросили прокоментувати. Ось що почули:

Олександр Ірванець: Я був, тільки я супроводжував свою дружину. Мене ніхто не запрошував ні на які літературні акції: ні на «юшку», ні на що. Так що я це коментувати не буду!

Віталій Капранов: Це теж позиція. І з Ірванцем у нас давня історія. Ми дуже товаришуємо. І ми розуміємо просто, що і кому до снаги. Є люди, які готові на «юшках» виступати. Сашко зовсім не того формату людина. До речі, виступав на вечері іронічної поезії на «Сліва-фесті» взимку, коли був. У нього неймовірні абсолютно вірші – він публіку тримає. Йому треба правильний формат.

Дмитро Капранов: Персональний захід.

Віталій Капранов: Ірванець – це ж калібру такого людина, що на нього дійсно окремо прийдуть.

– Який знак потрібно поставити у реченні «Українська література – країна мрій»?

Віталій Капранов: В середині – дорівнює.

Дмитро Капранов: А в кінці – знак оклику.

– І що це буде означати?

Віталій Капранов: Тому що українська література створює країну завтрашню, українська література – це і є країна мрій, яка поступово розширяє свої кордони.

Дмитро Капранов: А знак оклику означає факторіал, тобто всі складові множаться всередині. Так що в «Країні мрій» дійсно всі складові множаться і так само множиться й література. Словом, формулювання правильне. Докази кожного року будемо шукати разом.

– Якщо ж говорити про знак запитання – він неправильний в цій ситуації?

Дмитро Капранов: Знак запитання не математичний. Ми його не любимо, він нічого не означає. Ми математики за фахом. Коли є знак – він щось повинен означати . А знак запитання – це дурні сумніви.

Віталій Капранов: Які математикам не притаманні.

Дмитро Капранов: А знак оклику – це факторіал, нагадую. Хто забувся інститутський курс вищої математики – це факторіал. Це означає, що всі складники до того між собою множаться і підсилюють один одного, і результат несподіваний.