Колись на зорі перебудови ми з моїм другом Олександром Лавером підготували статтю про людські втрати у Другій світовій, де дійшли висновків про 27 мільйонів жертв серед населення СРСР. Московський «Вопроси історії» прийняв наш матеріал і вже був анонс статті. Але їй так і не судилося вийти у цьому журналі в той переломний час. Через кілька тижнів цифра про 27 мільйонів втрат з’явилася у одному з виступів Горбачова. Справа не у тому, що ми нібито першими могли сказати про це, бо чимало дослідників також знали правду про справжні масштаби людських втрат у 1941-45 роках, та й від репресій, голодоморів…
А справа у системі ухвалення рішень. Хтось вважав, що цю цифру має озвучити Горбачов і тому статтю нашу зняли з гранок. І так було перед нами, і так триває й далі…У системі ухвалення рішень нічого не змінилося, а виходить – і в психіці мільйонів, у змісті совєцької ментальності пересічних громадян – «якщо є таке рішення, то значить це комусь потрібно». Кому? І далі, як в анекдоті – «чукча бачив того чоловіка»…Комусь був потрібен пакт Молотова-Ріббентропа, комусь був потрібен ХХІІ з’їзд, хтось розвалив СРСР, хтось створив незалежну Україну… Комусь то було потрібне?
Мій дідунь Дмитро, що пройшов найстрашнішу війну солдатом і був двічі важко поранений, сам дивувався як вижив, завжди казав про 22 червня 1941 року – «нас не питали»… Він і мільйони його сучасників думали, що «совєти» тимчасові, що немає гірших за них, але прийшли нацисти… Та навіть не зважаючи на жахіття темних сільських колодязів, що їх набили нацисти молодими тілами моїх односельчан, все ж земляки мої не радо чекали й повернення знову червоного прапора у 1943-му. Але, як казав старий Дмитро – «нас не питали»…Не питали… Спробували щось таке у 1991 і 2004, але не сподобалося і знову за старе…
У 2010-му Партія регіонів змінила склад Верховної Ради, Конституцію, повернула всі владні жезли своєму політичному болванчикові, який тепер всюди, як «ванька-встанька», обіцяє процвітання, молочні ріки і кисільні береги, а тимчасом «набиває» мільярдні рахунки «своїх», плює на мільйони своїх громадян, як «чужих», та знову верне всіх до червоного прапора. І знову - «нас не питали»!!!…
От скоро китайці освоять Боярку на честь Павки Корчагіна і того ж червоного прапора, а внуки Януковича – Флориду…А де ж зостануться українці. Дідько їх знає, бо їх, як не питали, так і не питають!
Чи не варто вже запитати хоча б у самих себе – «а чому не питають нас?!»
А справа у системі ухвалення рішень. Хтось вважав, що цю цифру має озвучити Горбачов і тому статтю нашу зняли з гранок. І так було перед нами, і так триває й далі…У системі ухвалення рішень нічого не змінилося, а виходить – і в психіці мільйонів, у змісті совєцької ментальності пересічних громадян – «якщо є таке рішення, то значить це комусь потрібно». Кому? І далі, як в анекдоті – «чукча бачив того чоловіка»…Комусь був потрібен пакт Молотова-Ріббентропа, комусь був потрібен ХХІІ з’їзд, хтось розвалив СРСР, хтось створив незалежну Україну… Комусь то було потрібне?
Мій дідунь Дмитро, що пройшов найстрашнішу війну солдатом і був двічі важко поранений, сам дивувався як вижив, завжди казав про 22 червня 1941 року – «нас не питали»… Він і мільйони його сучасників думали, що «совєти» тимчасові, що немає гірших за них, але прийшли нацисти… Та навіть не зважаючи на жахіття темних сільських колодязів, що їх набили нацисти молодими тілами моїх односельчан, все ж земляки мої не радо чекали й повернення знову червоного прапора у 1943-му. Але, як казав старий Дмитро – «нас не питали»…Не питали… Спробували щось таке у 1991 і 2004, але не сподобалося і знову за старе…
У 2010-му Партія регіонів змінила склад Верховної Ради, Конституцію, повернула всі владні жезли своєму політичному болванчикові, який тепер всюди, як «ванька-встанька», обіцяє процвітання, молочні ріки і кисільні береги, а тимчасом «набиває» мільярдні рахунки «своїх», плює на мільйони своїх громадян, як «чужих», та знову верне всіх до червоного прапора. І знову - «нас не питали»!!!…
От скоро китайці освоять Боярку на честь Павки Корчагіна і того ж червоного прапора, а внуки Януковича – Флориду…А де ж зостануться українці. Дідько їх знає, бо їх, як не питали, так і не питають!
Чи не варто вже запитати хоча б у самих себе – «а чому не питають нас?!»