Івано-Франківcьк – На Прикарпатті відбувся V фольклорно-етнографічний фестиваль лемківської культури «Кличе Зелена неділя», який зібрав кілька тисяч гостей з різних областей України, а також з Польщі, Словаччини, Сербії. Та це було не лише мистецьке свято, де лунала лемківська говірка і пісня. Люди, переселені з етнічних українських земель у Польщі, та їхні нащадки вимагають законодавчого визнання статусу депортованих.
Серед найстаріших лемкинь Рожнятівщини – 80-річна Анна Гарадим з села Ріпне. За 65 років вона лише раз була там, де народилася. Каже, що впізнала свою землю, хоча їхню хату, сільську церкву спалили. Жінці було 14 років, коли з села Зібряче біля Кракова вивезли 150 родин. З її родини – шестеро.
«Нас за дві години вигнали з хатів. Ми йшли 50 кілометрів до стації. Що могли взяти з собою? От діти хто забрав і щось аби з’їсти. Корову одну взяли, а три у нас забрали. Ми місяць на вокзалі чекали, поки ешелон набрали», – згадує Анна Гарадим.
Лемківська говірка забувається, пісня ж – звучить
Людей розселяли по різних селах, щоб не були разом. Тоді, 65 років тому, говорили, що то було «добровільне переселення», насправді ж – вигнання людей із земель, де вони жили століттями. У Польщі збереглося чимало українсько-русинських назв населених пунктів. Одне з них – Криниця, хоча польською воно мало б звучати як «студня».
Саме з цього села у восьмирічному віці з родиною, де було десятеро дітей, виїхав Степан Криницький. Зараз він очолює Івано-Франківське обласне товариство «Лемківщина». Каже, що лемківська говірка особлива – вкорочені слова «руком», «домів», тверда буква «г», наголос на першому складі. З сумом додає, що тепер вже мало хто з молодих ту говірку знає. Та й старші забувають.
«Трудно юж гадати, бо рідко ся розмавят том своєм рідном мовом, якем перший раз мовив слово «мама»,«тато». Але ще пам’ятам тото, що чулось під материнським серцем, то нігде не пропаде. Молодих дуже мало, котрі знають», – по-лемківськи каже Степан Криницький.
Хіба з піснею ще передається ця говірка. 20 років існує Всеукраїнське товариство «Лемківщина». Його осередки є в 22 областях. З тих людей, що були депортовані, залишилось не більше 40 тисяч, інші – їхні нащадки. Майже при всіх обласних і районних осередках діють художні колективи, які співають лемківські пісні. До речі, Леся Українка «найбагатшою співанкою» називала лемківську.
Закону про депортацію все ще нема
Протягом 1944-46 років, на підставі угоди між урядом УРСР і Польським комітетом національного відродження про евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі, на схід було депортовано понад 480 тисяч осіб. Ті, хто залишився на Закерзонні, у 1947 році під час операції «Вісла» були депортовані на захід – на колишні німецькі території. Така доля спіткала лемків-русинів, західних бойків, надсянців, холмщаків, підлящуків.
Голова регіонального лемківського товариства «Бескидське земляцтво» Юрій Марканич каже, що в Україні визнали Голокост, депортацію татар, та щодо лемків й інших переселенців цього нема.
«Всеукраїнське товариство «Лемківщина» неодноразово зверталося у Верховну Раду. Останній, третій законопроект зареєстрований 8 липня минулого року. Але так сталося, що наш народ, видно, чимось перед Богом завинив, що закон про депортацію ніяк не може пройти. Але ж українці, виселені з Закерзоння, нічим не завинили», – говорить Юрій Марканич.
Визнання депортації лемків на державному рівні передбачало б певне матеріальне і моральне відшкодування збитків. Вони чекають статусу потерпілих внаслідок примусової депортації. Чекають і вибачень за цю сторінку в українсько-польській історії.
«Нас за дві години вигнали з хатів. Ми йшли 50 кілометрів до стації. Що могли взяти з собою? От діти хто забрав і щось аби з’їсти. Корову одну взяли, а три у нас забрали. Ми місяць на вокзалі чекали, поки ешелон набрали», – згадує Анна Гарадим.
Лемківська говірка забувається, пісня ж – звучить
Людей розселяли по різних селах, щоб не були разом. Тоді, 65 років тому, говорили, що то було «добровільне переселення», насправді ж – вигнання людей із земель, де вони жили століттями. У Польщі збереглося чимало українсько-русинських назв населених пунктів. Одне з них – Криниця, хоча польською воно мало б звучати як «студня».
Саме з цього села у восьмирічному віці з родиною, де було десятеро дітей, виїхав Степан Криницький. Зараз він очолює Івано-Франківське обласне товариство «Лемківщина». Каже, що лемківська говірка особлива – вкорочені слова «руком», «домів», тверда буква «г», наголос на першому складі. З сумом додає, що тепер вже мало хто з молодих ту говірку знає. Та й старші забувають.
«Трудно юж гадати, бо рідко ся розмавят том своєм рідном мовом, якем перший раз мовив слово «мама»,«тато». Але ще пам’ятам тото, що чулось під материнським серцем, то нігде не пропаде. Молодих дуже мало, котрі знають», – по-лемківськи каже Степан Криницький.
Голова Івано-Франківського обласного осередку «Лемківщина» Степан Криницький був старостою фестивалю і запалював ватру
Хіба з піснею ще передається ця говірка. 20 років існує Всеукраїнське товариство «Лемківщина». Його осередки є в 22 областях. З тих людей, що були депортовані, залишилось не більше 40 тисяч, інші – їхні нащадки. Майже при всіх обласних і районних осередках діють художні колективи, які співають лемківські пісні. До речі, Леся Українка «найбагатшою співанкою» називала лемківську.
Закону про депортацію все ще нема
Протягом 1944-46 років, на підставі угоди між урядом УРСР і Польським комітетом національного відродження про евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі, на схід було депортовано понад 480 тисяч осіб. Ті, хто залишився на Закерзонні, у 1947 році під час операції «Вісла» були депортовані на захід – на колишні німецькі території. Така доля спіткала лемків-русинів, західних бойків, надсянців, холмщаків, підлящуків.
Голова регіонального лемківського товариства «Бескидське земляцтво» Юрій Марканич каже, що в Україні визнали Голокост, депортацію татар, та щодо лемків й інших переселенців цього нема.
«Всеукраїнське товариство «Лемківщина» неодноразово зверталося у Верховну Раду. Останній, третій законопроект зареєстрований 8 липня минулого року. Але так сталося, що наш народ, видно, чимось перед Богом завинив, що закон про депортацію ніяк не може пройти. Але ж українці, виселені з Закерзоння, нічим не завинили», – говорить Юрій Марканич.
Визнання депортації лемків на державному рівні передбачало б певне матеріальне і моральне відшкодування збитків. Вони чекають статусу потерпілих внаслідок примусової депортації. Чекають і вибачень за цю сторінку в українсько-польській історії.