Ірина Магрицька
У статті 20 Конституції України сказано, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Отже, всі інші символи, у тому числі й червоний стяг (його законом № 8157 «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років» від 21 квітня 2011 року Верховна Рада України ухвалила офіційно використовувати під час урочистих заходів на честь Дня Перемоги), є недержавними, а отже, їхнє використання є неконституційним.
Цей закон, прийнятий на основі законопроекту КПУ (окрім цієї партії, його активно лобіювали шовіністичні проросійські організації – «Родіна», «Русскоє єдінство» і под.), є майже точною копією Федерального закону Російської Федерації «Про Прапор Перемоги», підписаного 2007 року президентом Путіним. Але ж у тому законі сказано, що Прапор Перемоги є державною реліквією Росії. Виходить, що ми будемо вивішувати в себе на флагштоках державну реліквію Росії!
А хіба має повагу до себе країна, що використовує державну символіку іншої країни? До того ж, якщо прем’єр цієї країни публічно визнає цю перемогу суто російською, заявляючи: «Росія в тій війні перемогла б і без України».
В обох законах – у російському й українському – йдеться про «перемогу радянського народу». Постає запитання: обранцями громадян якої країни є ті 260 депутатів, які голосували за прийняття закону № 8157 – суверенної України чи Радянського Союзу?
І Президент України, і представники партії влади не втомлюються повторювати, що політика історичної пам’яті повинна об’єднувати, а не роз’єднувати. За цією логікою, поряд з українським державним прапором і прапором Перемоги мають висіти ще й бандерівський стяг, під яким західні українці під час Другої світової війни захищали свої землі від різних окупантів, і прапори всіх країн-учасниць тієї війни, принаймні країн-членів антигітлерівської коаліції (США, Британії та Франції), без участі яких сама перемога над гітлеризмом була б неможливою.
Звідки взявся «прапор Перемоги»
Щодо словосполучення «прапор Перемоги». Цей термін ще в жовтні 1944-го винайшов сам Сталін. Він мав асоціюватися в простих людей із перемогою СССР над нацистською Німеччиною. Задовго до фактичної перемоги такий символічний прапор було виготовлено на Московській фабриці вишиваних виробів із червоного оксамиту, на ньому були вишиті великий герб СССР, орден Перемоги і напис: «Наше дело правое – мы победим!». Із невідомих причин цей прапор так і залишився в Москві.
А 30 квітня 1945 року на даху Рейхстагу першими червоний прапор установили вояки 171-ї стрілецької дивізії – сержанти Бобров, Заґітов, Лисименко і Мінін під керівництвом капітана Макова. І був цей справжній прапор Перемоги набагато більшим за стандартний, до того ж – саморобним.
А несправжній, зате «правильний» переможний прапор установили наступного дня, 1 травня, вже «правильні» герої – росіянин Єгоров та грузин Кантарія, яким прокладав шлях нагору, підсаджував і тягнув на баню Рейхстагу «неправильний» герой – українець Берест.
Прапор, встановлений 1 травня, був одним із дев’яти прапорів, спеціально виготовлених для остаточного штурму Берліна. На ньому було зображено головні атрибути радянської влади – п’ятикутну зірку, серп і молот, – а посередині був напис: 150 стр. ордена Кутузова II ст. Идрицк. див. 79 C.К. 3 У.А. 1 Б.Ф., тобто 150-а стрілецька ордена Кутузова ІІ ступеня Ідрицька дивізія 79-го стрілецького корпусу 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту.
Злочини, освячені червоним прапором
Серпасто-молоткасті прапори вже майорять у Луганську, хоча День Перемоги ще не настав. Ці прапори не є копіями ані першого, ані другого прапора Перемоги. Насправді вони є копіями звичайного радянського прапора – прапора імперського СРСР, який німецький антифашист Карл Ясперс назвав «однією з двох злочинних держав ХХ сторіччя».
Україна знає цей прапор кольору крові ще з 1919 року – тоді в результаті більшовицької окупації УНР було знищено українське синьо-жовте знамено, а відтак – знищено українську державність. Під червоним прапором у 1920-х роках більшовицька влада заганяла українських селян у колгоспи, а найпродуктивнішу їхню частину – «куркулів» – висилала сотнями тисяч на північ Росії. Під цим прапором здійснювались три голодомори – 1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 років, – які забрали життя понад 10 мільйонів українців.
Так, у північних районах Луганської області було чимало сіл, мешканців яких за 1933-й – рік Голодомору-геноциду – зменшилося удвічі. Наприклад, у селі Новобіла Новопсковського району до 1932 року жило 7000 людей, а наприкінці 1933-го їх стало 3000. На 80 відсотків вимерли села Зелеківка, Соснівка, Мусіївка, Бараниківка Біловодського району, Наугольнівка, Дубинівка Сватівського району, Курячівка та Стативчине Білокуракинського району та інші. Повністю вимерли села Баюри, Скородна і сусідні з ними села Марківського району, Марахівка Сватівського, Лаврівка, Миколаївка, Грицаївка, Пластунівка Білокуракинського району, кілька сіл поблизу Новочервоного Троїцького району. Біля Старобільська до Голодомору було десять хуторів, а після нього залишилось лише два. Над сільськими радами повністю вимерлих від голоду сіл вивішували вже не червоні, а чорні прапори.
Червоний прапор «освячував» русифікацію, нищення української культури, традицій, релігії, паплюження історії. Тисячі незгодних із радянським тоталітарним режимом зазнавали репресій і відправлялись у сибірські концтабори, з яких мало хто повернувся на батьківщину.
Загальна кількість жертв сталінських карателів, які робили свою чорну справу під червоними знаменами, дорівнює не багато й не мало, а 50 мільйонів 114 тисяч 267 осіб (це офіційна інформація органів прокуратури та МВС, які були надані російському парламентові в 1991 році)!
Під радянським прапором енкаведисти у квітні-травні 1940 року розстріляли 21 тисячу 857 поляків, переважно кадрових офіцерів та офіцерів воєнного часу – мобілізованих адвокатів, журналістів, інженерів, професорів, учителів і лікарів.
СРСР відповідальний за розв’язання Другої світової війни – пригадайте відомий пакт Молотова-Ріббентропа. Для поляків, західних українців, литовців, латишів, естонців, мешканців Бессарабії цей пакт знаменував початок терору, масових депортацій, рабства, вбивства, які принесли з собою як нацистська, так і Червона армія, які скоординовано вчинили напад і розділили між собою Східну Європу відповідно до секретних протоколів, узгоджених між Гітлером та Сталіним.
На совісті радянських військових командирів – незліченні безглузді смерті мобілізованих до Червоної армії зі звільнених населених пунктів, без військового обмундирування, ненавчених українців, які мали «власною кров’ю змити ганьбу перебування на окупованій території». Відома фраза радянського маршала Жукова, який послав 300 тисяч таких людей на форсування Дніпра, із яких загинуло 250–270 тисяч: «На хрєна обмундіровивать і вооружать етіх хохлов? Все оні – прєдатєлі! Чєм больше в Днепрє потопім, тєм мєньше прідьотся в Сібірь послє войни ссилать»…
Гідні продовжувачі справи більшовиків
Можливо, ті 260 депутатів, які приймали закон № 8157, не знали всього того, що чинилося на нашій українській землі саме під так званим прапором Перемоги? А якщо знали – тоді вони є гідними продовжувачами тих чорних справ, що робилися більшовиками під тими червоно-кривавими прапорами. І не тільки більшовиками, а й нацистами. Бо державний прапор Третього рейху такий само червоний, хіба що символи на них дещо різні. Але це ніяк не відрізняє злочинної суті цих двох режимів у світовій історії.
Нормальні люди і в Україні, і в усьому світі засуджують комуно-більшовицький тоталітарний режим. Недаремно Європарламент 2009 року ухвалив закон, яким прирівняно гітлеризм і сталінізм. Вочевидь, суспільну деструктивність прийнятого Верховною Радою закону № 8157 зрозумів навіть міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, який запевнив: «На посольствах України за кордоном ніхто не планує вивішувати червоні прапори. Там буде висіти виключно державний прапор України».
Отож ми є свідками реалізації в державній політиці подвійних стандартів – для внутрішнього і зовнішнього вжитку. Такі ж подвійні стандарти панували за часів СРСР, і добре відомо, куди вони завели ту державу. Невже депутати не розуміють, що те саме може статися і з Україною, коли одна її частина буде вивішувати червоні прапори, а друга – ні?
Загальноукраїнська вакханалія з червоними прапорами, ініційована комуністами, за своїм задумом є нічим іншим, як піар-кампанією, мета якої – відтягти процес засудження і покарання радянських злочинців, їхню люстрацію, а відтак – затримати оздоровлення дегуманізованого постгеноцидного українського суспільства. На руку ця кампанія і партії влади, яка, на тлі різкого падіння своїх рейтингів хоче зберегти таким чином свій ядерний «совковий» електорат.
Люди ж із тверезими головами мають низько схилити голови перед усіма жертвами українського народу в Другій світовій війни. І виконати цей акт під одним – державним – прапором України.
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Цей закон, прийнятий на основі законопроекту КПУ (окрім цієї партії, його активно лобіювали шовіністичні проросійські організації – «Родіна», «Русскоє єдінство» і под.), є майже точною копією Федерального закону Російської Федерації «Про Прапор Перемоги», підписаного 2007 року президентом Путіним. Але ж у тому законі сказано, що Прапор Перемоги є державною реліквією Росії. Виходить, що ми будемо вивішувати в себе на флагштоках державну реліквію Росії!
А хіба має повагу до себе країна, що використовує державну символіку іншої країни? До того ж, якщо прем’єр цієї країни публічно визнає цю перемогу суто російською, заявляючи: «Росія в тій війні перемогла б і без України».
В обох законах – у російському й українському – йдеться про «перемогу радянського народу». Постає запитання: обранцями громадян якої країни є ті 260 депутатів, які голосували за прийняття закону № 8157 – суверенної України чи Радянського Союзу?
І Президент України, і представники партії влади не втомлюються повторювати, що політика історичної пам’яті повинна об’єднувати, а не роз’єднувати. За цією логікою, поряд з українським державним прапором і прапором Перемоги мають висіти ще й бандерівський стяг, під яким західні українці під час Другої світової війни захищали свої землі від різних окупантів, і прапори всіх країн-учасниць тієї війни, принаймні країн-членів антигітлерівської коаліції (США, Британії та Франції), без участі яких сама перемога над гітлеризмом була б неможливою.
Звідки взявся «прапор Перемоги»
Щодо словосполучення «прапор Перемоги». Цей термін ще в жовтні 1944-го винайшов сам Сталін. Він мав асоціюватися в простих людей із перемогою СССР над нацистською Німеччиною. Задовго до фактичної перемоги такий символічний прапор було виготовлено на Московській фабриці вишиваних виробів із червоного оксамиту, на ньому були вишиті великий герб СССР, орден Перемоги і напис: «Наше дело правое – мы победим!». Із невідомих причин цей прапор так і залишився в Москві.
А 30 квітня 1945 року на даху Рейхстагу першими червоний прапор установили вояки 171-ї стрілецької дивізії – сержанти Бобров, Заґітов, Лисименко і Мінін під керівництвом капітана Макова. І був цей справжній прапор Перемоги набагато більшим за стандартний, до того ж – саморобним.
А несправжній, зате «правильний» переможний прапор установили наступного дня, 1 травня, вже «правильні» герої – росіянин Єгоров та грузин Кантарія, яким прокладав шлях нагору, підсаджував і тягнув на баню Рейхстагу «неправильний» герой – українець Берест.
Прапор, встановлений 1 травня, був одним із дев’яти прапорів, спеціально виготовлених для остаточного штурму Берліна. На ньому було зображено головні атрибути радянської влади – п’ятикутну зірку, серп і молот, – а посередині був напис: 150 стр. ордена Кутузова II ст. Идрицк. див. 79 C.К. 3 У.А. 1 Б.Ф., тобто 150-а стрілецька ордена Кутузова ІІ ступеня Ідрицька дивізія 79-го стрілецького корпусу 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту.
Злочини, освячені червоним прапором
Серпасто-молоткасті прапори вже майорять у Луганську, хоча День Перемоги ще не настав. Ці прапори не є копіями ані першого, ані другого прапора Перемоги. Насправді вони є копіями звичайного радянського прапора – прапора імперського СРСР, який німецький антифашист Карл Ясперс назвав «однією з двох злочинних держав ХХ сторіччя».
Україна знає цей прапор кольору крові ще з 1919 року – тоді в результаті більшовицької окупації УНР було знищено українське синьо-жовте знамено, а відтак – знищено українську державність. Під червоним прапором у 1920-х роках більшовицька влада заганяла українських селян у колгоспи, а найпродуктивнішу їхню частину – «куркулів» – висилала сотнями тисяч на північ Росії. Під цим прапором здійснювались три голодомори – 1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 років, – які забрали життя понад 10 мільйонів українців.
Так, у північних районах Луганської області було чимало сіл, мешканців яких за 1933-й – рік Голодомору-геноциду – зменшилося удвічі. Наприклад, у селі Новобіла Новопсковського району до 1932 року жило 7000 людей, а наприкінці 1933-го їх стало 3000. На 80 відсотків вимерли села Зелеківка, Соснівка, Мусіївка, Бараниківка Біловодського району, Наугольнівка, Дубинівка Сватівського району, Курячівка та Стативчине Білокуракинського району та інші. Повністю вимерли села Баюри, Скородна і сусідні з ними села Марківського району, Марахівка Сватівського, Лаврівка, Миколаївка, Грицаївка, Пластунівка Білокуракинського району, кілька сіл поблизу Новочервоного Троїцького району. Біля Старобільська до Голодомору було десять хуторів, а після нього залишилось лише два. Над сільськими радами повністю вимерлих від голоду сіл вивішували вже не червоні, а чорні прапори.
Червоний прапор «освячував» русифікацію, нищення української культури, традицій, релігії, паплюження історії. Тисячі незгодних із радянським тоталітарним режимом зазнавали репресій і відправлялись у сибірські концтабори, з яких мало хто повернувся на батьківщину.
Загальна кількість жертв сталінських карателів, які робили свою чорну справу під червоними знаменами, дорівнює не багато й не мало, а 50 мільйонів 114 тисяч 267 осіб (це офіційна інформація органів прокуратури та МВС, які були надані російському парламентові в 1991 році)!
Під радянським прапором енкаведисти у квітні-травні 1940 року розстріляли 21 тисячу 857 поляків, переважно кадрових офіцерів та офіцерів воєнного часу – мобілізованих адвокатів, журналістів, інженерів, професорів, учителів і лікарів.
СРСР відповідальний за розв’язання Другої світової війни – пригадайте відомий пакт Молотова-Ріббентропа. Для поляків, західних українців, литовців, латишів, естонців, мешканців Бессарабії цей пакт знаменував початок терору, масових депортацій, рабства, вбивства, які принесли з собою як нацистська, так і Червона армія, які скоординовано вчинили напад і розділили між собою Східну Європу відповідно до секретних протоколів, узгоджених між Гітлером та Сталіним.
На совісті радянських військових командирів – незліченні безглузді смерті мобілізованих до Червоної армії зі звільнених населених пунктів, без військового обмундирування, ненавчених українців, які мали «власною кров’ю змити ганьбу перебування на окупованій території». Відома фраза радянського маршала Жукова, який послав 300 тисяч таких людей на форсування Дніпра, із яких загинуло 250–270 тисяч: «На хрєна обмундіровивать і вооружать етіх хохлов? Все оні – прєдатєлі! Чєм больше в Днепрє потопім, тєм мєньше прідьотся в Сібірь послє войни ссилать»…
Гідні продовжувачі справи більшовиків
Можливо, ті 260 депутатів, які приймали закон № 8157, не знали всього того, що чинилося на нашій українській землі саме під так званим прапором Перемоги? А якщо знали – тоді вони є гідними продовжувачами тих чорних справ, що робилися більшовиками під тими червоно-кривавими прапорами. І не тільки більшовиками, а й нацистами. Бо державний прапор Третього рейху такий само червоний, хіба що символи на них дещо різні. Але це ніяк не відрізняє злочинної суті цих двох режимів у світовій історії.
Нормальні люди і в Україні, і в усьому світі засуджують комуно-більшовицький тоталітарний режим. Недаремно Європарламент 2009 року ухвалив закон, яким прирівняно гітлеризм і сталінізм. Вочевидь, суспільну деструктивність прийнятого Верховною Радою закону № 8157 зрозумів навіть міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, який запевнив: «На посольствах України за кордоном ніхто не планує вивішувати червоні прапори. Там буде висіти виключно державний прапор України».
Отож ми є свідками реалізації в державній політиці подвійних стандартів – для внутрішнього і зовнішнього вжитку. Такі ж подвійні стандарти панували за часів СРСР, і добре відомо, куди вони завели ту державу. Невже депутати не розуміють, що те саме може статися і з Україною, коли одна її частина буде вивішувати червоні прапори, а друга – ні?
Загальноукраїнська вакханалія з червоними прапорами, ініційована комуністами, за своїм задумом є нічим іншим, як піар-кампанією, мета якої – відтягти процес засудження і покарання радянських злочинців, їхню люстрацію, а відтак – затримати оздоровлення дегуманізованого постгеноцидного українського суспільства. На руку ця кампанія і партії влади, яка, на тлі різкого падіння своїх рейтингів хоче зберегти таким чином свій ядерний «совковий» електорат.
Люди ж із тверезими головами мають низько схилити голови перед усіма жертвами українського народу в Другій світовій війни. І виконати цей акт під одним – державним – прапором України.
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода