Київ – У 2011 році боротьба Москви за Україну вступає у свою критичну фазу. Російська наноімперія, котра лякає демократичний Захід своїми надувними ракетами, з усіх сил тужиться розширити свої території у західному напрямку. Для цього путіністи кинули всі наявні у них ресурси, а важелями вилому української державності в них служать великодержавний російський шовінізм і російська церква.
Росіянам властиво таврувати тих, хто їм незрозумілий. Тому сьогодні політична кремлівська влада, якщо громадянин України виступає на захист української державності, української мови чи культури, клеймить його як заядлого націоналіста чи мало не нациста. Адже як можна було взагалі прагнути до відділення від «матушки-Росії», яка так багато зробила для бунтівної України?
Російська церква зовсім не пасе задніх у великому поході навернення «заблудлих» українців у лоно «канонічної православної церкви». А всі ті, хто не підтримує «хрестового походу» на українські терени, – це для московських попів не хто інші, як розкольники, сепаратисти і невірні.
Путінська імперія великодержавного шовінізму ніби повертає українців у вже далекі 70-і роки, коли українському народові з усіх сил вживлювали у свідомість імперські стереотипи: «українську мову вчити необов’язково», «Україна – це невід’ємна складова частина великого СРСР».
Володимир Путін не першим поставив собі на службу агресивний російський шовінізм для підкорення України. Варто пригадати, що з початком війни 1941–1945 років Сталін розпочав відроджувати і «велику» російську ідею. А знаменитий тост генералісимуса за російський народ, виголошений ним в ознаменування Перемоги, точно вказав, кого кремлівський «скульптор» обрав для формування післявоєнної світової історії.
Скільки Росії потрібно в Україні?
Не можна не помітити, що саме шовіністична російська ідея відіграла визначальну роль і в повоєнних сталінських проектах. Уміло переплітаючи великодержавний шовінізм із жахливою вакханалією антисемітизму, «батько народів» озброїв цією небезпечною сумішшю численних і добре підготовлених для її використання прихильників.
Кількість присланих зі сходу радянських людей в країни Балтії, Східної Європи і України зростала, а російський народ було оголошено «старшим братом». Українці, поляки, естонці, угорці, інші корінні народи цих країн стали сприйматися як люди другого сорту. Повсюдно насаджувалася російська мова і так звана радянська культура.
Тому не випадково, що прихильники втрати незалежності української держави поставили в Запоріжжі пам’ятник комуністичному ідолові – Сталіну. Адже вслід за Достоєвським Сталін «бачив» не тільки знак особливої величі росіян, а й покладену на Росію історичну місію. Нині ж путіністи намагаються відродити віру в божественне призначення російського народу і втілення в ньому ідеалу християнської чесноти.
Сучасний симбіоз російського шовінізму та виняткової ролі російської православної церкви в побудові «русского мира» в Україні ніби підтверджує слова Чаадаєва, який свого часу дав дуже влучну характеристику російському шовінізмові, геніально пророкуючи, що російська ідея неминуче знайде своє вираження в авторитарності і експансіонізмі.
Чаадаєв вважав: «Росія – це цілий особливий світ, покірний волі, бажанню, фантазії однієї людини… У всіх випадках – це уособлення сваволі. На противагу всім законам людського співжиття Росія простує тільки в напрямку свого власного поневолення і в напрямку поневолення інших народів».
На службу ідеї створення «русского мира» в Україні Кремль і Луб’янка сьогодні поставили навіть релігію. Московський патріархат, домінуючий вплив якого беззастережно підтримує правлячий режим «януковичів», засилає в Україну псевдодуховних пастирів, які за вказівками із Москви співають анафему українським патріотам.
Взагалі, скільки Росії потрібно в Україні? У Москві вважають: стільки, щоб повністю і незворотно витіснити Україну з України.
Стратегічне банкрутство кремлівців
Використання путінським режимом ірраціональних і метафізичних аргументів, на кшталт «русского мира» і Російської православної церкви, є не просто вибором через власні уподобання еліти Росії. Це вибір через внутрішній розпач і, по суті, стратегічне банкрутство кремлівців.
Найбільш наочно підтверджує цей факт те, що в останнє десятиліття Росія на міжнародні виставки досягнень не спроможна виставити що-небудь не те що достойне, а взагалі таке, щоб не викликало сміху.
Попри те, що Путін останні три роки приділяє особисту увагу і вимагає від креатив-менеджерів показати нетрадиційну і справжню Росію, нічого іншого, окрім матрьошки розміром мало не з родіну-мать, орла розміром зі стратегічний бомбардувальник і мумію мамонта, Російська Федерація не спромоглася показати. Це викликає гнів Володимира Путіна, але щось інше Росія показати насправді нездатна.
Саме тому Росія вимушена на весь світ (і особливо на Україну) подавати голу пропаганду, яка часто є навіть більш гіперболізованою, ніж у радянські часи, та використовувати свій останній аргумент – церкву, котра ще хоч якийсь має вплив на народ, і не через російське православ’я, а через те, що християнство на теренах України має тисячолітні корені.
Проте, попри факти юридичних і канонічних суперечностей щодо того, яка із церков, українська православна чи російська, є найбільш канонічною, самим парафіянам треба було б замислитись ось над чим: чи має право вважатись канонічною, і більш того, християнською церква, котра (що доведено документально) в останні десятиліття займалася перемитництвом, причетна до продажу зброї, наркотиків та людей, що вже десятки разів підтверджували російські ЗМІ; церква, яка була і повністю залишається під контролем російських можновладців та ФСБ; а також церква, котра, не переймаючись тим, що сплюндровано власний російський дім, хоче будувати його на більш придатних для неї теренах України? Відтак питання, чи є Російська православна церква християнською, чи служить опонентові Ісуса Христа, – більш ніж доречне.
Шовінізм у глянцевій коробці
Російський шовінізм – явище не тільки політичне. Часто він виглядає як психічне захворювання. Пояничарені свого часу імперією колишні українці навіть за умов української незалежності намагалися доводити собі і навколишнім, що вони більше росіяни, аніж самі росіяни.
Новітні яничари дуже небезпечні. Необхідно звернути увагу на той факт, що найбільше ненавидять незалежну Україну навіть не росіяни за походженням, а зрусифіковані українці. І цей феномен закладено у їхній підсвідомості. Це можна пояснити спробою виправдати себе в тому, що їхні батьки зробили колись помилку, зробивши ставку на мову імперії, намагаючись забути свою рідну, «сільську», українську.
Свого часу це потужно стимулювалося радянською імперією. Цим яничарам було легше в житті, наприклад, вибитися в «люди». А тепер назад? В жодному разі «ні». Тому вони з усіх сил шукають аргументи для самовиправдання та для підкріплення своєї «правоти» і відшуковують собі спільників. Саме такі українці стають найбільшими інтернаціоналістами і російськими шовіністами.
З’яничарений українець і в Москві буде поводитись подібним чином. Хіба можна забути депутата Державної думи Росії Шевченка, який рвав і топтав прапор України на трибуні Думи?
Російські великодержавні шовіністи (і в Росії, і в Україні) з усіх сил намагаються законсервувати ту ганебну ситуацію, коли з України насильницьким шляхом витісняється все українське. Ця ненормальна ситуація закономірно змушує українців до радикалізації своїх поглядів і пошуку шляхів, щоб усунути це нахабне і безпардонне ставлення до себе. Тому, можливо, найбільшою помилкою «януковичів» та їхніх прихвоснів стало те, що вони ніяк не здатні збагнути, що Україна не перебуває нині у колишньому колоніальному статусі і що не варто заганяти українців у глухий кут у власній державі.
У боротьбі за Україну Москва цілеспрямовано використовує російську церкву, а її ставленики при владі в Україні з усіх сил допомагають у цьому. Водночас репресії проти Української православної церкви Київського патріархату таки дуже нагадують знищення церкви в 30-х роках комуністами. Ці утиски закономірно наводять на думку, що в Україні свідомо ігнорується одне із головних прав людини – свобода віросповідування.
Очевидно, що церква для кожної християнської нації є консолідуючим фактором. Вона мусить стати вчителькою моралі, прищепляти любов до ближнього, до своєї Батьківщини і до свого народу. Проте в московської церкви – зовсім інші цілі: прищепити українцям, що вони «малороси», нація без історії і імені, без минулого і майбутнього.
Можна сказати, що режим Януковича своїми недолугими діями і шаленим тиском на українське суспільство стимулює пробудження національного самоусвідомлення навіть у тих, хто досі вагався, чи робити йому остаточний вибір на користь української незалежності. В цьому сенсі – це важке щеплення для того, щоб нарешті усвідомити всю унікальність і своєрідність культури свого народу, вартісність його мови і значимість його у світовій історії.
Нав’язування росіянами своїх базових цінностей, мови, культури, звичаїв і світогляду не може не викликати закономірного відторгнення в українського народу. Адже теперішній наступ Росії на все українське в Україні – це спроба загорнути російський шовінізм у красиву обгортку і подати його українцям в глянцевій коробці російського православ’я.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Російська церква зовсім не пасе задніх у великому поході навернення «заблудлих» українців у лоно «канонічної православної церкви». А всі ті, хто не підтримує «хрестового походу» на українські терени, – це для московських попів не хто інші, як розкольники, сепаратисти і невірні.
Путінська імперія великодержавного шовінізму ніби повертає українців у вже далекі 70-і роки, коли українському народові з усіх сил вживлювали у свідомість імперські стереотипи: «українську мову вчити необов’язково», «Україна – це невід’ємна складова частина великого СРСР».
Володимир Путін не першим поставив собі на службу агресивний російський шовінізм для підкорення України. Варто пригадати, що з початком війни 1941–1945 років Сталін розпочав відроджувати і «велику» російську ідею. А знаменитий тост генералісимуса за російський народ, виголошений ним в ознаменування Перемоги, точно вказав, кого кремлівський «скульптор» обрав для формування післявоєнної світової історії.
Скільки Росії потрібно в Україні?
Не можна не помітити, що саме шовіністична російська ідея відіграла визначальну роль і в повоєнних сталінських проектах. Уміло переплітаючи великодержавний шовінізм із жахливою вакханалією антисемітизму, «батько народів» озброїв цією небезпечною сумішшю численних і добре підготовлених для її використання прихильників.
Кількість присланих зі сходу радянських людей в країни Балтії, Східної Європи і України зростала, а російський народ було оголошено «старшим братом». Українці, поляки, естонці, угорці, інші корінні народи цих країн стали сприйматися як люди другого сорту. Повсюдно насаджувалася російська мова і так звана радянська культура.
Тому не випадково, що прихильники втрати незалежності української держави поставили в Запоріжжі пам’ятник комуністичному ідолові – Сталіну. Адже вслід за Достоєвським Сталін «бачив» не тільки знак особливої величі росіян, а й покладену на Росію історичну місію. Нині ж путіністи намагаються відродити віру в божественне призначення російського народу і втілення в ньому ідеалу християнської чесноти.
Сучасний симбіоз російського шовінізму та виняткової ролі російської православної церкви в побудові «русского мира» в Україні ніби підтверджує слова Чаадаєва, який свого часу дав дуже влучну характеристику російському шовінізмові, геніально пророкуючи, що російська ідея неминуче знайде своє вираження в авторитарності і експансіонізмі.
Чаадаєв вважав: «Росія – це цілий особливий світ, покірний волі, бажанню, фантазії однієї людини… У всіх випадках – це уособлення сваволі. На противагу всім законам людського співжиття Росія простує тільки в напрямку свого власного поневолення і в напрямку поневолення інших народів».
На службу ідеї створення «русского мира» в Україні Кремль і Луб’янка сьогодні поставили навіть релігію. Московський патріархат, домінуючий вплив якого беззастережно підтримує правлячий режим «януковичів», засилає в Україну псевдодуховних пастирів, які за вказівками із Москви співають анафему українським патріотам.
Взагалі, скільки Росії потрібно в Україні? У Москві вважають: стільки, щоб повністю і незворотно витіснити Україну з України.
Стратегічне банкрутство кремлівців
Використання путінським режимом ірраціональних і метафізичних аргументів, на кшталт «русского мира» і Російської православної церкви, є не просто вибором через власні уподобання еліти Росії. Це вибір через внутрішній розпач і, по суті, стратегічне банкрутство кремлівців.
Найбільш наочно підтверджує цей факт те, що в останнє десятиліття Росія на міжнародні виставки досягнень не спроможна виставити що-небудь не те що достойне, а взагалі таке, щоб не викликало сміху.
Попри те, що Путін останні три роки приділяє особисту увагу і вимагає від креатив-менеджерів показати нетрадиційну і справжню Росію, нічого іншого, окрім матрьошки розміром мало не з родіну-мать, орла розміром зі стратегічний бомбардувальник і мумію мамонта, Російська Федерація не спромоглася показати. Це викликає гнів Володимира Путіна, але щось інше Росія показати насправді нездатна.
Саме тому Росія вимушена на весь світ (і особливо на Україну) подавати голу пропаганду, яка часто є навіть більш гіперболізованою, ніж у радянські часи, та використовувати свій останній аргумент – церкву, котра ще хоч якийсь має вплив на народ, і не через російське православ’я, а через те, що християнство на теренах України має тисячолітні корені.
Проте, попри факти юридичних і канонічних суперечностей щодо того, яка із церков, українська православна чи російська, є найбільш канонічною, самим парафіянам треба було б замислитись ось над чим: чи має право вважатись канонічною, і більш того, християнською церква, котра (що доведено документально) в останні десятиліття займалася перемитництвом, причетна до продажу зброї, наркотиків та людей, що вже десятки разів підтверджували російські ЗМІ; церква, яка була і повністю залишається під контролем російських можновладців та ФСБ; а також церква, котра, не переймаючись тим, що сплюндровано власний російський дім, хоче будувати його на більш придатних для неї теренах України? Відтак питання, чи є Російська православна церква християнською, чи служить опонентові Ісуса Христа, – більш ніж доречне.
Шовінізм у глянцевій коробці
Російський шовінізм – явище не тільки політичне. Часто він виглядає як психічне захворювання. Пояничарені свого часу імперією колишні українці навіть за умов української незалежності намагалися доводити собі і навколишнім, що вони більше росіяни, аніж самі росіяни.
Новітні яничари дуже небезпечні. Необхідно звернути увагу на той факт, що найбільше ненавидять незалежну Україну навіть не росіяни за походженням, а зрусифіковані українці. І цей феномен закладено у їхній підсвідомості. Це можна пояснити спробою виправдати себе в тому, що їхні батьки зробили колись помилку, зробивши ставку на мову імперії, намагаючись забути свою рідну, «сільську», українську.
Свого часу це потужно стимулювалося радянською імперією. Цим яничарам було легше в житті, наприклад, вибитися в «люди». А тепер назад? В жодному разі «ні». Тому вони з усіх сил шукають аргументи для самовиправдання та для підкріплення своєї «правоти» і відшуковують собі спільників. Саме такі українці стають найбільшими інтернаціоналістами і російськими шовіністами.
З’яничарений українець і в Москві буде поводитись подібним чином. Хіба можна забути депутата Державної думи Росії Шевченка, який рвав і топтав прапор України на трибуні Думи?
Російські великодержавні шовіністи (і в Росії, і в Україні) з усіх сил намагаються законсервувати ту ганебну ситуацію, коли з України насильницьким шляхом витісняється все українське. Ця ненормальна ситуація закономірно змушує українців до радикалізації своїх поглядів і пошуку шляхів, щоб усунути це нахабне і безпардонне ставлення до себе. Тому, можливо, найбільшою помилкою «януковичів» та їхніх прихвоснів стало те, що вони ніяк не здатні збагнути, що Україна не перебуває нині у колишньому колоніальному статусі і що не варто заганяти українців у глухий кут у власній державі.
У боротьбі за Україну Москва цілеспрямовано використовує російську церкву, а її ставленики при владі в Україні з усіх сил допомагають у цьому. Водночас репресії проти Української православної церкви Київського патріархату таки дуже нагадують знищення церкви в 30-х роках комуністами. Ці утиски закономірно наводять на думку, що в Україні свідомо ігнорується одне із головних прав людини – свобода віросповідування.
Очевидно, що церква для кожної християнської нації є консолідуючим фактором. Вона мусить стати вчителькою моралі, прищепляти любов до ближнього, до своєї Батьківщини і до свого народу. Проте в московської церкви – зовсім інші цілі: прищепити українцям, що вони «малороси», нація без історії і імені, без минулого і майбутнього.
Можна сказати, що режим Януковича своїми недолугими діями і шаленим тиском на українське суспільство стимулює пробудження національного самоусвідомлення навіть у тих, хто досі вагався, чи робити йому остаточний вибір на користь української незалежності. В цьому сенсі – це важке щеплення для того, щоб нарешті усвідомити всю унікальність і своєрідність культури свого народу, вартісність його мови і значимість його у світовій історії.
Нав’язування росіянами своїх базових цінностей, мови, культури, звичаїв і світогляду не може не викликати закономірного відторгнення в українського народу. Адже теперішній наступ Росії на все українське в Україні – це спроба загорнути російський шовінізм у красиву обгортку і подати його українцям в глянцевій коробці російського православ’я.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода