Львів – 70 років тому, у ніч з 21 на 22 лютого, на хуторі Кулєби, що у Рогатинському районі Івано-Франківської області, енкаведисти розстріляли сімох молодих українських підпільників. Це був час, коли у містах і селах Західної України радянська влада проводила масові арешти галичан, виселяла родини у Сибір, багатьох вбивали. Людей переслідували за їхню українську свідомість, бажання мати незалежну державу.
Про «кулєбську трагедію», як її називають, нагадує символічна могила, яка була насипана у 1941 році на місці вбивства, з прізвищами загиблих: Максим Шуран – 19 років, Григорій Шкапій – 19, Богдан Гульовський – 21, Володимир Лопушанський –18, Іван Галай – 21, Василь Солтис – 25 і Григорій Москаль – 27.
Хто хотів незалежної держави – йшов у підпілля
Молодих підпільників видали. У ніч з 21 на 22 лютого майже 200 енкаведистів оточили хутір. Мертві тіла хлопців вони забрали з собою. Донині не відоме місце вічного спочинку селян, які не погоджувались із політикою і діями нової радянської влади, тому пішли в оунівське підпілля.
Підпільні організації виникли по всій Західній Україні з приходом радянської влади. Її учасники боролись з новими окупантами, проходили відповідний вишкіл.
«Кулєбській трагедії» передував арешт 59 львівських студентів 17 січня 1941 року. Оунівських активістів, політичних діячів, духовенство, освітян затримували з січня 1940 року. А совєтизацію Галичини радянська влада розпочала з виселення інтелігенції у далекий Сибір. Під примусову депортацію потрапили передусім заможні і освічені українці й поляки, добрі господарі на своїй землі. На січень 1941 року, за припущеннями дослідників, вивезли майже 55 тисяч родин.
Радянські злочини мають бути покарані
Пам’ять жертв «кулєбської трагедії» цими днями вшанували односельці на Івано-Франківщині, але про цю подію майже нічого не знають в Україні. Як і про сотні інших схожих трагедій.
За словами історика Василя Расевича, українські науковці мають неупереджено дослідити усі ці процеси минулого і назвати винуватців: прізвища тих людей, які видавали накази, і тих, хто їх виконував. Ці прізвища лежать в архівах. Цієї інформації в історичній свідомості українського суспільства функціонує дуже мало, наголосив історик.
«А причиною є те, що люди намагаються пригадувати героїчне і позитивне з минулого, такі особливості людської психіки. Ми вийшли з Радянського Союзу і ми дуже часто оперуємо такими поняттями і не є очолені на окремі події, факти з історії. Що маю на увазі? Радянські злочини так ніколи не були покарані», – Василь Расивеч.
Донині радянська система, яка заховалась за перемогою над фашизмом, не була достеменно проаналізована українськими істориками. Навіть на сьогодні говорять про різні втрати серед населення Західної України під час першої радянської окупації.
«Західні історики дослідили злочини комунізму. А що стосується дослідження злочинів радянської влади щодо мирного населення в Україні, то це відбувається у нас майже на побутовому рівні», – зауважив історик.
За даними науковців, в 1939-1941 роках у Західній Україні було репресовано в 3-4 рази більше людей, аніж у той час у Польщі, окупованій німцями. «Кулєбська трагедія» – одна з ілюстрацій жахіть, які коїлись 70 років тому на західних теренах України.
Хто хотів незалежної держави – йшов у підпілля
Молодих підпільників видали. У ніч з 21 на 22 лютого майже 200 енкаведистів оточили хутір. Мертві тіла хлопців вони забрали з собою. Донині не відоме місце вічного спочинку селян, які не погоджувались із політикою і діями нової радянської влади, тому пішли в оунівське підпілля.
Підпільні організації виникли по всій Західній Україні з приходом радянської влади. Її учасники боролись з новими окупантами, проходили відповідний вишкіл.
«Кулєбській трагедії» передував арешт 59 львівських студентів 17 січня 1941 року. Оунівських активістів, політичних діячів, духовенство, освітян затримували з січня 1940 року. А совєтизацію Галичини радянська влада розпочала з виселення інтелігенції у далекий Сибір. Під примусову депортацію потрапили передусім заможні і освічені українці й поляки, добрі господарі на своїй землі. На січень 1941 року, за припущеннями дослідників, вивезли майже 55 тисяч родин.
Радянські злочини мають бути покарані
Пам’ять жертв «кулєбської трагедії» цими днями вшанували односельці на Івано-Франківщині, але про цю подію майже нічого не знають в Україні. Як і про сотні інших схожих трагедій.
За словами історика Василя Расевича, українські науковці мають неупереджено дослідити усі ці процеси минулого і назвати винуватців: прізвища тих людей, які видавали накази, і тих, хто їх виконував. Ці прізвища лежать в архівах. Цієї інформації в історичній свідомості українського суспільства функціонує дуже мало, наголосив історик.
«А причиною є те, що люди намагаються пригадувати героїчне і позитивне з минулого, такі особливості людської психіки. Ми вийшли з Радянського Союзу і ми дуже часто оперуємо такими поняттями і не є очолені на окремі події, факти з історії. Що маю на увазі? Радянські злочини так ніколи не були покарані», – Василь Расивеч.
Донині радянська система, яка заховалась за перемогою над фашизмом, не була достеменно проаналізована українськими істориками. Навіть на сьогодні говорять про різні втрати серед населення Західної України під час першої радянської окупації.
«Західні історики дослідили злочини комунізму. А що стосується дослідження злочинів радянської влади щодо мирного населення в Україні, то це відбувається у нас майже на побутовому рівні», – зауважив історик.
За даними науковців, в 1939-1941 роках у Західній Україні було репресовано в 3-4 рази більше людей, аніж у той час у Польщі, окупованій німцями. «Кулєбська трагедія» – одна з ілюстрацій жахіть, які коїлись 70 років тому на західних теренах України.