Дніпропетровськ – 16 лютого Литовська Республіка відзначає День відновлення державності. 1918 року на засіданні у Вільнюсі Литовська рада проголосила відновлення незалежної демократичної держави. Відзначають цей день і в Україні, де проживає понад 7 тисяч литовців, а в найбільших містах діють національні громади. Литовське етнокультурне товариство Дніпропетровська – центр «Ґінтарас» («Бурштин») – існує майже десятиліття. В умовах грошової скрути і відсутності приміщення меншина намагається не втратити рідні традиції й мову.
Активне освоєння литовцями теренів Придніпров’я розпочалося понад сто років тому. Польський магнат литовського походження збудував один із перших металургійних комбінатів у краї – зараз це металургійний гігант «Дзержинка» у Дніпродзержинську – і запросив сотні литовців на роботу.
Друга хвиля литовської міграції припала на часи СРСР. Заслані в післявоєнні роки до Сибіру, вони не мали права повертатись після заслання додому, отож оселялися в Україні.
«Нас тримає тільки ентузіазм, любов до рідного краю»
Зараз людей, які пам’ятають про своє литовське коріння, на Дніпропетровщині небагато. Литовська громада Дніпропетровська, створена на початку нинішнього століття, об’єднує менше від сотні активістів. Хтось із них добре знає мову і звичаї, а хтось – тільки співає пісень, завчених у дитинстві, майже не розуміючи змісту. Збираються в основному на свята – державні литовські, Різдво та Великдень. Вбираються в національні строї, готують національні страви.
В об’єднанні діє три творчі колективи – два вокальні і танцювальний дитячий. Дніпродзержинське подружжя музикантів, Альбертас та Генрієта Роже, керують ансамблем литовської пісні «Ґієсме» («Молитва»). Колектив об’єднує аматорів: студентів, державних службовців, бізнесменів.
«Виступаємо досить часто на концертах, куди нас запрошують. Нас тримає тільки ентузіазм, любов до рідного краю, до рідної пісні. Робота не оплачується ані керівникам, ані артистам. Такі ми, мабуть, трохи дивні у сучасному світі. Але оце нас і об’єднує – не матеріальні, а духовні цінності», – розказав Радіо Свобода Альбертас Роже.
Охочі вчитись є, приміщення – немає
Головна проблема литовського товариства – відсутність приміщення. На свята знаходять прихисток в одному з клубів пенсіонерів. Недільна школа з вивчення литовської мови, яку свого часу відвідувало багато людей, зараз активно не діє. Хоча інтерес до вивчення литовської є і в українців, каже викладач, заступник голови товариства литовців Дніпропетровська Галина Хмель-Дунай.
«Громадськість знає про нас, вона досить інформована. Це дуже приємно і тішить, що є люди, які цікавляться нами. У нас був дуже довгий спільний історичний шлях – це трикутник: Польща, Литва, Україна. Багато спільних рис лишилось у мові і в народному мистецтві. Я не тільки викладаю литовську мову, а й пропагую народну побутову культуру», – каже Галина Хмель-Дунай.
Україна не заважає, Литва – підтримує
Об’єднання існує майже винятково на кошти від членських внесків, усього 20 гривень на рік з людини. Попри брак грошей намагаються брати участь у фестивалях за межами Дніпропетровська, виїздять на тематичні екскурсії: на теренах Дніпропетровщини багато місць, пов’язаних з історією Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Сторінку в інтернеті підтримують завдяки доброчинникам.
Що ж до влади, каже голова литовської громади Дніпропетровська Йонас Шейкус, то українська не допомагає, але і не заважає, литовська ж фінансує окремі проекти.
«Спеціально писали запит, і нам з профільного департаменту, з Литви, дали гроші на проведення всеукраїнського фестивалю литовської культури минулого року. На ті кошти ми оплатили приїзд і проживання учасникам, орендували залу, купили подарунки. Нинішнього року фінансування не буде, а вже наступного, на десятиріччя центру, знову проведемо фестиваль-конкурс», – розповів Радіо Свобода Йонас Шейкус.
Литовці Придніпров’я зізнаються: наразі потребує пожвавлення робота з молоддю литовського походження. Діти та онуки, кажуть, уже мало цікавляться традиціями предків, а замість литовської віддають перевагу вивченню ділової англійської.
Друга хвиля литовської міграції припала на часи СРСР. Заслані в післявоєнні роки до Сибіру, вони не мали права повертатись після заслання додому, отож оселялися в Україні.
«Нас тримає тільки ентузіазм, любов до рідного краю»
Зараз людей, які пам’ятають про своє литовське коріння, на Дніпропетровщині небагато. Литовська громада Дніпропетровська, створена на початку нинішнього століття, об’єднує менше від сотні активістів. Хтось із них добре знає мову і звичаї, а хтось – тільки співає пісень, завчених у дитинстві, майже не розуміючи змісту. Збираються в основному на свята – державні литовські, Різдво та Великдень. Вбираються в національні строї, готують національні страви.
В об’єднанні діє три творчі колективи – два вокальні і танцювальний дитячий. Дніпродзержинське подружжя музикантів, Альбертас та Генрієта Роже, керують ансамблем литовської пісні «Ґієсме» («Молитва»). Колектив об’єднує аматорів: студентів, державних службовців, бізнесменів.
«Виступаємо досить часто на концертах, куди нас запрошують. Нас тримає тільки ентузіазм, любов до рідного краю, до рідної пісні. Робота не оплачується ані керівникам, ані артистам. Такі ми, мабуть, трохи дивні у сучасному світі. Але оце нас і об’єднує – не матеріальні, а духовні цінності», – розказав Радіо Свобода Альбертас Роже.
Охочі вчитись є, приміщення – немає
Головна проблема литовського товариства – відсутність приміщення. На свята знаходять прихисток в одному з клубів пенсіонерів. Недільна школа з вивчення литовської мови, яку свого часу відвідувало багато людей, зараз активно не діє. Хоча інтерес до вивчення литовської є і в українців, каже викладач, заступник голови товариства литовців Дніпропетровська Галина Хмель-Дунай.
«Громадськість знає про нас, вона досить інформована. Це дуже приємно і тішить, що є люди, які цікавляться нами. У нас був дуже довгий спільний історичний шлях – це трикутник: Польща, Литва, Україна. Багато спільних рис лишилось у мові і в народному мистецтві. Я не тільки викладаю литовську мову, а й пропагую народну побутову культуру», – каже Галина Хмель-Дунай.
Україна не заважає, Литва – підтримує
Об’єднання існує майже винятково на кошти від членських внесків, усього 20 гривень на рік з людини. Попри брак грошей намагаються брати участь у фестивалях за межами Дніпропетровська, виїздять на тематичні екскурсії: на теренах Дніпропетровщини багато місць, пов’язаних з історією Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Сторінку в інтернеті підтримують завдяки доброчинникам.
Що ж до влади, каже голова литовської громади Дніпропетровська Йонас Шейкус, то українська не допомагає, але і не заважає, литовська ж фінансує окремі проекти.
«Спеціально писали запит, і нам з профільного департаменту, з Литви, дали гроші на проведення всеукраїнського фестивалю литовської культури минулого року. На ті кошти ми оплатили приїзд і проживання учасникам, орендували залу, купили подарунки. Нинішнього року фінансування не буде, а вже наступного, на десятиріччя центру, знову проведемо фестиваль-конкурс», – розповів Радіо Свобода Йонас Шейкус.
Литовці Придніпров’я зізнаються: наразі потребує пожвавлення робота з молоддю литовського походження. Діти та онуки, кажуть, уже мало цікавляться традиціями предків, а замість литовської віддають перевагу вивченню ділової англійської.
| Довідка для сайту: За результатами останнього перепису, в Україні проживає більше семи тисяч литовців. 17 травня 1990 року у Києві відбулись установчі збори Литовського товариства України. Тепер до нього входить 12 литовських товариств у різних містах: Запоріжжі, Львові, Дніпропетровську, Донецьку тощо. |