Рівне – «Мерзлота» – книга під такою назвою побачила світ у Рівному за сприяння громадського видавництва «Азалія». Її автор Леонід Струсь – уродженець сибірської Югри – міг би бути волинянином, якби не репресивна політика радянської влади з перших років її становлення на Західній Україні. Історія депортації викладена у книзі через долі поселенців та авторські пісні.
В архівній довідці про реабілітацію, виданій Леонідові Струсю в 1996-му році, зазначено: «народився на спецпоселенні». Вперше побувати на прабатьківщині лікарю і поету вдалося аж у 80-му, а в 2010-му відбулася його знакова зустріч із рівненським письменником Євгеном Шморгуном, котрий незадовго до цього переклав українською його пісню «Спогад про Волинь».
Окрім зацікавленості письменника і краєзнавця темою депортованих українців, у Євгена Шморгуна є особистий інтерес до дослідження цієї теми. Виселені з Волині, його рідна бабуся та дві тітки загинули в Тюменській області. Якось на Волинь завітав композитор, сибірський українець Михайло Довганич, котрий розповів: у Югрі (друга назва Ханти-Мансійського автономного округу) мешкають чимало українців, і саме для них варто було б перекласти українською вірші Леоніда Струся, в яких ціла історія депортованого народу.
А згодом Євген Шморгун чи не першим в Україні прочитав книгу Леоніда Струся «Мерзлота».
«Я видав цілу серію – близько сорока книг – під рубрикою «Реабілітовані історією», – розповідає Євген Шморгун, – але, зізнаюся, такої страшної книги я ніколи ще не редагував. Тут трагедія відкривається з іншого боку. Ми писали про те, як людей заарештовували, як виселяли, а тут ніби продовження тієї історії очима людини, яка вже народилась у Сибіру. Що цікаво – він починає розуміти всю глибину трагедії своїх батьків, будучи вже у зрілому віці і вже іншими очима дивиться на поневіряння, які їм довелося пережити. Тоді береться за спогади односельців. Досі ніхто так не розкрив трагедію спецпоселенців», – каже Шморгун.
Початок сибірського шляху
У своєму волинському селі Воротнів під Луцьком Струсі не поспішали записуватись до колгоспу. Схоже, це і стало причиною їхніх лих. А до того Ганна Струсь уже пережила евакуацію до Катеринослава. Це було під час Першої світової. Коли повернулися, саме йшли бої між Червоною армією та польськими жовнірами. Будувати свою волинську хатину довелося під кулями.
Після одруження Ганна і Пилип Струсі мешкали у маленькій, але такій дорогій їм хатині. Коли у травневий день Святого Миколая Ганна з двома дітьми збиралася до церкви, раптом до хати зайшли двоє озброєних чоловіків. Наставили зброю, обшукали хату, посадили на воза і вивезли на шосе. Там Струсі побачили вже багато підвод – усіх «неблагонадійних» того дня відвозили на залізничну станцію. Далі був довжелезний шлях до сибірського поселення Зенково, де в перші роки холодних і голодних поневірянь Струсі втратили двох доньок...
Загалом за два неповних довоєнних роки батьківщину вимушено покинув кожен десятий волинянин. Депортованим українцям довелося пройти не лише через адаптацію до суворого сибірського клімату, втрату найрідніших людей, голод, презирство і ненависть, які формувала влада в місцевого населення до поселенців. Однак ніхто з них не був «бандитом» і «куркулем», як охрестили їх та прибалтів, калмиків, молдаван по приїзді до Зенкова. Адже добували хліб у поті чола й дотримувалися людських законів і Божих заповідей.
У Сибіру вони трудилися в риболовецькій артілі, тяглися до мерзлої землі, але обробляти її поселенцям дозволили лише через багато років. І там, де ніколи не вирощували хліб, заколосилися жита. «То були великі трудівники. Трудом репресованих спецпоселення стали добротними селами, ожило виробництво, вони годували країну у воєнні і повоєнні роки. Це були великі трударі, а як чинила влада щодо них? Такий трудівник, як мій батько, – про нього складали в поселенні легенди. Я бачив це ставлення, і воно в мені заклало на решту мого життя біль за батька», – з болем говорить Леонід Струсь.
Поселенці перемогли сибірську мерзлоту, а коли їм дозволили повернутися в рідні краї, чимало населених пунктів на півночі зникли з лиця землі. Однак багато хто з них, як і батько Леоніда Струся, повернувся з України розчарованим. Пилип Тимофійович Струсь вперше поїхав до рідного Воротніва у 68-му. На луцькому шляху побачив танки, котрі прямували на Чехію. І вирішив: буде війна. Тож родина лишилася в Сибіру. Коли згодом, на початку 80-х, до дідівського села потрапив і сам Леонід, зрозумів, що йому за тодішнього режиму легше жити в освоєному українцями Сибіру, ніж бути напівкріпаком у волинському колгоспі.
До витоків
Початком для книги послужила записана на відеокамеру розповідь матері, Ганни Струсь. Її доповнили розповіді інших репресованих земляків і пісні, написані під впливом трагічних спогадів. «Тільки за 21 місяць із Західної України було репресовано мільйон 200 тисяч людей. Це коли Радянський Союз взяв під своє крило Західну Україну. Я намагаюся передати дітям і онукам саме пам’ять. Вони – громадяни Росії, але корені їхні – Україна. Ми не повинні бути «Іванами безрідними... ».
Книга закінчується словами: «Хай же ці розповіді послужать справі неповторення цього страшного явища (депортації – авт.) в днях прийдешніх».
Окрім зацікавленості письменника і краєзнавця темою депортованих українців, у Євгена Шморгуна є особистий інтерес до дослідження цієї теми. Виселені з Волині, його рідна бабуся та дві тітки загинули в Тюменській області. Якось на Волинь завітав композитор, сибірський українець Михайло Довганич, котрий розповів: у Югрі (друга назва Ханти-Мансійського автономного округу) мешкають чимало українців, і саме для них варто було б перекласти українською вірші Леоніда Струся, в яких ціла історія депортованого народу.
А згодом Євген Шморгун чи не першим в Україні прочитав книгу Леоніда Струся «Мерзлота».
«Я видав цілу серію – близько сорока книг – під рубрикою «Реабілітовані історією», – розповідає Євген Шморгун, – але, зізнаюся, такої страшної книги я ніколи ще не редагував. Тут трагедія відкривається з іншого боку. Ми писали про те, як людей заарештовували, як виселяли, а тут ніби продовження тієї історії очима людини, яка вже народилась у Сибіру. Що цікаво – він починає розуміти всю глибину трагедії своїх батьків, будучи вже у зрілому віці і вже іншими очима дивиться на поневіряння, які їм довелося пережити. Тоді береться за спогади односельців. Досі ніхто так не розкрив трагедію спецпоселенців», – каже Шморгун.
Початок сибірського шляху
У своєму волинському селі Воротнів під Луцьком Струсі не поспішали записуватись до колгоспу. Схоже, це і стало причиною їхніх лих. А до того Ганна Струсь уже пережила евакуацію до Катеринослава. Це було під час Першої світової. Коли повернулися, саме йшли бої між Червоною армією та польськими жовнірами. Будувати свою волинську хатину довелося під кулями.
Після одруження Ганна і Пилип Струсі мешкали у маленькій, але такій дорогій їм хатині. Коли у травневий день Святого Миколая Ганна з двома дітьми збиралася до церкви, раптом до хати зайшли двоє озброєних чоловіків. Наставили зброю, обшукали хату, посадили на воза і вивезли на шосе. Там Струсі побачили вже багато підвод – усіх «неблагонадійних» того дня відвозили на залізничну станцію. Далі був довжелезний шлях до сибірського поселення Зенково, де в перші роки холодних і голодних поневірянь Струсі втратили двох доньок...
Загалом за два неповних довоєнних роки батьківщину вимушено покинув кожен десятий волинянин. Депортованим українцям довелося пройти не лише через адаптацію до суворого сибірського клімату, втрату найрідніших людей, голод, презирство і ненависть, які формувала влада в місцевого населення до поселенців. Однак ніхто з них не був «бандитом» і «куркулем», як охрестили їх та прибалтів, калмиків, молдаван по приїзді до Зенкова. Адже добували хліб у поті чола й дотримувалися людських законів і Божих заповідей.
У Сибіру вони трудилися в риболовецькій артілі, тяглися до мерзлої землі, але обробляти її поселенцям дозволили лише через багато років. І там, де ніколи не вирощували хліб, заколосилися жита. «То були великі трудівники. Трудом репресованих спецпоселення стали добротними селами, ожило виробництво, вони годували країну у воєнні і повоєнні роки. Це були великі трударі, а як чинила влада щодо них? Такий трудівник, як мій батько, – про нього складали в поселенні легенди. Я бачив це ставлення, і воно в мені заклало на решту мого життя біль за батька», – з болем говорить Леонід Струсь.
Поселенці перемогли сибірську мерзлоту, а коли їм дозволили повернутися в рідні краї, чимало населених пунктів на півночі зникли з лиця землі. Однак багато хто з них, як і батько Леоніда Струся, повернувся з України розчарованим. Пилип Тимофійович Струсь вперше поїхав до рідного Воротніва у 68-му. На луцькому шляху побачив танки, котрі прямували на Чехію. І вирішив: буде війна. Тож родина лишилася в Сибіру. Коли згодом, на початку 80-х, до дідівського села потрапив і сам Леонід, зрозумів, що йому за тодішнього режиму легше жити в освоєному українцями Сибіру, ніж бути напівкріпаком у волинському колгоспі.
До витоків
Початком для книги послужила записана на відеокамеру розповідь матері, Ганни Струсь. Її доповнили розповіді інших репресованих земляків і пісні, написані під впливом трагічних спогадів. «Тільки за 21 місяць із Західної України було репресовано мільйон 200 тисяч людей. Це коли Радянський Союз взяв під своє крило Західну Україну. Я намагаюся передати дітям і онукам саме пам’ять. Вони – громадяни Росії, але корені їхні – Україна. Ми не повинні бути «Іванами безрідними... ».
Книга закінчується словами: «Хай же ці розповіді послужать справі неповторення цього страшного явища (депортації – авт.) в днях прийдешніх».