Янукович аж напрошується на критику

Олександр Мотиль
Два його найновіші великі досягнення – це кадрові призначення на важливі урядові посади: голови Національного банку та директора новоспеченого оборонно-промислового агентства «Укроборонпром».

Як правило, національні банки очолюють відомі економісти або ділові світочі, досвідчені люди з міцним хребтом. Це необхідно, адже вони керують економічними процесами та монетарною політикою в складні часи. Але такі вимоги не стосуються януковичової України. Його «Алан Ґрінспен» – Сергій Арбузов. Ви що, не чули про такого? Та й в самій Україні, крім донецьких дружбанів, ніхто його не знає. Від 2004 року 34-річний Арбузов обіймав низку керівних посад в малому донецькому Українському Бізнес Банку.

Я не сумніваюся, що Сергій розумний кадр, але призначати його головою Нацбанку – це те саме, що призначити президента маленької кредитної спілки з якогось Дейтона, штату Огайо, головою Федеральної Резервної Системи США. Який у цьому сенс? Одначе в Яникостані, де компетентність загрожує владі султана, а відданість цінується понад усе, такі безглуздя мають свій сенс. Звичайно, потенційні інвестори радітимуть, дізнавшись, що тепер Національний банк України буде керованою вотчиною президентської адміністрації.

Великий Дмитро з великими кулаками

Ще кращим є призначення Дмитра Саламатіна генеральним директором «Укроборонпрому». 45-річний Саламатін родом із Казахстану, саме там він здобув диплом із гірничих справ. Вся його кар’єра – це шахти та метал. Спитаєте, як незнання оборонних та безпекових проблем кваліфікує його очолювати весь український оборонний сектор, в тому числі й експорт зброї? Слушне запитання, правда? На одне можемо стовідсотково розраховувати: Саламатін є вірним членом Парії регіонів та людиною Януковича, а від 2007 року ще й депутатом. Великий Дмитро має й великі кулаки, минулого року він вже встиг зламати носа опозиційному депутатові. Він також брав активну участь в парламентському погромі 16 грудня 2010 року. Президент, який справді відданий ідеалам верховенства права, призначив би його послом доброї волі в Антарктиду. Але не Янукович, він нагороджує головорізів і водночас проповідує: «Господь нас вчить, що лише добрими вчинками зможемо покращити наше життя і збудувати міцну державу».

Оскільки в Президента своєрідне розуміня того, що таке добро, давайте я запропоную свою кандидатуру на посаду прем’єра – Миколу Левченка, 31-річного секретаря Донецької міської Ради. Що, не чули про нього?? Він недавно прославився тим, що запропонував поселити іноземних гостей, що приїдуть на чемпіонат Євро-2012, в... наметах. Я вже хочу – записуй мене зразу, Миколо! Але справжня неслава пана Левченка сягає до 2007 року, коли він запропонував зробити російську мову державною, а українську залишити для фольклору та анекдотів. Дотепник він, цей Левченко, та ще й толерантна людина, але кого то обходить...

Прочитати «Війну і мир» 7 разів – подвиг

Мій улюблений левченкоізм, про що він теж заявив 2007 року, це те, що він прочитав «Війну і мир» Льва Толстого 7 разів! Ой-йо-йой! Ви ж лише підрахуйте: книга має приблизно 1400 сторінок, помножити це на 7 і будь ласка – 10000 сторінок Толстого. Левченко або феноменально швидко читає, або нічого іншого не читає, крім «Війни і миру». Або йому нічого робити на роботі, то він нічого і не робить. Тому так багато читає. Особисто я підозрюю, що Левченко має лише одну-єдину книгу. Та хто знає, може він просто геній! Зрештою, і Янукович написав дві дисертації тоді, коли керував Донецькою областю. Допрацювався аж до Президента.

Так, Миколу в прем’єр-міністри. Він вміє читати, він енергійний, він піднімає важкі об’єкти. Мені видається, що він міг би конролювати великого Дмитра, якщо, звичайно, демократи знову не спровокують погрому проти себе, і тоді, на жаль, вкотре доведеться знову давати їм копняка...

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
__________________________

Олександр Мотиль є професором політології Ратгерського Університету (Нью-Джерсі, США). Переклад статті друкується за дозволом автора. Оригінал статті був опублікований англійською мовою як блог на інтернет-сторінці журналу «World Affairs Journal».