Київ – Українська культурна громадськість прощалася 11 січня 2011 року з Михайлиною Хомівною Коцюбинською, промінентною особистістю серед української творчої інтелігенції ще від 60-х років, учасницею національного опору, членом Українського ПЕН-клубу, лавреаткою Державної премії імені Тараса Шевченка, а також премій Василя Стуса, Олени Теліги, Антоновичів.
Коли умирає людина, відома і шанована в народі, людина, яка животворила дух і вселяла відвагу, ми дякуємо Богові, що такі люди з нами жили й залишили нам Ім’я.
Михайлина Коцюбинська міцно трималася за гілку Дерева життя. Гілка зламалася. Наша Михайлина відійшла на перший день Різдва 2011 року. Три вірні сестри, три хранительки вогнища – Алла Горська, Надія Світлична, Михайлина Коцюбинська. Такі різні, як Віра, Надія, Любов. І такі єдині біля вогнища Батьківщини. І Вони вже на тому березі моляться за нас.
Михайлина Коцюбинська прийшла в середовище шістдесятників немовби з Острова Культури. Закорінене варварство «класової боротьби» тоді було трішки освітлене проблиском свободи. У відлигу проскакували паростки.
Дух роду, лагідний і незламний
Жінка з Острова Культури була потрібна, як бальзам на рани. Вона народилася у Вінниці, в тій самій кімнаті, де народився Михайло Коцюбинський, де потім було створено музей. Захист і чар ВЕЛИКОГО ІМЕНІ, музей і сад, материна пісня, тепличні умови старого дому…
Збереглася фотографія: високий завідувач музею і садівник Хома Михайлович Коцюбинський з дівчинкою. Вона стоїть поміж квітів поруч і досягає йому колін. Але видно, що то вже характер. І дух роду, лагідний і незламний.
Той характер виявився особливо через 30 років, коли треба було обирати свою долю – або ту, куди «партія веде», або нонконформізм і правду, за яку переслідують. Михайлина обрала дорогу совісливих і сміливих, громадян, тих, що не приймали офіційної ідеології, а отже і її вчорашніх вартостей. Талановитих і безкомпромісних вона запросила до своєї господи, устаткованої в тичининському стилі:
Еллади карта, Коцюбинський,
На етажерці лебідь –
Ото і вся моя кімната.
Заходьте коли-небудь.
Тоді з’явилися перші проблиски солідарности ідеалістів. І не було сили, яка її могла б схитнути чи зламати. Виявилося, та тонка верства культури, як непробивний панцир, відпорна до ударів. За 30 років опору той панцир у шрамах, ум’ятинах та царапинах, а вцілів. І багато людей переконалося, яке то диво – ДУХОВНА СИЛА ОСОБИ.
Погрози, обшуки, репресії, перекривання кисню. На допити в КГБ Михайлину викликав майор Кольчик, давній знайомий: колись в університетські роки їхні портрети висіли на дошці пошани поряд – на букву «К»…
Добірне товариство
Навколо Михайлини Коцюбинської утворювалося життєдайне середовище і у третій період її життя – ТВОРЧИЙ. Вільна творчість для неї стала можливою вже в роки свободи. Тут почалася праця на повну силу і більш-менш нормальне життя.
У Михайлини Коцюбинської завжди було «добірне товариство». В дитячі роки – письменники Тичина, Яновський, Рильський… В 60-ті роки вона знов потрапила в «добірне товариство» – Світличний, Симоненко, Стус…
А в умовах Незалежності вона вже сама добирала товариство, куди входили насамперед загиблі друзі. Відомо, що присутність тих, що принесли своє життя в офіру, дуже часто відчувається гостріше, ніж живих, і вплив їхній на життя дуже великий.
Михайлина часто цитувала Василя Стуса, говорила його словами, дихала його поезією. Рідко поетові трапляються такі поціновувачі й інтерпретатори.
Людина великої внутрішньої дисципліни і вимогливости, вона впорядкувала і видала свої твори — «Мої обрії» у 2 книжках» (2004), книгу роздумів про епістолярну творчість в українській літературі — «Листи і Люди» (2009) і книгу спогадів про своє оточення і рід. Майбутні дослідники напишуть і про її величезну працю як упорядника, редактора численних книг.
Вона зберігала ватру шістдесятників
Протягом півстоліття вона була живим нервом репресованої нації, і вся її праця диктувалася прагненням утвердити спокійну об’єктивність і культуру на місце кон’юнктури. Вона цінувала в українській культурі прояви гідности і шляхетности, усе справжнє, варту любови і шани. При тому уникала всіляких сентиментів, самозвеличувань і вихвалянь. Патріотизм Коцюбинської спокійний і глибокий, без декларацій.
Вона зберігала ватру шістдесятників. Опрацювання і оцінювання спадщини – то величезна робота, яку могла здолати людина великої культури і незвичайної працьовитості, не кажучи про любов і відданість.
На непочатій ниві дослідження епістолярної творчості та мемуаристики Михайлина Коцюбинська зробила першу оранку.
А все ж таки, головним в останнє десятиріччя було світіння її імені, приявність її Особистості в культурному житті України.
Про це будуть писати її учні, бо в житті і в служінні – за всяких умов – було багато учительного, доброго, що віддячиться сторицею.
Схиляюся в молитві і останньому поклоні.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Михайлина Коцюбинська міцно трималася за гілку Дерева життя. Гілка зламалася. Наша Михайлина відійшла на перший день Різдва 2011 року. Три вірні сестри, три хранительки вогнища – Алла Горська, Надія Світлична, Михайлина Коцюбинська. Такі різні, як Віра, Надія, Любов. І такі єдині біля вогнища Батьківщини. І Вони вже на тому березі моляться за нас.
Михайлина Коцюбинська прийшла в середовище шістдесятників немовби з Острова Культури. Закорінене варварство «класової боротьби» тоді було трішки освітлене проблиском свободи. У відлигу проскакували паростки.
Дух роду, лагідний і незламний
Жінка з Острова Культури була потрібна, як бальзам на рани. Вона народилася у Вінниці, в тій самій кімнаті, де народився Михайло Коцюбинський, де потім було створено музей. Захист і чар ВЕЛИКОГО ІМЕНІ, музей і сад, материна пісня, тепличні умови старого дому…
Збереглася фотографія: високий завідувач музею і садівник Хома Михайлович Коцюбинський з дівчинкою. Вона стоїть поміж квітів поруч і досягає йому колін. Але видно, що то вже характер. І дух роду, лагідний і незламний.
Той характер виявився особливо через 30 років, коли треба було обирати свою долю – або ту, куди «партія веде», або нонконформізм і правду, за яку переслідують. Михайлина обрала дорогу совісливих і сміливих, громадян, тих, що не приймали офіційної ідеології, а отже і її вчорашніх вартостей. Талановитих і безкомпромісних вона запросила до своєї господи, устаткованої в тичининському стилі:
Еллади карта, Коцюбинський,
На етажерці лебідь –
Ото і вся моя кімната.
Заходьте коли-небудь.
Тоді з’явилися перші проблиски солідарности ідеалістів. І не було сили, яка її могла б схитнути чи зламати. Виявилося, та тонка верства культури, як непробивний панцир, відпорна до ударів. За 30 років опору той панцир у шрамах, ум’ятинах та царапинах, а вцілів. І багато людей переконалося, яке то диво – ДУХОВНА СИЛА ОСОБИ.
Погрози, обшуки, репресії, перекривання кисню. На допити в КГБ Михайлину викликав майор Кольчик, давній знайомий: колись в університетські роки їхні портрети висіли на дошці пошани поряд – на букву «К»…
Добірне товариство
Навколо Михайлини Коцюбинської утворювалося життєдайне середовище і у третій період її життя – ТВОРЧИЙ. Вільна творчість для неї стала можливою вже в роки свободи. Тут почалася праця на повну силу і більш-менш нормальне життя.
У Михайлини Коцюбинської завжди було «добірне товариство». В дитячі роки – письменники Тичина, Яновський, Рильський… В 60-ті роки вона знов потрапила в «добірне товариство» – Світличний, Симоненко, Стус…
А в умовах Незалежності вона вже сама добирала товариство, куди входили насамперед загиблі друзі. Відомо, що присутність тих, що принесли своє життя в офіру, дуже часто відчувається гостріше, ніж живих, і вплив їхній на життя дуже великий.
Михайлина часто цитувала Василя Стуса, говорила його словами, дихала його поезією. Рідко поетові трапляються такі поціновувачі й інтерпретатори.
Людина великої внутрішньої дисципліни і вимогливости, вона впорядкувала і видала свої твори — «Мої обрії» у 2 книжках» (2004), книгу роздумів про епістолярну творчість в українській літературі — «Листи і Люди» (2009) і книгу спогадів про своє оточення і рід. Майбутні дослідники напишуть і про її величезну працю як упорядника, редактора численних книг.
Вона зберігала ватру шістдесятників
Протягом півстоліття вона була живим нервом репресованої нації, і вся її праця диктувалася прагненням утвердити спокійну об’єктивність і культуру на місце кон’юнктури. Вона цінувала в українській культурі прояви гідности і шляхетности, усе справжнє, варту любови і шани. При тому уникала всіляких сентиментів, самозвеличувань і вихвалянь. Патріотизм Коцюбинської спокійний і глибокий, без декларацій.
Вона зберігала ватру шістдесятників. Опрацювання і оцінювання спадщини – то величезна робота, яку могла здолати людина великої культури і незвичайної працьовитості, не кажучи про любов і відданість.
На непочатій ниві дослідження епістолярної творчості та мемуаристики Михайлина Коцюбинська зробила першу оранку.
А все ж таки, головним в останнє десятиріччя було світіння її імені, приявність її Особистості в культурному житті України.
Про це будуть писати її учні, бо в житті і в служінні – за всяких умов – було багато учительного, доброго, що віддячиться сторицею.
Схиляюся в молитві і останньому поклоні.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.