Тарас Кияк
Із виступу на ІІ академічній дискусії проекту Інституту філології Київського національного університету імені Шевченка та фонду «Європа XXI» – «Українська гуманітаристика. Діалог культур між Сходом і Заходом».
Культура, як і всяка категорія, не має єдиного визначення й не знає єдиної повної дефініції. Етимологічно це слово походить з латини – обробіток землі, догляд за домашніми тваринами. Є інше тлумачення, що культура – це обсяг всіх знань, набутих людством, всіх матеріальних надбань. Хтось каже, що культура – це є освіта. Мені імпонує тлумачення, що культура – це те, що залишається після того, як прочитане забуте. Однак, культура – це така реальність, кордони якої сягають значно далі кордонів адміністративних і географічних.
Ми, українці, в усякому разі вижили саме завдяки культурі і залишилися у світовій історії завдяки своїй культурі. Ми страшною ціною порятували європейську культуру від азійських орд, ми стали бар'єром азійській експансії. Тож саме завдяки нам Європа змогла спокійно пройти свою еволюцію, свої етапи розвитку – Середньовіччя, Відродження, просвітництво, гуманізм.
І тепер, після падіння Берлінської стіни, ми також у ролі буфера.
Я на власні очі бачив, як упав Берлінський мур і спостерігав за тим, що відчували при цьому люди. Райнальд Круц, берлінський поет, в той час написав гарного філософського білого вірша, якого так і назвав «Берлінська стіна».
Коли ми її зводили,
Ми не сподівалися, що вона є такою високою у нас самих.
Ми звикли до її горизонту і до завітреної тиші.
В її тіні ми не кидали власної тіні.
А тепер стоїмо ніби оголені,
І від нас вимагається прощення.
Тобто, прощення по обидва боки Берлінської стіни.
Ми винні були, що мовчали,
Дивлячись на те, що твориться у нас самих.
А Європа мовчала і займала страусову позицію,
Ніби не бачила, що твориться у нас.
А тепер ми повинні просити один в другого прощення.
(Круц «Берлінська стіна»)
Щось подібне відбувається і в стосунках України з Європою.
Спочатку треба розібратися самим у собі
Багатство світової культури у розмаїтті національних культур. Багатство культури України у її розмаїтті. У час стрімкої глобалізації нам треба повністю пройти процес самоідентифікації і ніхто не має права нам вказувати, як впорядковувати власний дім.
Але нам не дають спокою, на нас тиснуть. Зі сходу принесли ідею про спільний посібник російсько-української історії, і посилаються при цьому на європейський досвід. Так, Європа має такий досвід. Спільний франко-німецький підручник, як написав керівник підкомісії зі сторони Німеччини –– «народжувався в муках» 55 років. А у нас хочуть за рік написати щось подібне і це при тому, що ми маємо невирішені внутрішні проблеми.
Як пише професор Ярослав Грицак, ми маємо сьогодні три України: Західну, Центральну і Південно-Східну. Спочатку треба порозумітися самим, піти один одному на зустріч, відкинути крайній радикалізм, а потім вже шукати спільне для спільного підручника. Натомість, зараз забороняють до вжитку підручник, який називається «Історія українського права» професора нашого університету Івана Гриценка. Чому? Бо там, бачте, він осмілився написати, що українці і росіяни – генетично і культурно різні етноси. Даруйте, якщо ми одні й ті ж, то котрась із націй не має права на існування?!
Автор заборони мабуть не знайомий з енциклопедією Брокгауза 1917 року, працями Федора Вовка чи члена-кореспондента Російської академії наук Алексєєвої. Ще у 1973 році вийшла її праця – «Этногенез восточных славян по данным антропологии».
Нині кордони України понівечені в культурному, етнічному й географічному сенсі. Односторонні зв’язки слов'янських культур дуже часто спрямовані проти нашої культури. Окрім цього є ще одна загальнослов'янська проблема – самознищення, як ми побачили у балканських війнах. 15 тисяч українців було знищено тільки через те, що вони відмовлялися воювати на боці сербів чи на боці хорватів. Усі 16 церков були знищені.
У 1980 році нараховувалося 282 мільйони слов’ян, було 15 народів. Сьогодні вже на десятки мільйонів менше. Це дуже прикра річ. Адже було три культурних центри в Європі – Рим, Константинополь і Київ. Пригадуєте, Анна писала своєму батькові Ярославу Мудрому: «тату, куди ти мене заслав, у ту глухомань, у це дике село, яке називається Париж». Тоді ніхто й не міг подумати, що вже у 18-му столітті напишуть, що слов'яни займають на землі місця більше, аніж їхня культура.
Нам вкотре треба довести, що українці не «русские»
Українці – це не росіяни, чи точніше «русские». Ми дійсно різні. Я не кажу, що кардинально різні. Скажімо, бушмени набагато дальші від нас. У нас є якась спільна культурна основа. Так, Гоголь є спільним і для росіян, і для нас. Але, Шевченко – наш, а Пушкін – російський. Але коли я українець думаю про свій народ, то я думаю про українців і про Україну. «Ради тебе перли в душу сію, ради тебе мислю і творю. Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю», – писав Василь Симоненко.
Ми самі повинні визначатися у своїй ідентичності. І то швидко. Проте досі все ще визначаємось, до істини доходимо, «вітчизни просимо у господа, мов подаяння», – як писав Василь Стус. Або як у Лесі Українки – «чи довго ще, о господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?»
Юрій Шевельов, відомий славіст, у 1954 році – до ювілею Переяславської угоди написав статтю «Москва, Маросейка». Він чітко визначив, що існують три страшні вороги українського відродження – це Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Усі вони живуть і сьогодні.
Шевельов писав: запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму, запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви, запекла ненависть В'ячеслава Липинського не знищила комплексу кочубеївщини. Сьогодні вони панують і урочисто справляють ювілей Переяславщини.
Ще Сергій Уваров, міністр освіти за Олександра І, у 1832 році придумав формулу: православ'я, самодержав'я, народність. Зараз цю формулу наповнюють лише сучасним змістом. Фундаменталізм православ'я, авторитаризм влади і намагання зібрати знову до купи усі руські землі – ось який сценарій реалізовує Москва. Є й сучасне визначення – експансія.
А що ми можемо протиставити?! Гасло «одна мова – одна історія – одна церква» провалилося через непродуманий радикалізм, через намагання видавати бажане за дійсне. Ми не маємо відповідальної еліти, яка б взяла на себе тягар відповідальності. Ми не навчилися бачити своєрідність і велич власного мистецтва. І саме у часи незалежності ми остаточно втратили село, як колиску національної культури.
У 1708 році Кочубей написав донос на Івана Мазепу, і через кілька місяців його голова покотилася у борщагівську пилюку. Шевельов каже, що бій під Полтавою для Росії виграв не Петро І, а український кочубей.
Нам треба об’єднатися й витворити культ «свого». Поки ж ми втішаємося чужим попсовим секонд-хендом у палаці «Україна». Це і є провінціалізм – запопадливість перед чужим і невміння цінувати своє.
Альтернативу провінціалізму може скласти лише дух перемоги. Ярослав Грицак переконаний, що в Україні має відбутися революція. Але на цей раз не політична, а інтелектуальна. Теперішня молодь здатна піднятися до цього рівня. Мусить прийти мелітократія, як казали греки, тобто влада людей розумних і гідних, досвідчених, патріотичних й професійних.
«А за віру хоч умріте, І вольності берегіте. Нехай вічна буде слава. Вже при шаблі маєм права», – писав поет Іван Мазепа. А Тарас Шевченко заповідав: «Молітеся богові одному, Молітесь правді на землі. А більше на землі нікому. Не поклонітеся».
Тарас Кияк, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри перекладу з німецької мови Інституту філології КНУ імені Шевченка
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Радіо Свобода відстежує дискусії проекту «Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом» й надалі публікуватиме виступи усіх учасників обговорення. Друга академічна дискусія пройшла під назвою «Розширюючи кордони – наближаючи периферію».
Попередні публікації:
Кордони проходять всередині нас (Євген Бистрицький)
Ми ще не є політичною нацією й не готові до Євросоюзу (Микола Жулинський)
Статус народів вимірюється їхньою волею до буття (Оксана Пахльовська)
Схід як ключ до розуміння України (Іван Бондаренко)
Із виступу на ІІ академічній дискусії проекту Інституту філології Київського національного університету імені Шевченка та фонду «Європа XXI» – «Українська гуманітаристика. Діалог культур між Сходом і Заходом».
Культура, як і всяка категорія, не має єдиного визначення й не знає єдиної повної дефініції. Етимологічно це слово походить з латини – обробіток землі, догляд за домашніми тваринами. Є інше тлумачення, що культура – це обсяг всіх знань, набутих людством, всіх матеріальних надбань. Хтось каже, що культура – це є освіта. Мені імпонує тлумачення, що культура – це те, що залишається після того, як прочитане забуте. Однак, культура – це така реальність, кордони якої сягають значно далі кордонів адміністративних і географічних.
Ми, українці, в усякому разі вижили саме завдяки культурі і залишилися у світовій історії завдяки своїй культурі. Ми страшною ціною порятували європейську культуру від азійських орд, ми стали бар'єром азійській експансії. Тож саме завдяки нам Європа змогла спокійно пройти свою еволюцію, свої етапи розвитку – Середньовіччя, Відродження, просвітництво, гуманізм.
І тепер, після падіння Берлінської стіни, ми також у ролі буфера.
Я на власні очі бачив, як упав Берлінський мур і спостерігав за тим, що відчували при цьому люди. Райнальд Круц, берлінський поет, в той час написав гарного філософського білого вірша, якого так і назвав «Берлінська стіна».
Коли ми її зводили,
Ми не сподівалися, що вона є такою високою у нас самих.
Ми звикли до її горизонту і до завітреної тиші.
В її тіні ми не кидали власної тіні.
А тепер стоїмо ніби оголені,
І від нас вимагається прощення.
Тобто, прощення по обидва боки Берлінської стіни.
Ми винні були, що мовчали,
Дивлячись на те, що твориться у нас самих.
А Європа мовчала і займала страусову позицію,
Ніби не бачила, що твориться у нас.
А тепер ми повинні просити один в другого прощення.
(Круц «Берлінська стіна»)
Щось подібне відбувається і в стосунках України з Європою.
Спочатку треба розібратися самим у собі
Багатство світової культури у розмаїтті національних культур. Багатство культури України у її розмаїтті. У час стрімкої глобалізації нам треба повністю пройти процес самоідентифікації і ніхто не має права нам вказувати, як впорядковувати власний дім.
Але нам не дають спокою, на нас тиснуть. Зі сходу принесли ідею про спільний посібник російсько-української історії, і посилаються при цьому на європейський досвід. Так, Європа має такий досвід. Спільний франко-німецький підручник, як написав керівник підкомісії зі сторони Німеччини –– «народжувався в муках» 55 років. А у нас хочуть за рік написати щось подібне і це при тому, що ми маємо невирішені внутрішні проблеми.
Як пише професор Ярослав Грицак, ми маємо сьогодні три України: Західну, Центральну і Південно-Східну. Спочатку треба порозумітися самим, піти один одному на зустріч, відкинути крайній радикалізм, а потім вже шукати спільне для спільного підручника. Натомість, зараз забороняють до вжитку підручник, який називається «Історія українського права» професора нашого університету Івана Гриценка. Чому? Бо там, бачте, він осмілився написати, що українці і росіяни – генетично і культурно різні етноси. Даруйте, якщо ми одні й ті ж, то котрась із націй не має права на існування?!
Автор заборони мабуть не знайомий з енциклопедією Брокгауза 1917 року, працями Федора Вовка чи члена-кореспондента Російської академії наук Алексєєвої. Ще у 1973 році вийшла її праця – «Этногенез восточных славян по данным антропологии».
Нині кордони України понівечені в культурному, етнічному й географічному сенсі. Односторонні зв’язки слов'янських культур дуже часто спрямовані проти нашої культури. Окрім цього є ще одна загальнослов'янська проблема – самознищення, як ми побачили у балканських війнах. 15 тисяч українців було знищено тільки через те, що вони відмовлялися воювати на боці сербів чи на боці хорватів. Усі 16 церков були знищені.
У 1980 році нараховувалося 282 мільйони слов’ян, було 15 народів. Сьогодні вже на десятки мільйонів менше. Це дуже прикра річ. Адже було три культурних центри в Європі – Рим, Константинополь і Київ. Пригадуєте, Анна писала своєму батькові Ярославу Мудрому: «тату, куди ти мене заслав, у ту глухомань, у це дике село, яке називається Париж». Тоді ніхто й не міг подумати, що вже у 18-му столітті напишуть, що слов'яни займають на землі місця більше, аніж їхня культура.
Нам вкотре треба довести, що українці не «русские»
Українці – це не росіяни, чи точніше «русские». Ми дійсно різні. Я не кажу, що кардинально різні. Скажімо, бушмени набагато дальші від нас. У нас є якась спільна культурна основа. Так, Гоголь є спільним і для росіян, і для нас. Але, Шевченко – наш, а Пушкін – російський. Але коли я українець думаю про свій народ, то я думаю про українців і про Україну. «Ради тебе перли в душу сію, ради тебе мислю і творю. Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю», – писав Василь Симоненко.
Ми самі повинні визначатися у своїй ідентичності. І то швидко. Проте досі все ще визначаємось, до істини доходимо, «вітчизни просимо у господа, мов подаяння», – як писав Василь Стус. Або як у Лесі Українки – «чи довго ще, о господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?»
Юрій Шевельов, відомий славіст, у 1954 році – до ювілею Переяславської угоди написав статтю «Москва, Маросейка». Він чітко визначив, що існують три страшні вороги українського відродження – це Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Усі вони живуть і сьогодні.
Шевельов писав: запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму, запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви, запекла ненависть В'ячеслава Липинського не знищила комплексу кочубеївщини. Сьогодні вони панують і урочисто справляють ювілей Переяславщини.
Ще Сергій Уваров, міністр освіти за Олександра І, у 1832 році придумав формулу: православ'я, самодержав'я, народність. Зараз цю формулу наповнюють лише сучасним змістом. Фундаменталізм православ'я, авторитаризм влади і намагання зібрати знову до купи усі руські землі – ось який сценарій реалізовує Москва. Є й сучасне визначення – експансія.
А що ми можемо протиставити?! Гасло «одна мова – одна історія – одна церква» провалилося через непродуманий радикалізм, через намагання видавати бажане за дійсне. Ми не маємо відповідальної еліти, яка б взяла на себе тягар відповідальності. Ми не навчилися бачити своєрідність і велич власного мистецтва. І саме у часи незалежності ми остаточно втратили село, як колиску національної культури.
У 1708 році Кочубей написав донос на Івана Мазепу, і через кілька місяців його голова покотилася у борщагівську пилюку. Шевельов каже, що бій під Полтавою для Росії виграв не Петро І, а український кочубей.
Нам треба об’єднатися й витворити культ «свого». Поки ж ми втішаємося чужим попсовим секонд-хендом у палаці «Україна». Це і є провінціалізм – запопадливість перед чужим і невміння цінувати своє.
Альтернативу провінціалізму може скласти лише дух перемоги. Ярослав Грицак переконаний, що в Україні має відбутися революція. Але на цей раз не політична, а інтелектуальна. Теперішня молодь здатна піднятися до цього рівня. Мусить прийти мелітократія, як казали греки, тобто влада людей розумних і гідних, досвідчених, патріотичних й професійних.
«А за віру хоч умріте, І вольності берегіте. Нехай вічна буде слава. Вже при шаблі маєм права», – писав поет Іван Мазепа. А Тарас Шевченко заповідав: «Молітеся богові одному, Молітесь правді на землі. А більше на землі нікому. Не поклонітеся».
Тарас Кияк, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри перекладу з німецької мови Інституту філології КНУ імені Шевченка
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Радіо Свобода відстежує дискусії проекту «Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом» й надалі публікуватиме виступи усіх учасників обговорення. Друга академічна дискусія пройшла під назвою «Розширюючи кордони – наближаючи периферію».
Попередні публікації:
Кордони проходять всередині нас (Євген Бистрицький)
Ми ще не є політичною нацією й не готові до Євросоюзу (Микола Жулинський)
Статус народів вимірюється їхньою волею до буття (Оксана Пахльовська)
Схід як ключ до розуміння України (Іван Бондаренко)