Дещо зроблене за минулі роки таки, схоже, стало незворотнім. І серед цього зробленого – загальнонаціональне осягнення Голодомору.
Здійснене таке осягнення не тільки за президентства Віктора Ющенка і не стільки завдяки його власним зусиллям, скільки за все минуле двадцятиліття – в результаті спільних дій дисидентів-шістдесятників та молодих інтелектуалів, учителів провінційних шкіл та журналістів, а найперше – в результаті того, що свідки й жертви трагічних подій 1932-33 років подолали вгачений радянською системою до їхньої підсвідомості страх перед правдою історії.
Відтепер ця правда стала загальнонаціональним надбанням, фактом для всіх поколінь.
І хай міністерство освіти і науки цього року ігнорує чергові роковини початку Голодомору – педагоги самі розкажуть школярам про нього, і зроблять це без жодних методичних вказівок. Країна змінилася, хоча й не до кінця і не всюди – у деяких регіонах літні люди, що пережили Голодомор, ще бояться розповідати про нього онукам і правнукам – як би чого не сталося. Але таких – переважна меншість, а це означає, що процес осягнення правди незворотній.
Ба, процес осягнення Голодомору та його наслідків набув такого розмаху, що не просто вийшов за межі України, залучивши до себе чимало науковців, політиків та журналістів десятків країн світу, а й ініціював потужні зміни масової свідомості на пострадянських просторах.
От, скажімо, нинішня влада Російської Федерації спробувала заперечити факт цілеспрямованого нищення українців більшовицькою владою, заявивши, що росіяни також гинули від голоду. Результатом стало обговорення у російській пресі та в Інтернеті голоду та інших злочинів комуністичної системи на території РФ, істотна десталінізація масової свідомості росіян. А на додачу, попри антиукраїнську пропаганду останніх років, 26% російських громадян, за даними Центра Левади, вважають: Росія має вибачитися перед Україною за голод 1932-33 років. І ці процеси, видається, також незворотні.
А от що навіть не зворотне, а закільцьоване, приречене на нескінченний біг по колу, на повторення перейденого та неспроможність зрозуміти абеткові речі – так це, вживаючи популярне слово, дискурс Голодомору у деяких інтелектуальних колах.
Ідеться зовсім не про переконаних сталінців чи про запеклих українофобів – у них оцінки Голодомору надзвичайно примітивні, побудовані на основі ще радянських соціально-історичних міфологем.
Ні, йдеться про публіку, що претендує на роль чи то інтелектуальних лідерів нації, чи то, принаймні, провідних публіцистів та аналітиків найбільш «просунутих», демократичних, національно орієнтованих ЗМІ.
Про публіку, котра заперечує тим чи іншим способом Голодомор як геноцид.
Голодомор не був геноцидом?
Ні, злочини більшовицької системи та жахіття Голодомору ніхто з цих авторів не заперечує. Предметом заперечення є кваліфікація того, що сталося у 1932-33 роках, як геноциду українського народу.
Мотивація такого заперечення може бути різною. Скажімо, хтось акцентує увагу на тому, що знищувалося українське селянство і заявляє: це був злочин соціоциду або ж класоциду (терміни пропонуються різні, але суть у них одна). Нація як така не знищувалася, оскільки міста так-сяк постачалися, хоч і голодували, але ж й не вимирали. Тож під ознаки геноциду скоєне Кремлем у ті роки не підпадає, це антилюдяне діяння іншого характеру.
Інші акцентують увагу на тому, що не можна вести мову про те, що влада знищувала вибірково саме етнічних українців, адже від голоду гинули й поліські поляки, і причорноморські німці, і приазовські греки, отож, знову ж таки, йдеться не про геноцид, а про злочин проти людства й людяності іншого типу, який не знайшов належної кваліфікації у Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року.
Ще хтось посідає начебто примирливу позицію і намагається поєднати різні точки зору: мовляв, раціональні аргументи наявні й у тих, хто кваліфікує Голодомор як геноцид, і у тих, хто його оцінює інакше, бо йдеться, власне, про унікальний в історії людства злочин, а унікальне апріорі не підпадає під жодні загальники. Тому зійдемося на тому, що Голодомор – то був страшний злочин, і не будемо намагатися знайти для нього якісь рубрикації.
І, нарешті, існує й така настанова: оскільки документи ВКП(б), що могли б лягти в основу юридично бездоганної кваліфікації Голодомору як геноциду, не знайдені, ба більше – навряд чи взагалі коли-небудь будуть знайдені, оскільки відповідні московські архіви, як то кажуть, «на замку», то не слід узагалі робити дій які не лежать у правовому полі. Для оцінки Голодомору як злочину проти українського народу фактів достатньо, а для оцінки його як геноциду – ні, бо невідомі мотиви та підстави цього діяння.
Я навмисно не називаю авторів, котрі висловлюють подібні думки. Справа не стільки у персоналіях, скільки у тенденціях, причому тенденціях досить тривалих, адже тексти зі схожою на окреслену вище аргументацію доводилося читати і п’ять років тому, і рік тому, і сьогодні...
Наче й не було всього того, що зроблено дослідниками Голодомору. Наче й не досліджував ніхто його характерних рис. Наче все сказане іншими, а не цими авторами, не варте уваги, і вся українська нація мусить керуватися саме їхнім «останнім словом інтелектуального дискурсу».
Правда, яка не всім потрібна
Неймовірно, але факт: зазначені інтелектуали (а серед них є й знані історики та публіцисти) відверто ігнорують позицію автора самого поняття «геноцид», юриста, чиї розробки визначили зміст Нюрнберзького процесу та Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», – Рафаеля Лемкіна, котрий вважав геноцид українців «класичним зразком геноциду». Текст його виступу англійською мовою під назвою Soviet Genocide in Ukraine з коментарями професора Романа Сербина (Канада), який його опублікував, легко знайти в Інтернеті. Українською мовою цей текст можна знайти на сайті Радіо Свобода.
За Лемкіним, більшовицька політика масового нищення була цілком свідомо спрямована проти українців як нації, як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами, а не лише проти селянства. Отже, така політика підпадає під вимоги згаданої Конвенції ООН (пункт «с» статті ІІ «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її» та пункт «е» тієї ж статті «насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу»).
Так само ігнорують вони дослідження Джеймса Мейса, завдяки яким ще до відновлення Україною незалежності проблема Голодомору набула широкого розголосу в політичних та академічних колах США. Переїхавши до України, Мейс був першим, хто проклав шлях дослідження постколоніальної та постгеноцидної специфіки української нації (одну з його статей на цю тему передрукувала газета «День»).
Нарешті, нічого не важать для цієї публіки й висновки, отримані на основі значного числа міжнародно-правових та компартійних документів Євгеном Захаровим, знаним українським правозахисником.
«Голод в Україні 1932-1933 років має всі необхідні ознаки злочину проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року і злочину геноциду згідно з Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року. Встановлені об’єкт, суб’єкт, подія і склад злочину геноциду, його мотив та прямий умисел», – пише він.
Те, що Верховна Рада України з політичного й історичного боку кваліфікувала Голодомор як геноцид, для нього є беззаперечно вірним актом. На думку Захарова, проблема виникає в іншому: в тому, чи діє в даному випадку зворотна сила даних міжнародних договорів? Оптимальним розв’язанням цієї колізії, на думку правозахисника, була б зміна Конституції й законодавства України щодо зворотної дії правових актів, які стосуються злочинів проти людства й людяності.
Можна було б назвати й інші засадничі дослідження, але досить і цих.
Карма постгеноцидного інтелекту
Що ж діється? Чому начебто демократично та по-європейськи налаштовані інтелектуали дозволять собі своєрідні дискурсивні ігрища з Голодомором, а «просунуті» ЗМІ охоче друкують цих авторів?
Чому процес руху до повного й остаточного загальнонаціонального осягнення трагедії 1932-33 років сповільнюється не тільки внаслідок дій «п’ятої колони», якої вистачає і в політикумі, і у нинішніх владних колах, і в академічному середовищі, а і в результаті інтелектуальних виграшок досить популярних авторів та відвертої безвідповідальності редакторів (адже свобода слова ніде і ніколи не тотожна свободі базікання, для базік – свої маргінальні сегменти медіа-простору, а не кращі ЗМІ)?
Чому люди, котрі аж ніяк не підпадають під Тягнибокову «програму захисту українців», кваліфікували Голодомор незрівнянно точніше й зробили для розкриття його сутності більше, ніж гоноровиті інтелектуали з питомо українськими прізвищами, котрі й далі намагаються за будь-яку ціну, нехтуючи фактами та дослідженнями своїх попередників, сказати про трагедію минулого щось супероригінальне?
Найпростіше, видається, було б списати все на риси характеру певної групи авторів та редакторів. Мовляв, одним хочеться сказати щось своє, а іншим – залучити якомога більше читачів, бодай і за рахунок скандалу.
Проте головна причина, видається, в іншому. У тому самому постгеноцидному спадку, який, на думку Джеймса Мейса, і не лише його, позбавив українську інтелігенцію – чи, принаймні, її значну частину – здатності мислити раціонально, діяти відповідально, доходити до остаточних висновків, не озираючись ні на що, крім істини та моральності.
Але ж, видається, інтелектуал за визначенням відрізняється від решти суспільства тим, що він здатен проаналізувати не тільки зовнішні обставини, а і власне єство, в разі потреби зусиллями волі та розуму змінивши себе.
Проте, як бачимо, куди простіше прагнути за будь-яку ціну сказати щось начебто оригінальне (насправді ж базоване на відсутності достатніх знань чи необхідної інтелектуальної мужності), ніж продовжити тяжку й нерідко невдячну роботу осягнення Голодомору, почату знаними дослідниками-попередниками.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Здійснене таке осягнення не тільки за президентства Віктора Ющенка і не стільки завдяки його власним зусиллям, скільки за все минуле двадцятиліття – в результаті спільних дій дисидентів-шістдесятників та молодих інтелектуалів, учителів провінційних шкіл та журналістів, а найперше – в результаті того, що свідки й жертви трагічних подій 1932-33 років подолали вгачений радянською системою до їхньої підсвідомості страх перед правдою історії.
Відтепер ця правда стала загальнонаціональним надбанням, фактом для всіх поколінь.
І хай міністерство освіти і науки цього року ігнорує чергові роковини початку Голодомору – педагоги самі розкажуть школярам про нього, і зроблять це без жодних методичних вказівок. Країна змінилася, хоча й не до кінця і не всюди – у деяких регіонах літні люди, що пережили Голодомор, ще бояться розповідати про нього онукам і правнукам – як би чого не сталося. Але таких – переважна меншість, а це означає, що процес осягнення правди незворотній.
Ба, процес осягнення Голодомору та його наслідків набув такого розмаху, що не просто вийшов за межі України, залучивши до себе чимало науковців, політиків та журналістів десятків країн світу, а й ініціював потужні зміни масової свідомості на пострадянських просторах.
От, скажімо, нинішня влада Російської Федерації спробувала заперечити факт цілеспрямованого нищення українців більшовицькою владою, заявивши, що росіяни також гинули від голоду. Результатом стало обговорення у російській пресі та в Інтернеті голоду та інших злочинів комуністичної системи на території РФ, істотна десталінізація масової свідомості росіян. А на додачу, попри антиукраїнську пропаганду останніх років, 26% російських громадян, за даними Центра Левади, вважають: Росія має вибачитися перед Україною за голод 1932-33 років. І ці процеси, видається, також незворотні.
А от що навіть не зворотне, а закільцьоване, приречене на нескінченний біг по колу, на повторення перейденого та неспроможність зрозуміти абеткові речі – так це, вживаючи популярне слово, дискурс Голодомору у деяких інтелектуальних колах.
Ідеться зовсім не про переконаних сталінців чи про запеклих українофобів – у них оцінки Голодомору надзвичайно примітивні, побудовані на основі ще радянських соціально-історичних міфологем.
Ні, йдеться про публіку, що претендує на роль чи то інтелектуальних лідерів нації, чи то, принаймні, провідних публіцистів та аналітиків найбільш «просунутих», демократичних, національно орієнтованих ЗМІ.
Про публіку, котра заперечує тим чи іншим способом Голодомор як геноцид.
Голодомор не був геноцидом?
Ні, злочини більшовицької системи та жахіття Голодомору ніхто з цих авторів не заперечує. Предметом заперечення є кваліфікація того, що сталося у 1932-33 роках, як геноциду українського народу.
Мотивація такого заперечення може бути різною. Скажімо, хтось акцентує увагу на тому, що знищувалося українське селянство і заявляє: це був злочин соціоциду або ж класоциду (терміни пропонуються різні, але суть у них одна). Нація як така не знищувалася, оскільки міста так-сяк постачалися, хоч і голодували, але ж й не вимирали. Тож під ознаки геноциду скоєне Кремлем у ті роки не підпадає, це антилюдяне діяння іншого характеру.
Інші акцентують увагу на тому, що не можна вести мову про те, що влада знищувала вибірково саме етнічних українців, адже від голоду гинули й поліські поляки, і причорноморські німці, і приазовські греки, отож, знову ж таки, йдеться не про геноцид, а про злочин проти людства й людяності іншого типу, який не знайшов належної кваліфікації у Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року.
Ще хтось посідає начебто примирливу позицію і намагається поєднати різні точки зору: мовляв, раціональні аргументи наявні й у тих, хто кваліфікує Голодомор як геноцид, і у тих, хто його оцінює інакше, бо йдеться, власне, про унікальний в історії людства злочин, а унікальне апріорі не підпадає під жодні загальники. Тому зійдемося на тому, що Голодомор – то був страшний злочин, і не будемо намагатися знайти для нього якісь рубрикації.
І, нарешті, існує й така настанова: оскільки документи ВКП(б), що могли б лягти в основу юридично бездоганної кваліфікації Голодомору як геноциду, не знайдені, ба більше – навряд чи взагалі коли-небудь будуть знайдені, оскільки відповідні московські архіви, як то кажуть, «на замку», то не слід узагалі робити дій які не лежать у правовому полі. Для оцінки Голодомору як злочину проти українського народу фактів достатньо, а для оцінки його як геноциду – ні, бо невідомі мотиви та підстави цього діяння.
Я навмисно не називаю авторів, котрі висловлюють подібні думки. Справа не стільки у персоналіях, скільки у тенденціях, причому тенденціях досить тривалих, адже тексти зі схожою на окреслену вище аргументацію доводилося читати і п’ять років тому, і рік тому, і сьогодні...
Наче й не було всього того, що зроблено дослідниками Голодомору. Наче й не досліджував ніхто його характерних рис. Наче все сказане іншими, а не цими авторами, не варте уваги, і вся українська нація мусить керуватися саме їхнім «останнім словом інтелектуального дискурсу».
Правда, яка не всім потрібна
Неймовірно, але факт: зазначені інтелектуали (а серед них є й знані історики та публіцисти) відверто ігнорують позицію автора самого поняття «геноцид», юриста, чиї розробки визначили зміст Нюрнберзького процесу та Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», – Рафаеля Лемкіна, котрий вважав геноцид українців «класичним зразком геноциду». Текст його виступу англійською мовою під назвою Soviet Genocide in Ukraine з коментарями професора Романа Сербина (Канада), який його опублікував, легко знайти в Інтернеті. Українською мовою цей текст можна знайти на сайті Радіо Свобода.
За Лемкіним, більшовицька політика масового нищення була цілком свідомо спрямована проти українців як нації, як певної суспільної цілісності з її унікальними культурними й ментальними рисами, а не лише проти селянства. Отже, така політика підпадає під вимоги згаданої Конвенції ООН (пункт «с» статті ІІ «навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її» та пункт «е» тієї ж статті «насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу»).
Так само ігнорують вони дослідження Джеймса Мейса, завдяки яким ще до відновлення Україною незалежності проблема Голодомору набула широкого розголосу в політичних та академічних колах США. Переїхавши до України, Мейс був першим, хто проклав шлях дослідження постколоніальної та постгеноцидної специфіки української нації (одну з його статей на цю тему передрукувала газета «День»).
Нарешті, нічого не важать для цієї публіки й висновки, отримані на основі значного числа міжнародно-правових та компартійних документів Євгеном Захаровим, знаним українським правозахисником.
«Голод в Україні 1932-1933 років має всі необхідні ознаки злочину проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 року і злочину геноциду згідно з Конвенцією «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» 1948 року. Встановлені об’єкт, суб’єкт, подія і склад злочину геноциду, його мотив та прямий умисел», – пише він.
Те, що Верховна Рада України з політичного й історичного боку кваліфікувала Голодомор як геноцид, для нього є беззаперечно вірним актом. На думку Захарова, проблема виникає в іншому: в тому, чи діє в даному випадку зворотна сила даних міжнародних договорів? Оптимальним розв’язанням цієї колізії, на думку правозахисника, була б зміна Конституції й законодавства України щодо зворотної дії правових актів, які стосуються злочинів проти людства й людяності.
Можна було б назвати й інші засадничі дослідження, але досить і цих.
Карма постгеноцидного інтелекту
Що ж діється? Чому начебто демократично та по-європейськи налаштовані інтелектуали дозволять собі своєрідні дискурсивні ігрища з Голодомором, а «просунуті» ЗМІ охоче друкують цих авторів?
Чому процес руху до повного й остаточного загальнонаціонального осягнення трагедії 1932-33 років сповільнюється не тільки внаслідок дій «п’ятої колони», якої вистачає і в політикумі, і у нинішніх владних колах, і в академічному середовищі, а і в результаті інтелектуальних виграшок досить популярних авторів та відвертої безвідповідальності редакторів (адже свобода слова ніде і ніколи не тотожна свободі базікання, для базік – свої маргінальні сегменти медіа-простору, а не кращі ЗМІ)?
Чому люди, котрі аж ніяк не підпадають під Тягнибокову «програму захисту українців», кваліфікували Голодомор незрівнянно точніше й зробили для розкриття його сутності більше, ніж гоноровиті інтелектуали з питомо українськими прізвищами, котрі й далі намагаються за будь-яку ціну, нехтуючи фактами та дослідженнями своїх попередників, сказати про трагедію минулого щось супероригінальне?
Найпростіше, видається, було б списати все на риси характеру певної групи авторів та редакторів. Мовляв, одним хочеться сказати щось своє, а іншим – залучити якомога більше читачів, бодай і за рахунок скандалу.
Проте головна причина, видається, в іншому. У тому самому постгеноцидному спадку, який, на думку Джеймса Мейса, і не лише його, позбавив українську інтелігенцію – чи, принаймні, її значну частину – здатності мислити раціонально, діяти відповідально, доходити до остаточних висновків, не озираючись ні на що, крім істини та моральності.
Але ж, видається, інтелектуал за визначенням відрізняється від решти суспільства тим, що він здатен проаналізувати не тільки зовнішні обставини, а і власне єство, в разі потреби зусиллями волі та розуму змінивши себе.
Проте, як бачимо, куди простіше прагнути за будь-яку ціну сказати щось начебто оригінальне (насправді ж базоване на відсутності достатніх знань чи необхідної інтелектуальної мужності), ніж продовжити тяжку й нерідко невдячну роботу осягнення Голодомору, почату знаними дослідниками-попередниками.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.