Київ – На політичну відповідальність в Україні зазвичай дивляться приблизно так: мовляв, партії та особливо їхні лідери відповідальні перед своїми виборцями, державні керівники – перед усією сукупністю громадян, виборці – перед самими собою, а творці ідеологій та політичні технологи взагалі ні перед ким – бо електорат, і тільки він вільно віддає перевагу тій чи іншій ідеологічні концепції, тим чи іншим політикам.
Насправді все значно складніше.
Звичайно, відповідальність політиків та державних керівників – річ реальна і важлива. Не випадково у світовій політичній практиці фігурують поняття популізму, спекулятивної риторики, демагогії тощо. Всі вони різною мірою відбивають безвідповідальність політиків, котрі обіцяють одне, а роблять інше. Інший момент пов’язаний із відповідністю між реальними суспільними проблемами і мірою їхнього усвідомлення політиками. Суб’єкти влади й опозиції можуть щиро помилятися, але це не індульгенція від нехтування політичною відповідальністю: суспільство має бути достатньою мірою гарантованим від суб’єктивізму та недостатньої кваліфікованості еліти.
Не менш важливим є питання щодо змісту та форми діяльності опозиції. Її зусилля завжди спрямовані на реконструкцію, на зміну чинної владної конфігурації, але надто активні дії без чітко окресленої позитивної цілі, коли деконструкція влади переростає в деструкцію країни, у руйнацію суспільної тканини, можуть призвести до суспільної катастрофи. Власне, опозиція заради опозиційності не менше небезпечна, аніж влада заради владарювання.
Але головним у сьогоднішній Україні є питання відповідальності громадян-виборців, усієї сукупності електорату. Це передусім відповідальність за свою країну, за збереження і розвиток суспільства. Активна реакція електорату на ті чи інші дії політиків коригує ці дії (головним інструментом тут є виборчий процес, але не тільки він), а у разі потреби – припиняє їх шляхом масових громадянських виступів.
Присяга, яка має виконуватися
Та спершу про відповідальність тих, кого обирають громадяни і хто покликаний представляти інтереси всієї нації. Згідно з депутатською присягою (ст.79 Конституції), парламентарій зобов’язується «боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу», іншими словами, він несе відповідальність за країну і перед всією країною, а вже потім – перед своєю партією і фракцією та її виборцями. Ба більше: можлива ситуація, коли депутати для виконання своєї місії (оскільки політична відповідальність не обмежується теперішніми поколіннями) підуть проти волі абсолютної більшості виборців (ухвалюючи так звані «непопулярні», але водночас життєво необхідні для країни рішення).
Так само і глава держави, котрий при вступі на посаду бере на себе обов’язок «усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі» (ст.104). Ось межі загальної компетенції, а водночас – і загальної відповідальності президента; він також повинен дбати не про свій і своєї партії результат на наступних виборах, а про інтереси усіх співгромадян, і не тільки тактичні, а й стратегічні, перспективні.
Свою частку відповідальності несуть і політичні партії. За своїм єством партія – це політична організація, яка спирається на певну частину виборців, не на всю їхню масу, але партія діє в масштабах всієї країни і пропонує загальнонаціональні програми та плани розвитку. Там, де порушується це правило й основні політичні партії є регіональними, навіть у разі, якщо йдеться про країну із розвиненою демократією, там справа неминуче йде до розколу країни (як це відбувається, скажімо, зараз у Бельгії). Ще більш негативні наслідки мала у ХХ столітті і має сьогодні діяльність партій, які вважали себе відповідальними виключно перед виокремленою за класовим, релігійним або соціально-расовим принципом частиною суспільства.
І декілька слів про відповідальність творців та – особливо – пропагандистів партійної ідеології. Очевидно, сьогодні таку відповідальність слід оцінювати інакше, ніж раніше, до тоталітарних експериментів першої половини ХХ століття, коли виявили себе фундаментальні небезпеки, що їх несуть із собою ідеології швидкого й радикального розв’язання всіх суспільних проблем. Тим більше, що ці небезпеки свого часу були усвідомлені і проаналізовані частиною самих колишніх адептів політичного «штурму і натиску». Скажімо, 1943 року українські націоналісти з «революційної» ОУН відмовилися від ідей партійно-державної монократії та панування «української раси» на користь загальнодемократичних принципів. 1968 року «Празька весна» проголосила гасло «соціалізму з людським обличчям», підхоплене потім різними течіями ліберального марксизму, що сприяло істотній внутрішній трансформації значної частини комуністичних партій Європи через 20 років. А 1978 року комуністичний Китай розпочав політику кардинальних економічних реформ, перетворившись сьогодні на поки що недемократичну, але достатньою мірою відкриту світові незаідеологізовану державу. Відтак ті, хто сьогодні продовжує вперто триматися за тоталітарні ідеологеми різного штибу, ба більше – відроджують неосталінізм чи імперське чорносотенство у великих масштабах, беруть на себе всю повноту моральної та юридичної відповідальності за використання самодискредитованого «секонд хенду».
Хто там тікає від свободи?
А тепер – про головне, про відповідальність громадян або ж виборців.
Не надто популярний сьогодні Карл Маркс усе ж таки дурнем ніколи не був. І коли писав про речі, які виходять за межі комуністичної утопії, нерідко сягав рівня високої точності та афористичності. Так, він зауважував: «Нації, як і жінці, не пробачається хвилинна необачність, коли перший-ліпший авантюрист може здійснити над нею насильство». І хоча прихильники гендерної рівності будуть обстоювати необхідність прощення для жінки (ймовірно, це й вірно), стосовно нації Марксове твердження залишається справедливим. Хоча б тому, що об’єктивний плин історичних подій, – річ дуже жорстка і жорстока, і наслідки такого насильства неодмінно будуть негативними (бодай його передумови і виникли шляхом вільного волевиявлення громадян, які самі «закинули» того чи іншого персонажа у крісло високопосадовця). І ще одна доречна цитата з Карла Маркса: «Країна, яка, подібно до давніх Афін, дивиться на лакуз, паразитів, підлесників, як на винятки, котрі суперечать народному розуму, як на юродство, – така країна є країною незалежності та самостійності».
Так от, перша з Марксових фраз стосується якраз відповідальності виборців. У грудні 1848 року на хвилі революційного піднесення французи обрали президентом республіки Шарля Луї Наполеона Бонапарта, племінника імператора Наполеона І. У грудні 1851 року президент здійснив державний переворот, скасувавши майже всі республіканські свободи, а ще через рік був проголошений імператором Наполеоном ІІІ. І що цікаво: за це, тобто за ствердження авторитаризму і за відмову від демократії, на плебісциті віддала свої голоси переважна більшість французької нації...
Інший із класичних випадків, коли виборці добровільно відмовилися від своїх прав та свобод – це Німеччина початку 1930-х. І справа не тільки в тому, що більшість німців урешті-решт прихилилася до нацистів; головним у тодішній ситуації виявилося те, що «втеча від свободи» (Еріх Фромм) стала загальною: на кількох останніх виборах цілком демократичних електорат голосував переважно за тоталітарні партії (головними з яких були нацисти та комуністи). Іншими словами, німці не були пасивними жертвами якихось злих сил, а учасниками ствердження диктаторського режиму у своїй країні. «Нам довелося визнати, – писав Фромм, один із найвизначніших мислителів ХХ століття, – що в Німеччині мільйони людей відмовилися від своєї свободи з такою ж пристрастю, з якою їхні батьки боролися за неї; що вони не прагнули до свободи, а шукали спосіб позбавитися її; що інші мільйони були при цьому байдужими і не вважали, що за свободу варто боротися і помирати. Разом із тим ми зрозуміли, що криза демократії не є суто італійською чи німецькою проблемою, що вона, ця криза, загрожує кожній сучасній державі. При цьому неістотно, під яким прапором виступають вороги людської свободи. Якщо на свободу нападають в ім’я антифашизму, то загроза не стає меншою, ніж при нападі в ім’я самого фашизму».
Це, мабуть, найбільш характерні випадки добровільної відмови громадян від свободи, а заодно і від тягаря політичної відповідальності, який перекладався на вождів – на імператора чи на фюрера як уособлення нації. Але в обмін на відмову від свободи і відповідальності французи та німці бодай щось одержали – імперську велич, порядок, добробут тощо. Хоча б на якийсь час, але реально одержали (втім, кінцева розплата за ці тимчасові вигоди була несумірна із ними). Але ж бувають і взагалі незбагненні випадки, коли громадяни добровільно перекладають відповідальність за країну, за майбутнє своїх дітей, за долю нації на політичних нікчем, що перед цим уже наочно засвідчили свою інтелектуальну мізерність і неспроможність до ефективних дій. Не хочеться, щоб Україна у підручниках з політичних наук фігурувала в якості одного із таких випадків.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Насправді все значно складніше.
Звичайно, відповідальність політиків та державних керівників – річ реальна і важлива. Не випадково у світовій політичній практиці фігурують поняття популізму, спекулятивної риторики, демагогії тощо. Всі вони різною мірою відбивають безвідповідальність політиків, котрі обіцяють одне, а роблять інше. Інший момент пов’язаний із відповідністю між реальними суспільними проблемами і мірою їхнього усвідомлення політиками. Суб’єкти влади й опозиції можуть щиро помилятися, але це не індульгенція від нехтування політичною відповідальністю: суспільство має бути достатньою мірою гарантованим від суб’єктивізму та недостатньої кваліфікованості еліти.
Не менш важливим є питання щодо змісту та форми діяльності опозиції. Її зусилля завжди спрямовані на реконструкцію, на зміну чинної владної конфігурації, але надто активні дії без чітко окресленої позитивної цілі, коли деконструкція влади переростає в деструкцію країни, у руйнацію суспільної тканини, можуть призвести до суспільної катастрофи. Власне, опозиція заради опозиційності не менше небезпечна, аніж влада заради владарювання.
Але головним у сьогоднішній Україні є питання відповідальності громадян-виборців, усієї сукупності електорату. Це передусім відповідальність за свою країну, за збереження і розвиток суспільства. Активна реакція електорату на ті чи інші дії політиків коригує ці дії (головним інструментом тут є виборчий процес, але не тільки він), а у разі потреби – припиняє їх шляхом масових громадянських виступів.
Присяга, яка має виконуватися
Та спершу про відповідальність тих, кого обирають громадяни і хто покликаний представляти інтереси всієї нації. Згідно з депутатською присягою (ст.79 Конституції), парламентарій зобов’язується «боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу», іншими словами, він несе відповідальність за країну і перед всією країною, а вже потім – перед своєю партією і фракцією та її виборцями. Ба більше: можлива ситуація, коли депутати для виконання своєї місії (оскільки політична відповідальність не обмежується теперішніми поколіннями) підуть проти волі абсолютної більшості виборців (ухвалюючи так звані «непопулярні», але водночас життєво необхідні для країни рішення).
Так само і глава держави, котрий при вступі на посаду бере на себе обов’язок «усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі» (ст.104). Ось межі загальної компетенції, а водночас – і загальної відповідальності президента; він також повинен дбати не про свій і своєї партії результат на наступних виборах, а про інтереси усіх співгромадян, і не тільки тактичні, а й стратегічні, перспективні.
Свою частку відповідальності несуть і політичні партії. За своїм єством партія – це політична організація, яка спирається на певну частину виборців, не на всю їхню масу, але партія діє в масштабах всієї країни і пропонує загальнонаціональні програми та плани розвитку. Там, де порушується це правило й основні політичні партії є регіональними, навіть у разі, якщо йдеться про країну із розвиненою демократією, там справа неминуче йде до розколу країни (як це відбувається, скажімо, зараз у Бельгії). Ще більш негативні наслідки мала у ХХ столітті і має сьогодні діяльність партій, які вважали себе відповідальними виключно перед виокремленою за класовим, релігійним або соціально-расовим принципом частиною суспільства.
І декілька слів про відповідальність творців та – особливо – пропагандистів партійної ідеології. Очевидно, сьогодні таку відповідальність слід оцінювати інакше, ніж раніше, до тоталітарних експериментів першої половини ХХ століття, коли виявили себе фундаментальні небезпеки, що їх несуть із собою ідеології швидкого й радикального розв’язання всіх суспільних проблем. Тим більше, що ці небезпеки свого часу були усвідомлені і проаналізовані частиною самих колишніх адептів політичного «штурму і натиску». Скажімо, 1943 року українські націоналісти з «революційної» ОУН відмовилися від ідей партійно-державної монократії та панування «української раси» на користь загальнодемократичних принципів. 1968 року «Празька весна» проголосила гасло «соціалізму з людським обличчям», підхоплене потім різними течіями ліберального марксизму, що сприяло істотній внутрішній трансформації значної частини комуністичних партій Європи через 20 років. А 1978 року комуністичний Китай розпочав політику кардинальних економічних реформ, перетворившись сьогодні на поки що недемократичну, але достатньою мірою відкриту світові незаідеологізовану державу. Відтак ті, хто сьогодні продовжує вперто триматися за тоталітарні ідеологеми різного штибу, ба більше – відроджують неосталінізм чи імперське чорносотенство у великих масштабах, беруть на себе всю повноту моральної та юридичної відповідальності за використання самодискредитованого «секонд хенду».
Хто там тікає від свободи?
А тепер – про головне, про відповідальність громадян або ж виборців.
Не надто популярний сьогодні Карл Маркс усе ж таки дурнем ніколи не був. І коли писав про речі, які виходять за межі комуністичної утопії, нерідко сягав рівня високої точності та афористичності. Так, він зауважував: «Нації, як і жінці, не пробачається хвилинна необачність, коли перший-ліпший авантюрист може здійснити над нею насильство». І хоча прихильники гендерної рівності будуть обстоювати необхідність прощення для жінки (ймовірно, це й вірно), стосовно нації Марксове твердження залишається справедливим. Хоча б тому, що об’єктивний плин історичних подій, – річ дуже жорстка і жорстока, і наслідки такого насильства неодмінно будуть негативними (бодай його передумови і виникли шляхом вільного волевиявлення громадян, які самі «закинули» того чи іншого персонажа у крісло високопосадовця). І ще одна доречна цитата з Карла Маркса: «Країна, яка, подібно до давніх Афін, дивиться на лакуз, паразитів, підлесників, як на винятки, котрі суперечать народному розуму, як на юродство, – така країна є країною незалежності та самостійності».
Так от, перша з Марксових фраз стосується якраз відповідальності виборців. У грудні 1848 року на хвилі революційного піднесення французи обрали президентом республіки Шарля Луї Наполеона Бонапарта, племінника імператора Наполеона І. У грудні 1851 року президент здійснив державний переворот, скасувавши майже всі республіканські свободи, а ще через рік був проголошений імператором Наполеоном ІІІ. І що цікаво: за це, тобто за ствердження авторитаризму і за відмову від демократії, на плебісциті віддала свої голоси переважна більшість французької нації...
Інший із класичних випадків, коли виборці добровільно відмовилися від своїх прав та свобод – це Німеччина початку 1930-х. І справа не тільки в тому, що більшість німців урешті-решт прихилилася до нацистів; головним у тодішній ситуації виявилося те, що «втеча від свободи» (Еріх Фромм) стала загальною: на кількох останніх виборах цілком демократичних електорат голосував переважно за тоталітарні партії (головними з яких були нацисти та комуністи). Іншими словами, німці не були пасивними жертвами якихось злих сил, а учасниками ствердження диктаторського режиму у своїй країні. «Нам довелося визнати, – писав Фромм, один із найвизначніших мислителів ХХ століття, – що в Німеччині мільйони людей відмовилися від своєї свободи з такою ж пристрастю, з якою їхні батьки боролися за неї; що вони не прагнули до свободи, а шукали спосіб позбавитися її; що інші мільйони були при цьому байдужими і не вважали, що за свободу варто боротися і помирати. Разом із тим ми зрозуміли, що криза демократії не є суто італійською чи німецькою проблемою, що вона, ця криза, загрожує кожній сучасній державі. При цьому неістотно, під яким прапором виступають вороги людської свободи. Якщо на свободу нападають в ім’я антифашизму, то загроза не стає меншою, ніж при нападі в ім’я самого фашизму».
Це, мабуть, найбільш характерні випадки добровільної відмови громадян від свободи, а заодно і від тягаря політичної відповідальності, який перекладався на вождів – на імператора чи на фюрера як уособлення нації. Але в обмін на відмову від свободи і відповідальності французи та німці бодай щось одержали – імперську велич, порядок, добробут тощо. Хоча б на якийсь час, але реально одержали (втім, кінцева розплата за ці тимчасові вигоди була несумірна із ними). Але ж бувають і взагалі незбагненні випадки, коли громадяни добровільно перекладають відповідальність за країну, за майбутнє своїх дітей, за долю нації на політичних нікчем, що перед цим уже наочно засвідчили свою інтелектуальну мізерність і неспроможність до ефективних дій. Не хочеться, щоб Україна у підручниках з політичних наук фігурувала в якості одного із таких випадків.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.