Україна почала різко змінювати своє місце і роль на пострадянському просторі. Ще зовсім недавно вона була осереддям експерименту особливо у російському напрямку. Усі інші країни регіону вбачали в ній реальну силу, яка проторувала шлях до справжнього суверенітету. Цей шлях супроводжувався складним і не завжди мирним діалогом із Москвою.
Україна виборола для себе таку позицію, яка давала їй внутрішнє право відкрито висловлювати свою незгоду в дражливих питаннях двосторонніх відносин із Росією.
Такий ступінь свободи був своєрідним натхненням для інших країн. Вони намагалися будувати свої стосунки з Москвою, покладаючись на досягнення, уже відвойовані Україною.
Ще одна річ була винятково експериментальною в Україні. Виглядало, що вона практично вже відмовилася від авторитарності, як режиму державоуправління.
І саме це поставило Україну у виключно інше становище в порівнянні з практично усіма пострадянськими новоутвореннями, звісно за винятком балтійських країн.
У квітні цього року опозиція в Киргизстані повалила президентську владу і відтоді киргизька ситуація в чомусь почала віддалятися від авторитаризму, наближаючись до української.
Кінець і початок
Але усе це вже можна записати в історію усього пострадянського краю. Із приходом нової влади Україна почала різко втрачати свою винятковість у регіоні і приєднуватись до уже добре вкорінених режимів близького зарубіжжя.
Сильна президентська влада з повним впливом на парламент досить активно наближає Україну до пострадянського кістяка. Внутрішня ситуація у Києві ще не досягла рівня жорсткого консолідованого центру на зразок Москви чи Астани чи Ашхабада. Але вже мало що стоїть на шляху нинішньої влади дійти до найрадикальніших проявів авторитарності.
Можна лише дивуватися, з якою швидкістю і легкістю владі вдається створити режим найбільшого сприяння самій собі.
Виглядає, що опозиція абсолютно втратила будь-які важелі впливу, натомість влада перебуває у вільному польоті.
З одного боку, усі авторитарні режими на пострадянських теренах можуть полегшено зітхнути – бацила української фронди придушена.
З іншого боку, той факт, що Україна втратила динаміку протидії Москві, інші держави Співдружності можуть віднести до негативу. Оскільки нема вже тієї найактивнішої дратівниці-України, яка по-своєму дисциплінувала Росію і обмежувала її монопольні апетити.
Суперечки Лукашенка з Кремлем так і не перетворилися на суспільний рух Білорусі проти Росії, а радше виглядають, як персональний конфлікт кількох начальників.
Іншими словами, неприємно це для влади й опозиції чи ні, але Україна як «блудна донька» повертається у магістральне лоно неорадянського авторитаризму, де влада здебільшого спирається не на партійну ідеологію, а на силу чиновництва і бізнесу.
Україна втратила свій останній шанс піти іншим шляхом, оминувши загальну долю пострадянських новоутворень.
І тепер ніщо, або майже ніщо не заважає регіонові будувати свою спільноту. Цьому допоможе насамперед одноманітність режимів і майже природна схильність до орієнтиру на Москву.
Двигуни працюють, маяк блимає – отож корабель із таким мінімумом умов може ще довго дрейфувати по світу, створюючи відчуття руху. А людей займуться, як завжди, активним латанням дірок у днищі.
А що? Виживати треба?! Відсутність винятково амбіційної цілі – це теж перспектива. Є таке українське слово – животіти.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Такий ступінь свободи був своєрідним натхненням для інших країн. Вони намагалися будувати свої стосунки з Москвою, покладаючись на досягнення, уже відвойовані Україною.
Ще одна річ була винятково експериментальною в Україні. Виглядало, що вона практично вже відмовилася від авторитарності, як режиму державоуправління.
І саме це поставило Україну у виключно інше становище в порівнянні з практично усіма пострадянськими новоутвореннями, звісно за винятком балтійських країн.
У квітні цього року опозиція в Киргизстані повалила президентську владу і відтоді киргизька ситуація в чомусь почала віддалятися від авторитаризму, наближаючись до української.
Кінець і початок
Але усе це вже можна записати в історію усього пострадянського краю. Із приходом нової влади Україна почала різко втрачати свою винятковість у регіоні і приєднуватись до уже добре вкорінених режимів близького зарубіжжя.
Сильна президентська влада з повним впливом на парламент досить активно наближає Україну до пострадянського кістяка. Внутрішня ситуація у Києві ще не досягла рівня жорсткого консолідованого центру на зразок Москви чи Астани чи Ашхабада. Але вже мало що стоїть на шляху нинішньої влади дійти до найрадикальніших проявів авторитарності.
Можна лише дивуватися, з якою швидкістю і легкістю владі вдається створити режим найбільшого сприяння самій собі.
Виглядає, що опозиція абсолютно втратила будь-які важелі впливу, натомість влада перебуває у вільному польоті.
З одного боку, усі авторитарні режими на пострадянських теренах можуть полегшено зітхнути – бацила української фронди придушена.
З іншого боку, той факт, що Україна втратила динаміку протидії Москві, інші держави Співдружності можуть віднести до негативу. Оскільки нема вже тієї найактивнішої дратівниці-України, яка по-своєму дисциплінувала Росію і обмежувала її монопольні апетити.
Суперечки Лукашенка з Кремлем так і не перетворилися на суспільний рух Білорусі проти Росії, а радше виглядають, як персональний конфлікт кількох начальників.
Іншими словами, неприємно це для влади й опозиції чи ні, але Україна як «блудна донька» повертається у магістральне лоно неорадянського авторитаризму, де влада здебільшого спирається не на партійну ідеологію, а на силу чиновництва і бізнесу.
Україна втратила свій останній шанс піти іншим шляхом, оминувши загальну долю пострадянських новоутворень.
І тепер ніщо, або майже ніщо не заважає регіонові будувати свою спільноту. Цьому допоможе насамперед одноманітність режимів і майже природна схильність до орієнтиру на Москву.
Двигуни працюють, маяк блимає – отож корабель із таким мінімумом умов може ще довго дрейфувати по світу, створюючи відчуття руху. А людей займуться, як завжди, активним латанням дірок у днищі.
А що? Виживати треба?! Відсутність винятково амбіційної цілі – це теж перспектива. Є таке українське слово – животіти.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.