Ми їх обрали до парламенту. Навіть якщо ви особисто не ходили на вибори і не симпатизували жодній партії, яка потрапила до Верховної Ради – суть не змінюється. Вони є народними депутатами, тобто обраними народом для того, щоб ухвалювати закони, які мали б впорядковувати й полегшувати нам життя.
Для цього народний обранець має ходити на роботу, так я і ми ходимо. І на роботі працювати – розробляти законопроекти, вивчати пропозиції , пропонувати зміни, обговорювати й голосувати іменною карткою.
Тому, я дуже страждаю коли бачу напівпусту сесійну залу Верховної Ради. Я починаю нервувати. Я дуже починаю нервувати. У мене болить голова, підвищується тиск і з руками щось починає відбуватися страшне – вони стискаються у кулаки.
«Як так?!» – гупає у скроні істеричний вигук мого внутрішнього голосу. «Як так!?», – волає моя громадянська душа. «Я ж ходжу на роботу! Податки сплачую. А народні обранці, які за ці податки собі на утримання поклали 875 мільйонів гривень – роботу прогулюють. Причому, за прогули їх ніхто не звільняє.
А якби ви знали, що відбувається зі мною, коли я бачу, як іменні картки депутатів голосують без них!!! Серце, моє вразливе серце, болить і коле, пече і тисне! Я ковтаю пігулки (і це бачать мої колеги), я йду до лікаря (і він радить мені не дивитися новини, не читати газети й взагалі змінити роботу), я втрачаю сон ( і це можуть засвідчити усі члени моєї родини).
Ну а вже коли, хтось із народних обранців, ставши недоторканним і добре матеріально усім забезпеченим, раптом чомусь виходить із коаліції й коаліція розпадається, або виходить із фракції й існує десь собі окремо від усього парламентського процесу – я просто впадаю у депресію.
Мені завдали великої моральної шкоди. Я би хотіла, щоб її розмір визначив суд.
Тим більше, що можна скористатися досвідом народного депутата, який відсудив у журналістки 20 тисяч гривень.
Він так гарно все описав у своїй позовній заяві, що маємо зразок для складання власних позовів.
І не знаю, чи вистачить парламенту тих 875 мільйонів гривень, щоб компенсувати шкоду кожному морально травмованому громадянину, якщо усі звернуться до суду. Хіба «споруду під куполом» закладуть у банк.
Для цього народний обранець має ходити на роботу, так я і ми ходимо. І на роботі працювати – розробляти законопроекти, вивчати пропозиції , пропонувати зміни, обговорювати й голосувати іменною карткою.
Тому, я дуже страждаю коли бачу напівпусту сесійну залу Верховної Ради. Я починаю нервувати. Я дуже починаю нервувати. У мене болить голова, підвищується тиск і з руками щось починає відбуватися страшне – вони стискаються у кулаки.
«Як так?!» – гупає у скроні істеричний вигук мого внутрішнього голосу. «Як так!?», – волає моя громадянська душа. «Я ж ходжу на роботу! Податки сплачую. А народні обранці, які за ці податки собі на утримання поклали 875 мільйонів гривень – роботу прогулюють. Причому, за прогули їх ніхто не звільняє.
А якби ви знали, що відбувається зі мною, коли я бачу, як іменні картки депутатів голосують без них!!! Серце, моє вразливе серце, болить і коле, пече і тисне! Я ковтаю пігулки (і це бачать мої колеги), я йду до лікаря (і він радить мені не дивитися новини, не читати газети й взагалі змінити роботу), я втрачаю сон ( і це можуть засвідчити усі члени моєї родини).
Ну а вже коли, хтось із народних обранців, ставши недоторканним і добре матеріально усім забезпеченим, раптом чомусь виходить із коаліції й коаліція розпадається, або виходить із фракції й існує десь собі окремо від усього парламентського процесу – я просто впадаю у депресію.
Мені завдали великої моральної шкоди. Я би хотіла, щоб її розмір визначив суд.
Тим більше, що можна скористатися досвідом народного депутата, який відсудив у журналістки 20 тисяч гривень.
Він так гарно все описав у своїй позовній заяві, що маємо зразок для складання власних позовів.
І не знаю, чи вистачить парламенту тих 875 мільйонів гривень, щоб компенсувати шкоду кожному морально травмованому громадянину, якщо усі звернуться до суду. Хіба «споруду під куполом» закладуть у банк.