Рим – На відміну від нинішньої української влади, в якої не ладяться відносини зі своєю діаспорою, керівництво Італії вже давно уникає конфліктів зі співвітчизниками. На вияв подяки колишнім заробітчанам у центрі Рима минулого року відкрили державний музей еміграції. Знаковим є його розташування у приміщенні відомого монумента, який має назву «Вівтар Вітчизни». Як вважають у Римі, діаспора також доклала зусиль для розбудови італійської держави та формування національної самобутності.
Емігрантські пісні супроводжують відвідувача експозиційними залами. Шукачі заробітку і кращої долі почали покидати батьківщину 150 років тому, коли після затяжних визвольних воєн постала об’єднана держава Італія.
Протягом чотирьох емігрантських хвиль на чужині опинилися 29 мільйонів італійців. Як зазначають історики, тодішнє керівництво країни сприймало емігрантів як небезпеку, бо зникав робочий люд, який би мав розбудовувати молоду країну.
«Тодішні землевласники були невдоволені тим, що втрачали робочу силу, тому вони хотіли перешкодити людям емігрувати. Політики вважали, що італійці-емігранти були зрадниками, бо втікали за кордон, щоб не служити в армії, і в такий спосіб уникали обов’язків порядного громадянина, – зауважує директор Центру досліджень італійської еміграції, професор Лоренцо Пренчіпе. – Так було на початку еміграційного процесу. Згодом у суспільстві усвідомили, що в Італії не створено достатньо можливостей для роботи, тому єдиний вихід був дозволити людям емігрувати у пошуку праці і кращого життя».
Переваги еміграції
Поступово з роками прийшло розуміння того, що еміграція має і переваги для країни. Грошові перекази заробітчан та малих підприємців на Апенніни заповнювали дефіцит регіональних бюджетів. Через діаспору надходили нові технології для індустріалізації країни, особливо після Другої світової війни.
Еміграція виявилася корисною для уряду ще й тому, що гарантувала соціальний спокій у суспільстві, адже безробіття провокувало зростання злочинності.
Після війни італійський уряд уклав двосторонні угоди з країнами масового проживання співвітчизників, щоб регулювати потік мігрантів і гарантувати їм соціальний захист на чужині. Стосовно повернення людей на батьківщину спеціальних державних програм не існувало. Більше зусиль для цього докладали обласні адміністрації, зазначає історик Лоренцо Пренчіпе.
«У 1970 році в Італії з’явилися регіональні організації, які й налагоджували контакти зі своїми співвітчизниками, котрі перебували за кордоном, – каже він. – Кожна область, звідки виїхали багато людей, через своїх земляків встановлювала економічну співпрацю із закордоном для просування на міжнародний ринок італійських товарів, створення спільних підприємств. Також ці контакти сприяли поверненню емігрантів додому і допомагали полегшити перші дні перебування на батьківщині».
Подвійне обличчя Італії
У розмові з Радіо Свобода професор Лоренцо Пренчіпе також зауважив, що італійськими емігрантами були переважно одружені чоловіки, родини або ж парубки, тоді як сучасна українська еміграція до Італії має жіноче обличчя.
Нинішня четверта хвиля італійської еміграції триває з кінця 1970-х років. Бажаючих виїздити значно менше, але щороку Апенніни залишають50 тисяч молодих громадян. Їх називають «емігрантами вищого ґатунку».
Це дипломовані молоді фахівці, які у США, Канаді та країнах Західної Європи шукають професійної реалізації, чого батьківщина ще й досі їм не може запропонувати. Тож ставши країною вже масової імміграції, Італія живе з двома обличчями: з одного боку змушує свою молодь виїздити, а з іншого – приймає молодих людей звідусіль, які шукають тут того, чого італійці шукають по інших краях.
Протягом чотирьох емігрантських хвиль на чужині опинилися 29 мільйонів італійців. Як зазначають історики, тодішнє керівництво країни сприймало емігрантів як небезпеку, бо зникав робочий люд, який би мав розбудовувати молоду країну.
«Тодішні землевласники були невдоволені тим, що втрачали робочу силу, тому вони хотіли перешкодити людям емігрувати. Політики вважали, що італійці-емігранти були зрадниками, бо втікали за кордон, щоб не служити в армії, і в такий спосіб уникали обов’язків порядного громадянина, – зауважує директор Центру досліджень італійської еміграції, професор Лоренцо Пренчіпе. – Так було на початку еміграційного процесу. Згодом у суспільстві усвідомили, що в Італії не створено достатньо можливостей для роботи, тому єдиний вихід був дозволити людям емігрувати у пошуку праці і кращого життя».
Переваги еміграції
Поступово з роками прийшло розуміння того, що еміграція має і переваги для країни. Грошові перекази заробітчан та малих підприємців на Апенніни заповнювали дефіцит регіональних бюджетів. Через діаспору надходили нові технології для індустріалізації країни, особливо після Другої світової війни.
Еміграція виявилася корисною для уряду ще й тому, що гарантувала соціальний спокій у суспільстві, адже безробіття провокувало зростання злочинності.
Після війни італійський уряд уклав двосторонні угоди з країнами масового проживання співвітчизників, щоб регулювати потік мігрантів і гарантувати їм соціальний захист на чужині. Стосовно повернення людей на батьківщину спеціальних державних програм не існувало. Більше зусиль для цього докладали обласні адміністрації, зазначає історик Лоренцо Пренчіпе.
«У 1970 році в Італії з’явилися регіональні організації, які й налагоджували контакти зі своїми співвітчизниками, котрі перебували за кордоном, – каже він. – Кожна область, звідки виїхали багато людей, через своїх земляків встановлювала економічну співпрацю із закордоном для просування на міжнародний ринок італійських товарів, створення спільних підприємств. Також ці контакти сприяли поверненню емігрантів додому і допомагали полегшити перші дні перебування на батьківщині».
Подвійне обличчя Італії
У розмові з Радіо Свобода професор Лоренцо Пренчіпе також зауважив, що італійськими емігрантами були переважно одружені чоловіки, родини або ж парубки, тоді як сучасна українська еміграція до Італії має жіноче обличчя.
Нинішня четверта хвиля італійської еміграції триває з кінця 1970-х років. Бажаючих виїздити значно менше, але щороку Апенніни залишають50 тисяч молодих громадян. Їх називають «емігрантами вищого ґатунку».
Це дипломовані молоді фахівці, які у США, Канаді та країнах Західної Європи шукають професійної реалізації, чого батьківщина ще й досі їм не може запропонувати. Тож ставши країною вже масової імміграції, Італія живе з двома обличчями: з одного боку змушує свою молодь виїздити, а з іншого – приймає молодих людей звідусіль, які шукають тут того, чого італійці шукають по інших краях.