Чернівці – З прем’єрою до філармонії у Чернівцях приїхав американський композитор українського походження Леонід Грабовський. Його твір «Гоміоформія №4» виконується в Україні вперше. На Батьківщину композитор прибув в рамках турне містами України. Після Чернівців його твори звучатимуть у Львові і в Києві.
– Леоніде Олександровичу, Ваші твори за радянських часів переслідувалися і заборонялись, розкажіть будь-ласка про твір, який сьогодні прозвучить в Чернівцях?
– Є у мене один твір, який сорок років лежав не виконаний через радикальну свою спрямованість естетичну. Була одна спроба: диригент Юрій Ніконенко у Києві збирався це виконувати у грудні 1979 року, але на першій же репетиції сексоти з групи духовиків і ударних негайно побігли повідомляти, що діється ідеологічна диверсія – твір негайно було знято з репетиції і заборонено до виконання. Після того ніяких негод не траплялося ні тут, ні за океаном.
– Чому цей концерт, який Ви вже охрестили світовою прем’єрою, стартує саме із Чернівців?
– Тому що саме в Чернівцях знайшлося 4 скрипки, 4 кларнети, 4 гобої. Власне диригент Йосип Созанський взявся дуже ретельно за виконання не лише цього твору, але і «Симфонічні фрески», які теж в Україні, практично не звучали, теж концерт з ними, «завдяки» тим сексотам було заборонено, тільки то сталося 1962. Вони прозвучали в Москві і в Ленінграді, але в Києві вони не звучали.
– Пане Грабовський, що ви думаєте про музику, яка звучить сьогодні з теле і радіо-ефірів, чи існує сьогодні українська музика?
– По-перше, коли я приїжджаю в Україну, в мене немає зараз ні часу ні, фактично, такої мети слухати радіо й телевізію. Припускаю, що справа не стоїть добре, тому що примітивний, вульгарний і просто дурнуватий поп заполонив усі шпарки і це, між іншим, коїться і на тому континенті за океаном, і тут. До відрази – так що я думаю не краще стоїть справа і в сучасній Україні, враховуючи, хто в нас тепер керує культурою.
– Чи є у нас надія на український культурний прорив в Україні, чи зможемо ми подолати цю примітивність, в музиці зокрема?
– Ну, я думаю, що час все ж таки працює на нас. Я поминаю, звичайно, політичний аспект проблеми, але поки нас як державу і націю не стане поважати світ – годі й думати про те, щоб увага світу буде спрямована на Україну: мистецьку, інтелектуальну і музичну.
– Леоніде Олександровичу, розкажіть про ваші плани? Над якими творами працюєте?
– Про нові композиції я детально говорити не буду і в цьому я є учень моїх великих вчителів Левка Миколайовича Ревуцького і Бориса Миколайовича Лятошинського, особливо Бориса Миколайовича, поки твір не закінчено – ви й слова не могли про нього одержати. Це не значить, що я є зовсім герметичним… можливо – твори для інструментів, для яких я ще не писав: принаймні – як для сольних – це гітара, клавесин, орган.
– Є у мене один твір, який сорок років лежав не виконаний через радикальну свою спрямованість естетичну. Була одна спроба: диригент Юрій Ніконенко у Києві збирався це виконувати у грудні 1979 року, але на першій же репетиції сексоти з групи духовиків і ударних негайно побігли повідомляти, що діється ідеологічна диверсія – твір негайно було знято з репетиції і заборонено до виконання. Після того ніяких негод не траплялося ні тут, ні за океаном.
– Чому цей концерт, який Ви вже охрестили світовою прем’єрою, стартує саме із Чернівців?
– Тому що саме в Чернівцях знайшлося 4 скрипки, 4 кларнети, 4 гобої. Власне диригент Йосип Созанський взявся дуже ретельно за виконання не лише цього твору, але і «Симфонічні фрески», які теж в Україні, практично не звучали, теж концерт з ними, «завдяки» тим сексотам було заборонено, тільки то сталося 1962. Вони прозвучали в Москві і в Ленінграді, але в Києві вони не звучали.
– Пане Грабовський, що ви думаєте про музику, яка звучить сьогодні з теле і радіо-ефірів, чи існує сьогодні українська музика?
– По-перше, коли я приїжджаю в Україну, в мене немає зараз ні часу ні, фактично, такої мети слухати радіо й телевізію. Припускаю, що справа не стоїть добре, тому що примітивний, вульгарний і просто дурнуватий поп заполонив усі шпарки і це, між іншим, коїться і на тому континенті за океаном, і тут. До відрази – так що я думаю не краще стоїть справа і в сучасній Україні, враховуючи, хто в нас тепер керує культурою.
– Чи є у нас надія на український культурний прорив в Україні, чи зможемо ми подолати цю примітивність, в музиці зокрема?
– Ну, я думаю, що час все ж таки працює на нас. Я поминаю, звичайно, політичний аспект проблеми, але поки нас як державу і націю не стане поважати світ – годі й думати про те, щоб увага світу буде спрямована на Україну: мистецьку, інтелектуальну і музичну.
– Леоніде Олександровичу, розкажіть про ваші плани? Над якими творами працюєте?
– Про нові композиції я детально говорити не буду і в цьому я є учень моїх великих вчителів Левка Миколайовича Ревуцького і Бориса Миколайовича Лятошинського, особливо Бориса Миколайовича, поки твір не закінчено – ви й слова не могли про нього одержати. Це не значить, що я є зовсім герметичним… можливо – твори для інструментів, для яких я ще не писав: принаймні – як для сольних – це гітара, клавесин, орган.