Київ – Мати право ідеалізувати свою неволю і вважати це свободою – характеристика рабів у всі часи. Нині існує ймовірність (чи загроза?) того, що ця дефініція стосується українського народу. Або, іншими словами, «народу України», що точніше. Аргументів більш ніж достатньо.
Це передусім неймовірне, оспіване в піснях і уславлене в романах та дисертаціях воляче терпіння, а останнім часом – ще й неперевершена, небачена на жодних теренах байдужість до себе, своїх пращурів та нащадків, усього і всіх. Звідки цей «культ» терпеливості? А чи це «мистецтво терпіння»? Які ще його наслідки, окрім байдужості – «повільної моральної смерті», як сказав один мудрець?
У великій українській депресії багато складових. Це і перманентна економічна депресія, з якої за два десятки літ незалежності країна не вийшла. Це депресія соціальна і духовна. Депресивне суспільство теж ніяк не вийде зі стану глибинної апатії до всього, що відбувається. «Розбудова держави» дивним чином кожного разу закінчується черговим занепадом.
Зруйнована світоглядна система координат
І що б не відбувалося, хай там зростає злочинність, у слідчих ізоляторах уже не «випадкова смерть», а просто «падіж» жертв (від слова «падати», перепрошую), хай державною мовою впроваджується російська, а хоч суахілі, нехай газ буде на 50% дорожчий, а хоч і на 150 – усім байдуже.
Реформа школи? Байдуже, яка саме. 12-річка? Ну й чудово. Могли б і 20-річку впровадити… Маски вдягати? Вдягнемо, аби були. Своїх не пошили – китайські закупимо… Скоротилося видання книг на 5 мільйонів накладів? Ну той що. Їх і так мало хто читає… Сміттєпереробний завод у центрі Києва відкрили? «А… що тут вдієш?».
Справді, що вдієш, коли зруйнована світоглядна система координат. І не треба кивати ні на «руку Москви», ні на доморощених сталіністів чи сатаністів – усі винні. Навіть і ті «професійні патріоти», що 5 років поспіль дискредитували саму державність, національне відродження, шлях до Європи.
Вибудовували, відбудовували і – дискредитували, особливо інтенсивно – за правління «фахового патріота» Віктора Ющенка. Саме за час, відведений йому історією задля ствердження держави, особливо інтенсивно і до решти було розтринькано недоторканні запаси цінностей тоді ще нації. Тому нині навіть теоретично новий «Майдан» уявити собі складно. Бо ради чого мало б суспільство йти на такий новий Майдан? Ради нового Ющенка? Як відомо, будь-який бунт (соціальний) має мету – альтернативу тому (тим), що є. Навіть переворот, або ж «Велика Жовтнева соціалістична революція» у 1917 році, то була альтернатива – більшовицька альтернатива. Тепер запропонувати альтернативу навряд чи кому вдасться, принаймні, найближчим часом. Бо ніяким пропозиціям ніхто не повірить.
Причини ступору
Українське суспільство перебуває навіть не в стані апатії чи байдужості, волячої терплячості тощо, а в стані заціпеніння, ступору. Причин цього кілька. Окрім зруйнованої світоглядної системи координат, можна назвати й інші: відсутність організованої соціальної структури, наприклад. Проблема полягає не стільки в політичних партіях, які викликають зрозумілу недовіру. Скажімо, проблема і в профспілках. За останні роки не пригадується жоден пристойний виступ, організований ними… Навіть за економічні свої права ніхто не бореться, бо немає опорних соціальних структур.
Що й казати про такі цінності, як рідна мова (це словосполучення, здається, виходить з ужитку). Ось найсвіжіше дослідження на тему, презентоване віце-президентом Української ліги зі зв’язків з громадськістю – «Мовний баланс України за 2008-2009 роки» (цитую за сайтом «Подробности»): «Українська мова ризикує через кілька поколінь втратити реальну комунікативну функцію і перетворитися на мертву мову. …36% громадян у сім’ї спілкуються тільки українською мовою, 36% – лише російською, а 27%, залежно від обставин, користуються або українською, або російською. При цьому рівень поширеності й використання української мови не відповідає ні етнічному розподілу населення на українців та росіян (77,8% до 17,3%), ні кількості громадян, які вважають рідною українську чи російську мову (67,5% до 29,6%), ні реальній мовній побутовій практиці, де в російської та української мов паритет».
У «цій країні» взагалі подібних «невідповідностей» надто багато. Абсурдність їх очевидна, але пояснень немає. Ось УПЦ МП забороняє греко-католикам будувати храм в Одесі. Невідповідність такої «заборони» чинному законодавству чомусь мало кого хвилює. Як і те, що пам’ятники Катерині ІІ чи Сталіну ніхто не забороняє ставити. Або те, що в одній області впроваджується верховенство недержавної мови. Порушення Конституції? Нехтування законами? А кому це болить? Якусь жалюгідну ще здорову частину смертельно хворого суспільства? Та в цій ситуації, як у відомому анекдоті про «Палату № 6» уже складно доводити, хто – хворий, а хто – лікар…
Кілька виходів із безвиході
Чи існують якісь варіанти виходу з цього стану заціпеніння, коли «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує»? З цієї безвиході, в якій право ідеалізувати свою неволю називається свободою? Існує, аж три.
Перший: з’ява в Україні політика типу Франкліна Рузвельта. Завдяки реформам цього президента США скінчилася, як відомо, американська Велика депресія. Можливо, відповідно великий керманич подолав би своїми реформами і українську Велику депресію. Ось тільки де Україні знайти свого Рузвельта?..
Другий варіант – надія на те, що українське суспільство раптом різко порозумнішає (помудрішає), почне самоорганізовуватись і теж спричиниться до подолання власної байдужості, депресивного синдрому, стану заціпеніння.
Третій варіант – і найбільш реальний сьогодні: «Нам допоможуть». Ну, це хіба пришельці з якого Сиріуса. Розраховувати на підтримку Євросоюзу, США чи інших світових «меценатів» не варто: вони всі, хто вже не раз намагався допомогти, переконалися, що «не в коня корм». А головне: жоден варіант виходу з безвиході, зі стану заціпеніння не пригодиться тим, хто виходити з нього не прагне.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
У великій українській депресії багато складових. Це і перманентна економічна депресія, з якої за два десятки літ незалежності країна не вийшла. Це депресія соціальна і духовна. Депресивне суспільство теж ніяк не вийде зі стану глибинної апатії до всього, що відбувається. «Розбудова держави» дивним чином кожного разу закінчується черговим занепадом.
Зруйнована світоглядна система координат
І що б не відбувалося, хай там зростає злочинність, у слідчих ізоляторах уже не «випадкова смерть», а просто «падіж» жертв (від слова «падати», перепрошую), хай державною мовою впроваджується російська, а хоч суахілі, нехай газ буде на 50% дорожчий, а хоч і на 150 – усім байдуже.
Реформа школи? Байдуже, яка саме. 12-річка? Ну й чудово. Могли б і 20-річку впровадити… Маски вдягати? Вдягнемо, аби були. Своїх не пошили – китайські закупимо… Скоротилося видання книг на 5 мільйонів накладів? Ну той що. Їх і так мало хто читає… Сміттєпереробний завод у центрі Києва відкрили? «А… що тут вдієш?».
Справді, що вдієш, коли зруйнована світоглядна система координат. І не треба кивати ні на «руку Москви», ні на доморощених сталіністів чи сатаністів – усі винні. Навіть і ті «професійні патріоти», що 5 років поспіль дискредитували саму державність, національне відродження, шлях до Європи.
Вибудовували, відбудовували і – дискредитували, особливо інтенсивно – за правління «фахового патріота» Віктора Ющенка. Саме за час, відведений йому історією задля ствердження держави, особливо інтенсивно і до решти було розтринькано недоторканні запаси цінностей тоді ще нації. Тому нині навіть теоретично новий «Майдан» уявити собі складно. Бо ради чого мало б суспільство йти на такий новий Майдан? Ради нового Ющенка? Як відомо, будь-який бунт (соціальний) має мету – альтернативу тому (тим), що є. Навіть переворот, або ж «Велика Жовтнева соціалістична революція» у 1917 році, то була альтернатива – більшовицька альтернатива. Тепер запропонувати альтернативу навряд чи кому вдасться, принаймні, найближчим часом. Бо ніяким пропозиціям ніхто не повірить.
Причини ступору
Українське суспільство перебуває навіть не в стані апатії чи байдужості, волячої терплячості тощо, а в стані заціпеніння, ступору. Причин цього кілька. Окрім зруйнованої світоглядної системи координат, можна назвати й інші: відсутність організованої соціальної структури, наприклад. Проблема полягає не стільки в політичних партіях, які викликають зрозумілу недовіру. Скажімо, проблема і в профспілках. За останні роки не пригадується жоден пристойний виступ, організований ними… Навіть за економічні свої права ніхто не бореться, бо немає опорних соціальних структур.
Що й казати про такі цінності, як рідна мова (це словосполучення, здається, виходить з ужитку). Ось найсвіжіше дослідження на тему, презентоване віце-президентом Української ліги зі зв’язків з громадськістю – «Мовний баланс України за 2008-2009 роки» (цитую за сайтом «Подробности»): «Українська мова ризикує через кілька поколінь втратити реальну комунікативну функцію і перетворитися на мертву мову. …36% громадян у сім’ї спілкуються тільки українською мовою, 36% – лише російською, а 27%, залежно від обставин, користуються або українською, або російською. При цьому рівень поширеності й використання української мови не відповідає ні етнічному розподілу населення на українців та росіян (77,8% до 17,3%), ні кількості громадян, які вважають рідною українську чи російську мову (67,5% до 29,6%), ні реальній мовній побутовій практиці, де в російської та української мов паритет».
У «цій країні» взагалі подібних «невідповідностей» надто багато. Абсурдність їх очевидна, але пояснень немає. Ось УПЦ МП забороняє греко-католикам будувати храм в Одесі. Невідповідність такої «заборони» чинному законодавству чомусь мало кого хвилює. Як і те, що пам’ятники Катерині ІІ чи Сталіну ніхто не забороняє ставити. Або те, що в одній області впроваджується верховенство недержавної мови. Порушення Конституції? Нехтування законами? А кому це болить? Якусь жалюгідну ще здорову частину смертельно хворого суспільства? Та в цій ситуації, як у відомому анекдоті про «Палату № 6» уже складно доводити, хто – хворий, а хто – лікар…
Кілька виходів із безвиході
Чи існують якісь варіанти виходу з цього стану заціпеніння, коли «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує»? З цієї безвиході, в якій право ідеалізувати свою неволю називається свободою? Існує, аж три.
Перший: з’ява в Україні політика типу Франкліна Рузвельта. Завдяки реформам цього президента США скінчилася, як відомо, американська Велика депресія. Можливо, відповідно великий керманич подолав би своїми реформами і українську Велику депресію. Ось тільки де Україні знайти свого Рузвельта?..
Другий варіант – надія на те, що українське суспільство раптом різко порозумнішає (помудрішає), почне самоорганізовуватись і теж спричиниться до подолання власної байдужості, депресивного синдрому, стану заціпеніння.
Третій варіант – і найбільш реальний сьогодні: «Нам допоможуть». Ну, це хіба пришельці з якого Сиріуса. Розраховувати на підтримку Євросоюзу, США чи інших світових «меценатів» не варто: вони всі, хто вже не раз намагався допомогти, переконалися, що «не в коня корм». А головне: жоден варіант виходу з безвиході, зі стану заціпеніння не пригодиться тим, хто виходити з нього не прагне.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.