Коли навесні цього року Книжкова палата оприлюднила порівняльну інформацію про кількість українськомовних та російськомовних видань та їхні наклади, мені одразу пригадався бородатий анекдот про статистику як найбільшу брехню – попри те, що якихось підстав не вірити у ці дані немає. Просто така вже у нас правда: парадоксальна, нелогічна й галюцинаційна.
Отже, за минулорічною статистикою українськомовної преси в Україні видається більше, ніж російськомовної: газет – 1264 (проти 975), а журналів – аж 595, що майже вдвічі більше, аніж відповідної російськомовної продукції (324 назви).
Але варто підійти до першої-ліпшої газетно-журнальної ятки, як одразу ж постає запитання: де вона, де ця чорна кішка у чорній кімнаті? Де бодай жалюгідна частина цих ніколи не бачених і нечуваних назв, які свідчать про респектабельність та затребуваність україномовної преси?
Доповнюють цю чудовну картину рясні повідомлення про ліквідацію чи зупинення виходу низки українськомовних часописів.
Оптимістична віртуальна статистика настільки разюче контрастує з медіа-реальністю, що здається, ніби вся проблема полягає в тому, що українці та українськомовна преса існують у різних часопросторах і просто не підозрюють про існування одне одного.
Часткове пояснення такої антинаукової фантастики можна віднайти у тій-таки статистиці Книжкової палати, якщо поглянути на загальний наклад російськомовних часописів, який перевершує тиражі українськомовних видань більш як у 2,5 рази (а якщо порівнювати тільки журнали – у 8,5 разів).
Подальшу динаміку неважко спрогнозувати: дрібні українськомовні видання вмиратимуть так само непомітно, як і побутували попід воротами закритого для них «ринку», водночас «меншість» російськомовних ЗМІ залишатиметься основним постачальником новин та аналітики для українського читача.
Назагал картина мало чим відрізняється від тенденцій, що їх ми спостерігаємо у теперішній мовній політиці: російська як мова «меншості» потребує дедалі більше підтримки і прав, водночас «панівна» українська потихеньку стає необов’язковою в усіх царинах: від навчальних закладів до державних інституцій. Тож чи варто дивуватися з віддзеркалення цієї безрадісної картини у просторі ЗМІ, котрий гниє з голови, тобто – з телебачення?
Винна не криза
Що дивує, так це спроби витлумачити всихання українського інформаційного та культурного простору загальною економічною кризою. Куди не плюнь, влучиш у спростування цієї тези.
Погляньмо, наприклад, що відбувається у царині книговидання, де протягом останніх років трапилася неймовірна річ: нарешті з’ясувалося, що українська книжка може бути непоганим товаром, а видавець не тільки сподвижником і борцем за духовність, але й прагматичним бізнесменом.
Так, криза призвела до скорочення кількості назв порівняно з минулим роком, і це зрозуміло. Тож і зменшення тиражів – достатньо серйозне (близько п’яти мільйонів примірників, якщо порівнювати показники за перше півріччя 2009 і 2010 років). Але деякі цифри однією тільки кризою пояснити важкувато.
Днями та ж таки Книжкова палата оприлюднила цьогорічні дані випуску книжкової продукції (за станом на 9 серпня). І ось вам та ж таки ілюстрація, що й у сфері друкованих ЗМІ. Протягом 2009 року видань українською було більш як у 2,5 рази більше, ніж російською, – і ця пропорція залишилась практично незмінною в 2010-му.
І йдеться не про «віртуальну» перевагу, як у випадку з газетами та журналами. Загальний тираж українських книжок минулого року становив 27,5 мільйонів примірників, російськомовних – 18,6 мільйона.
Чому змінилася ситуація?
І ось минуло лише півроку – і хатка повернулася на 180 градусів. За перше півріччя 2010 року вже російськомовних назв видано більше (хоч і незначно), ніж українських.
Що ж відбулося за ці півроку? Українці «передумали», що їм подобається читати українською? Чи криза за своєю природою є винятковим україножером? Чи, може, це самі видавці поспішили рятувати російськомовну «меншість» від нестачі культури і духовності, бо так велить уряд і Європейська хартія?
Якщо зменшення кількості (а отже, і впливу) українських друкованих ЗМІ зумовлене передусім тотальною залежністю українського медіа-простору від грошодавця, а не від споживача (й на це поки що немає ради), то аналогічна тенденція у видавничій царині набагато тривожніша, бо ставить під сумнів одне з небагатьох ринкових досягнень в українській культурі.
Мені б хотілося насамкінець уникнути тих висновків, які самі напрошуються. Висновків про те, що роки повільної, слабкої, але неухильної українізації виявились колективним самонавіюванням. Що українцям і досі все одно: «ковбаса» чи «калбаса». І що слово «незалежне» щодо позначення ЗМІ чи видавництва – це синонім слова «ненадійне». Мовляв, сьогодні є – завтра немає. І зовсім інша річ – стабільність, ге ж?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Отже, за минулорічною статистикою українськомовної преси в Україні видається більше, ніж російськомовної: газет – 1264 (проти 975), а журналів – аж 595, що майже вдвічі більше, аніж відповідної російськомовної продукції (324 назви).
Але варто підійти до першої-ліпшої газетно-журнальної ятки, як одразу ж постає запитання: де вона, де ця чорна кішка у чорній кімнаті? Де бодай жалюгідна частина цих ніколи не бачених і нечуваних назв, які свідчать про респектабельність та затребуваність україномовної преси?
Доповнюють цю чудовну картину рясні повідомлення про ліквідацію чи зупинення виходу низки українськомовних часописів.
Оптимістична віртуальна статистика настільки разюче контрастує з медіа-реальністю, що здається, ніби вся проблема полягає в тому, що українці та українськомовна преса існують у різних часопросторах і просто не підозрюють про існування одне одного.
Часткове пояснення такої антинаукової фантастики можна віднайти у тій-таки статистиці Книжкової палати, якщо поглянути на загальний наклад російськомовних часописів, який перевершує тиражі українськомовних видань більш як у 2,5 рази (а якщо порівнювати тільки журнали – у 8,5 разів).
Подальшу динаміку неважко спрогнозувати: дрібні українськомовні видання вмиратимуть так само непомітно, як і побутували попід воротами закритого для них «ринку», водночас «меншість» російськомовних ЗМІ залишатиметься основним постачальником новин та аналітики для українського читача.
Назагал картина мало чим відрізняється від тенденцій, що їх ми спостерігаємо у теперішній мовній політиці: російська як мова «меншості» потребує дедалі більше підтримки і прав, водночас «панівна» українська потихеньку стає необов’язковою в усіх царинах: від навчальних закладів до державних інституцій. Тож чи варто дивуватися з віддзеркалення цієї безрадісної картини у просторі ЗМІ, котрий гниє з голови, тобто – з телебачення?
Винна не криза
Що дивує, так це спроби витлумачити всихання українського інформаційного та культурного простору загальною економічною кризою. Куди не плюнь, влучиш у спростування цієї тези.
Погляньмо, наприклад, що відбувається у царині книговидання, де протягом останніх років трапилася неймовірна річ: нарешті з’ясувалося, що українська книжка може бути непоганим товаром, а видавець не тільки сподвижником і борцем за духовність, але й прагматичним бізнесменом.
Так, криза призвела до скорочення кількості назв порівняно з минулим роком, і це зрозуміло. Тож і зменшення тиражів – достатньо серйозне (близько п’яти мільйонів примірників, якщо порівнювати показники за перше півріччя 2009 і 2010 років). Але деякі цифри однією тільки кризою пояснити важкувато.
Днями та ж таки Книжкова палата оприлюднила цьогорічні дані випуску книжкової продукції (за станом на 9 серпня). І ось вам та ж таки ілюстрація, що й у сфері друкованих ЗМІ. Протягом 2009 року видань українською було більш як у 2,5 рази більше, ніж російською, – і ця пропорція залишилась практично незмінною в 2010-му.
І йдеться не про «віртуальну» перевагу, як у випадку з газетами та журналами. Загальний тираж українських книжок минулого року становив 27,5 мільйонів примірників, російськомовних – 18,6 мільйона.
Чому змінилася ситуація?
І ось минуло лише півроку – і хатка повернулася на 180 градусів. За перше півріччя 2010 року вже російськомовних назв видано більше (хоч і незначно), ніж українських.
Що ж відбулося за ці півроку? Українці «передумали», що їм подобається читати українською? Чи криза за своєю природою є винятковим україножером? Чи, може, це самі видавці поспішили рятувати російськомовну «меншість» від нестачі культури і духовності, бо так велить уряд і Європейська хартія?
Якщо зменшення кількості (а отже, і впливу) українських друкованих ЗМІ зумовлене передусім тотальною залежністю українського медіа-простору від грошодавця, а не від споживача (й на це поки що немає ради), то аналогічна тенденція у видавничій царині набагато тривожніша, бо ставить під сумнів одне з небагатьох ринкових досягнень в українській культурі.
Мені б хотілося насамкінець уникнути тих висновків, які самі напрошуються. Висновків про те, що роки повільної, слабкої, але неухильної українізації виявились колективним самонавіюванням. Що українцям і досі все одно: «ковбаса» чи «калбаса». І що слово «незалежне» щодо позначення ЗМІ чи видавництва – це синонім слова «ненадійне». Мовляв, сьогодні є – завтра немає. І зовсім інша річ – стабільність, ге ж?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода